Яким є баланс духовних шукань українства за період від здобуття незалежності України й донині? Чи виправдалися сподівання, котрими жило наше суспільство на зорі 1990-их років? Український народ дотримався задекларованих цінностей і став зрілішим? Про ці важливі речі, про духовні засади розвитку і виклики для них читачам «Патріярхату» в інтерв’ю з нагоди 30-ліття Незалежності України розповідає правозахисник, дисидент, впливовий мислитель і проректор УКУ Мирослав Маринович.
– Пане Мирославе, вже на зорі незалежності ви стали одним із піонерів осмислення шляху України: її повернення до себе, її народу – до Бога. У 1993-ому вийшла ваша книга «Україна, шлях через пустелю», в якій наскрізною є думка про 40 років блукань старозавітних євреїв після виходу з землі Єгипетської як певну модель для новітньої української історії. Минули 30 років таких блукань. То нам ходити пустелею ще років десять?
– У контексті нинішніх українських викликів хочу відповісти вам жартом: «То ви хочете прискорити собі перехід?» Насправді це гіркий жарт, бо блукати нам доведеться й довше, якщо не затямимо одну засадничу річ: поміж рабським Єгиптом і землею обітованою був Синай, тобто місце, де давні юдеї отримали скрижалі Завіту. А що таке «Завіт» у нашому контексті? Це новий «суспільний договір», це правила міжлюдського і міжгрупового співжиття. А ми сьогодні все ще живемо за «договором корупційного консенсусу», який походить із совкового рабства. Ми все ще відставляємо цінності набік, коли вони заважають нашим інтересам. А це логіка радянських «єгиптів»: «Вообще-то нельзя, но если очень хочется, то можно». Отож що швидше відкинемо цей хибний договір і повернемося до юдео-християнських цінностей, закладених у фундаменті людської цивілізації, то швидше ввійдемо у свою «землю обітовану».
– На початку 1990-их здобуття незалежності, як це можна осягнути тепер, природно сприймалося в романтичному світлі. Мовляв, здобули, тепер заживемо! Далеко не всі розуміли обсяг роботи для закріплення і розбудови цієї незалежності, передусім розбудову духовного фундаменту. Як український народ впорався з цим завданням? Тепер є краще розуміння ситуації?
– Так, романтизм тоді зашкалював, і я особисто почувався Кассандрою, яка в час радісної ейфорії відчуває тривогу. Бо ми не помічали, що кожен має свого «троянського коня», в якому, як оті римські солдати, принишкли давні квазікомуністичні стереотипи. А коли свято скінчилося і треба було братися до роботи, ті стереотипи й повилазили. Виявилося, що чиновникам давні методи управління цілком підходять – досить лише змінити ідеологічну обгортку. І «нові українці» знайшли в радянському законодавстві купу «дірок», через які вони перекачували народне добро у свої кишені. Та й посполиті дійшли висновку «поспіши вкрасти те, що погано лежить, бо вкрадуть інші». А тому «маємо те, що маємо». Ясна річ, ситуацію постійно рятували ті, що духовно вже не належали до царства комуністичного Чорномора. Це вони своєю пасіонарною енергією творили Майдани і руйнували хитромудрі комбінації, спрямовані на те, як можна повернути Вкраїну до давнього Єгипту. Це вони творять суспільні осередки, в яких уже пульсує оновлене життя. Але якщо говорити про народ загалом, то в його головах все ще тривкими є «креслення» старої держави. Тому все ще актуальним у багатьох випадках є результат – «що не збудуємо, то все виходить КПРС».
– А Церква? Які саме здобутки і поразки є на її 30-літньому шляху в незалежній Україні?
– Першим завданням Церкви після падіння комуністичного режиму було відновитися: розбудувати свої структури, впорядкувати парохіяльне життя, осмислити свою діяльність у нових умовах. Це завдання Церква успішно виконала. Проте з якогось моменту суспільство почало еволюціонувати швидше, аніж до цього була готова Церква. Скажімо, Майдани, які були передусім духовними революціями, випереджали Церкву (якщо розуміти під нею єрархію та духовенство). І так творився дивний парадокс: Церква, яка покликана преображати народ, лише наздоганяла його у його майданному преображенні. Сьогодні Церква має знайти розв’язок однієї цікавої дилеми. З одного боку, Церква належить вічності і переносить у неї давню релігійну традицію, з другого боку – не сміє випасти з сучасності, бо випаде зі свідомості людей. Розв’язок цієї дилеми не буде легким, і суспільству не слід поспішати з критикою Церкви, бо варто «побачити колоду у власному оці». Проте водночас ми всі маємо розуміти, що місія Церкви – не лише відновити християнську культуру та звичаї, а й преображати цей світ. А для цього потрібна більша духовна енергія, більша пасіонарність.
