Із послання св. Павла до Коринтян довідуємося, що св. Павло вислав був Тита до Коринту, щоб розглянути докладно становище, яке там заіснувало поміж християнами. Від Тита довідався св. Павло, що деякі зарозумілі юдеї роблять йому закиди, що мовляв він, Павло, є незрівноважений, амбітний, та що він «апостол самозванець». Такі фальшиві закиди спонукали апостола Павла написати друге послання в обороні свого власного авторитету перед «зарозумілими юдеями»…
Та св. Павло не тільки дав належну відповідь напастникам, але дав і належну пораду тим, що станули при ньому, а саме: «Коли іншим я не апостол, то бодай вам» (9 гл. 2 ст.).
Це, що заподіяно було апостолові Павлові, це саме заподіюють нині новітні «юдеї» Блаженнішому нашому Патріярхові Йосифові.
Ще перед прийняттям титулу патріярха, таки свої «юдеї» обкидували болотом Блаженнішого патріярха Йосифа, не вагаючися у своїй сліпоті й злобі приписувати йому навіть шпіонство. Коли ж Блаженніший прийняв титул патріярха, тоді ще більше і злобніше посипались проти нього негідні закиди, а головно, що він «патріярх самозванець». За московськими нікодимами пішли і наші «хахлацькі» нікодими до Ватикану з доносами і скаргами. Пішли і другі «депутати», для яких є влучне слово Шевченка, а саме — «грязь». Замість станути при своєму патріярхові, вони станули при московськім.
Ці окаянні святополки не вагаються в своїй короткозорості і заздрості проти свого брата, бути по стороні ворога народу.
Чи не було б їм краще бодай мовчати, чим виступати проти свого брата і проти тисячлітної мрії свого народу? Чи вони думають, що тільки вони католики, а другі ні? Та ж наш Патріярх був майже 20 літ на засланні якраз за Папу, за голову Вселенської Католицької Церкви, за свій Народ і Його Церкву.
Або чи не було б краще їм піти на місійну роботу до Африки, чи Азії, і там працювати над наверненням поган? Це був би дійсно доказ місійного духа — проповідувати слово Боже, замість голосити «татарські вісті» про свого Патріярха і підривати його авторитет.
Недавне василіянське канадське «Світло» (жовтень 1975) також захотіло «висвітлювати особу Блаженнішого» в такий спосіб, що підсуває людям сумніви, чи праця Блаженнішого є згідна з Апостольською Столицею. Після василіянського «Світла», змагання за патріярхат, чи проголошення патріярхату, це «розбурхання людських пристрастей». Виглядає, що «Світло» хоче, щоб нарід мовчав, чекав і не інтересувався долею своєї Церкви. Що більше, «Світло» приписує смерть св. Йосафата «розбурханим людським пристрастям». А це є дуже хитре маневрування «політикою», щоб приспати народ в його боротьбі за кращу долю своєї Церкви. Того хоче Москва і Ватикан, бо інакше «будуть нас бити». Того хоче і «Світло». Але перед такою тишею, коли від Фіна до Молдаванина всі мовчать і благоденствують, вже остерігав Шевченко. Хочу підчеркнути, що «Світло» не висвітлило правди, а затемнило правду про смерть св. Йосафата. «Світло» промовчує, що св. Йосафата замордувала Москва за це, що він рятував Українську Католицьку Церкву і нарід від загибелі. Св. Йосафат не мовчав, коли побачив, що новостворений московський патріярхат працює сильно над знищенням українського церковного і політичного життя. Він був дійсним апостолом-місіонарем і тому став в обороні правди. Він не мовчав, щоб не розбурхати свідомости релігійно-церковної між своїм народом, і не лякався, що праця розбурхає московську «пристрасть», і доведе до його замордування. Він наслідував Христа і Апостолів, які йшли на смерть. І наш теперішній Патріярх Йосиф якраз іде слідами св. Йосафата.
В дійсности все стається навпаки. Оскаржуванням Блаженнішого та відмовою від активної участі в змаганнях українського народу за патріярхат, «Світло» розбурхує пристрасті.
Треба подивляти терпеливість українського народу, що не дає себе спровокувати до дійсного «розбурхання пристрастей», про які пише «Світло».
Одначе можна парафразувати слова римського бесідника Ціцерона звернені до заговірника Катиліни: як довго ще будете надуживати народної терпеливости, та як довго ще терпіти таким, що хотіли б жити з народу, але не для народу? Можна ще додати, що василіянське «Світло» не має найменшого права забирати голос в справі патріярхату, бо Василіянська Курія заявила, що вона не буде підчинятися патріярхові, навіть як би сам Папа визнав формально патріярхат, бо вони підлягають тільки Папі і є вийняті з під патріяршої влади.
Ані Москва, ані хто небудь інший, не може і не має права рядити нашою церквою. Москва ніколи не згодиться на Український Католицький Патріярхат і на самостійність України. А ми, чи маємо зрезиґнувати зі своєї національної незалежности і патріярхату? Ніколи! Що більше, ми не сміємо цієї справи відкладати на майбутнє, щоб не дати причини ворогові думати, що ми самі не хочемо своєї окремої держави і свого патріярхату.
Це було б для нас самовбійство — і церковне, і національне — це було б божевільне заперечення свого буття та своєї ідентичності.
Хто так важиться нам дораджувати, то цей хоче нашої смерті.
З Божого Провидіння сьогодні маємо Патріярха!
Треба бути вдячним Богові, що дав нам великого мужа віри і небуденного розуму, мужа великого характером та сильної волі, що піднявся так великого діла створити для Української Церкви патріярхат. Ясно, що знайшлися противники. А чи не мав їх Мойсей? Чи не мав їх гетьман Мазепа? В нашій історії є багато всяких Чорних рад і Брюховецьких, із рабською кров’ю. Не диво , отже, що нині знайшлися такі самі і в їх головах не може поміститися велика ідея. Вони не спосібні великого бажати і творити. Вони бояться своєї тіні, неспосібні на жертву для ідеї. Вони привикли слухати, що пан скаже. А найбільше лихо, що їх поставили там, де їм не місце. Вони готові руйнувати, а не творити щось позитивного для народу і Церкви».
Та нехай нам послужить порада св. Павла, який також мав труднощі із «своїми юдеями», що ворохобили народ проти нього. Його поради «Коли іншим я не апостол, то бодай вам», можна пристосувати до нас: Коли ж і іншим «модерним українським юдеям» він не патріярх, то бодай нам Блаженніший Патріярх Йосиф є Патріярхом.
