«Християнин чи бандит?» – так назвала ютуб-канал Маґдалина Димид, яка разом зі своїм батьком, отцем Михайлом, вела його цілий рік, записавши 50 відео на важливі християнські теми та про деякі найпоширеніші серед людей стереотипи щодо віри і Церкви. Услід за цим вийшла книжка з однойменною назвою, яка є спільним проєктом авторів ютуб-каналу і видавництва «Свічадо».
Маґда Димид – цьогорічна випускниця філософсько-богословського факультету УКУ, отець Михайло – доктор східного канонічного права, перший ректор відновленої Львівської богословської академії, капелан Майдану. Наша розмова відбулася на горішньому поверсі їхнього будинку, який служить і вітальнею, і кухнею, і художньою майстернею. Впродовж року тут була ще й студія, де вони записували свої відео. Отець Михайло з дружиною Іванкою, відомою художницею, мають п’ятеро дітей. Чим особливо відзначається ця родина, то це активною життєвою позицією: вони брали участь в Революції Гідності та захисті держави після початку російської агресії на сході України. Їхній дім є місцем, куди постійно заходять цікаві особистості: письменники, іконописці, хтось, кого пані Іванка, зустрівши випадково на вулиці, запрошує до себе на каву. От і цього разу тут парує кавник, і отець Михайло наливає нам із Маґдою каву.
– Маґдо, я читала твою промову на випускному в УКУ. Ти дуже влучно сказала про безпрецедентність вашого дистанційного навчання під час пандемії. Це справді унікальний досвід. А що ж далі? Які твої плани на найближче майбутнє?
– У вересні я їду на 14-місячну місію до Італії, на острів Прочіда. Це від католицької спільноти «Дім серця». На Прочіді живуть переважно моряки, які ходять у далеке плавання. Їхні жінки з дітьми залишаються самі, їм важко та самотньо. Через це там багато людей перебувають в депресивному стані або ж є наркозалежними.
Моє завдання – допомагати їм, бути їхнім другом. Найважливіше – могти слухати їх, бо вони дуже бояться відкриватися одні перед одними. Адже це село, і там швидко переказують одне одному те, чим хтось поділився. Тому тамтешні люди люблять волонтерів і довіряють їм, бо ті нікому нічого не розкажуть. Про нашу місію говорять так: у нас є те, чого зараз немає ні в кого, – час і увага.
– А ви, отче Михайле, чим зараз займаєтеся?
– Постійною діалектикою з дружиною і дітьми. Але з того всього завжди щось файне виходить. Це означає, що в нас завжди є якісь плани, ідеї. Якщо конкретніше, то я викладаю в УКУ, беру участь в різних конференціях. Також працюю на парафії. Це звичайний «букет» моїх справ.
– Один із ваших сімейних проєктів – «Християнин чи бандит?». Цілий рік ви щотижня готували нову тему і записували відео. До речі, звідки взялася така назва?
– Маґда: – Це я придумала. П’ять-шість років тому, коли я їхала в поїзді та йшла повз інших пасажирів, якийсь п’яний чоловік сказав іншому п’яному: «Та я не християнин, я бандит!» Мені це дуже запам’яталося. Я відразу записала собі цю фразу в нотатки і подумала: «Ну, все, я точно маю щось зробити з тим висловом». Подумала, що то могла б бути назва книжки чи фільму. Бо це дуже смішна фраза, тому що можна бути християнином і бандитом, це не суперечить одне одному (Сміється).
– Ну, так, багато бандитів люблять татуювання на християнську тематику, наприклад церковні куполи.
о. Михайло: – Або носять товсті золоті ланцюжки з масивними хрестами.
– Або ж є серйозними жертводавцями для церков.
Маґда: – Саме так. Тож із назвою нам було найлегше. Бо переважно назву дуже важко придумати.
– У квітні вашому ютуб-каналу виповнився рік, і ви зняли своє прощальне відео. Розкажіть, що взагалі спонукало вас започаткувати цей канал? Вам стало нудно на карантині?