– Історія, не тільки України, свідчить, що революції робити легше, аніж впрягтися в рутину і долати щоденні виклики для розбудови країни. Ваші спостереження і, можливо, поради: як зробити так, щоб наша буденність була позначена поступом уперед?
– Я можу продовжити ваше порівняння і сказати: «Виявилося, що нам легше боротися за цінності, аніж жити згідно з ними». Майдани засвідчили, що в стані ентузіазму ми таки можемо довіряти одне одному, а значить, можемо бути і в солідарності одне з одним. Це надзвичайно цінний досвід. Проте коли ентузіазм спадає, багато що вертається «на круги своя». Так-от, негативну тенденцію переламають люди, які будуть спроможні зберігати вірність цінностям навіть тоді, коли за це треба буде платити високу ціну. І вони на прикладі своєї самопожертви продемонструють головну закономірність суспільного активізму: ті, що здатні любити ближнього свого, готові не лише довіритися одне одному, а й самі ніколи одне одного не зрадять. А з довіри народжується солідарність, яка, натомість, випробовується в спільній дії. Так-от, країна швидко прогресуватиме, якщо в ній з’явиться критична маса людей, які у своїй поставі зможуть реалізувати увесь цей ланцюжок передумов. Наголошую: увесь! Бо сьогодні вже є чимало перспективних осередків, які готові діяти за цивілізованими правилами. Але вони все ще перебувають у своїх «бульбашках» і не поспішають довіритись іншим. Тому й не можуть створити «каркас» нового суспільного організму. А створять вони його лише тоді, коли візьмуться за руки й утворять ланцюжки солідарності.
– І тоді стане повноцінною реальністю положення про наше спільнотне усвідомлення відповідальності перед Богом, вписане у Конституцію України. Чи таки воно вже є дієвим чинником нашої новітньої історії та сучасності?
– Саме так. Припускаю, цей важливий запис у Конституції України про нашу відповідальність перед Богом для багатьох невіруючих чи агностиків виглядає надміру декларативним. Проте в нинішніх суспільних умовах особливо значущими є слова Ісуса: «Не кожний, хто промовляє до мене: Господи, Господи! – ввійде в Царство Небесне, лише той, хто чинить волю Отця мого, що на небі» (Мт. 7:21). Отже, хоч якими будуть спонуки, згідно з якими люди візьмуться за руки й утворять ланцюжки солідарності, головне, щоб вони творили добро, дбали про справедливість і примножували в світі любов. А Господь, який читає в серцях, дасть цьому належну оцінку.
– Війна з Росією, яка триває вже сьомий рік, для багатьох із нас стала вакциною проти постколоніального мислення. Для багатьох, але чи для більшості? Що робити, аби побільшало «щеплених»?
– «Таємницю» такого успішного «щеплення» розкрили вже давно: українство має стати успішним, привабливим і модерним. Натомість поки що наш народ гордиться тим, що ми українці лише в часи духовних злетів Майданів. А коли ентузіазм спадає, в душі наші заповзає розчарування від неефективності держави, сором за наскрізну корупцію і відчай від хронічної відсталості. Відтак чимало молодих українців «голосують» ногами, виїжджаючи реалізовувати свої таланти в успішніші країни. Проте все змінилося б тоді, коли тон у країні задала б команда натхненних державотворців, які повірили б в Україну і саме в ній будували б свою «Європу». До такої групи пасіонаріїв моментально потягнулися б менш активні люди, і це разюче зменшило б кількість тих «датанів» та «авірамів», які мріють повернутися в любий серцю Єгипет.
– Які найбільші виклики духовного плану стоять перед Україною тепер і де, на вашу думку, знайти ключі до успішних відповідей на них?
– Як на мене, в духовному плані найбільший виклик породжений нашим кон’юнктурним ставленням до Божого закону. Тоталітаризми ХХ століття знищили розуміння абсолютної моралі, ввівши революційні формули – «морально те, що вигідно пролетаріату» і «морально те, що вигідно арійській расі». І хоч сьогодні ці формули занепали, на зміну їм прийшло не пошанування Божого закону, а новітня формула – «морально те, що вигідно мені». Отож наше визнання Божих заповідей є вибірковим, і ми приймаємо лише ті етичні правила, які не заважають нам жити і «ставати успішними». А успіх бачимо лише в тому, щоб уникнути відповідальності й страждань. Через таку хибну шкалу цінностей у суспільстві накопичуються «шлаки» негідної поведінки, від чого страждає весь народ. А ключ до виправлення ситуації відомий давно – почни таке виправлення із себе, зміниться українець – зміниться Україна!
Розмовляв Володимир Мороз