Маґда: – Ні, це не було головною причиною. У 2018-ому, під час виборів шостого президента, я знімалася в документальному серіалі «Бейбіситери президента» на Громадському телебаченні. Кожен учасник проєкту пообіцяв зробити якусь зміну. Я сказала, що буду вести свій відеоблог, де розвінчуватиму міфи про християнство. Так те зерно й засілося. Також я вчилася в УКУ на богослов’ї. Майже щодня на парах діставала просвітлення. І думала: чому про це ніхто не говорить? Чому священники про це не говорять в церкві? Чому цього не знають пересічні християни? Адже те, що ми вчимо, мають знати всі. Я дуже захотіла розказувати про це іншим. Ось так і виникла ідея, але я ніяк не могла знайти на це часу. Аж тут запроваджують карантин. Ідею я вже мала. І вже точно мала час.
– Яка реакція була на ваше перше відео, якими були найцікавіші реакції згодом?
Маґда: – Загалом усі реагували позитивно: «Клас! Як круто, що ви це зробили!» Але, гадаю, мало хто думав, що ми й далі зніматимемо відео. Пригадую, як спершу мріяла, щоби сто людей підписалися на канал і була 1000 переглядів відео. Та вже на другий день ми мали понад 4000 переглядів. Думаю, ми дуже влучно втрапили в тему. То був час перед Великоднем, і люди активно обговорювали, чи треба йти до церкви, чи ні. Ми були прихильниками того, що не варто йти, бо Великдень – це насамперед не про кошики з пасками.
– Ваш канал уже має 184 тисячі переглядів (на момент виходу часопису може бути більше. – Ред.). Я так розумію, це той результат, якого ви очікували. Це успіх?
– Маґда: – Ну, хтось може сказати, що це успіх, але мені цього недостатньо. Я вважаю, що ми могли мати набагато кращий результат, більше переглядів. Думаю, ми перестали знімати тільки тому, що таке вузьке було охоплення. Хоча я розумію, що коли ми тільки починали, я могла лише мріяти про таке – понад 4000 підписників.
– Бо у вас добре виходило, тому й очікування були великі. Але що для тебе, Маґдо, успіх взагалі, як поняття. Яка перша асоціація?
– Перша асоціація, не буду брехати, це популярність.
– А у вас, отче Михайле?
– Що для мене успіх? Внутрішня радість.
– Дуже цікаво. Ми, всі троє, люди різних поколінь: мені 42 роки, отцеві Михайлу – 62, Маґді – 23. І щодо успіху, то справді, в багатьох людей він асоціюється з популярністю. В мене теж.
Маґда: – Ну, це перше, що спало на думку. Можна і глибше роздумувати над цим поняттям.
о. Михайло: – Успіх – це мати внутрішній стрижень і йти за ним. Бути своєю річкою – річкою, яка собі спокійно пливе своїм руслом. Ось це і є успіх.
– Це щось синонімічне до свободи?
о. Михайло: – Так, немає успіху без свободи. Але свобода – це не свавілля, свобода має свої обмеження, свої закони, як і кожна річ у житті. Вона має свій напрям. А якщо є напрям, то це означає, що є шлях. А якщо є шлях, то на тому шляху є різні правила, різні зупинки. І успіх не значить дороги без зупинок. Успіх – це коли ти впав і піднявся. Наприклад, є люди, які приходять, сповідаються і нарікають, що вони грішники, що постійно наступають на ті самі граблі. Я їм кажу, що це не проблема. Найголовніше – знову і знову вставати. Ось це і є успіх. І в цьому полягає християнство: що ти йшов, помилився, впав, але ти розумієш, що є Хтось, хто подає тобі руку, і ти береш ту руку. Оце успіх.
Якщо порівняти успіх зі свободою, це означає не тільки взяти руку, а й подати комусь руку. Для того, щоб разом із кимось щось створити. Разом із кимось іти вперед. Бо успіху самому не можна здобути – тільки з кимось. Для мене правдивий успіх має внутрішню складову. Для нас, християн, внутрішньою складовою є Ісус Христос Господь Бог.
– У своєму останньому відео ви говорили: «Ми, християни, є носіями світла, ми на боці переможця, Воскреслого Господа. Ми приречені на перемогу». Отже, християни за замовчуванням є успішними людьми?
о. Михайло: – Якщо вони дійсно мають контакт зі своїм Богом Ісусом Христом, то вони є успішними людьми.
В якому сенсі?
о. Михайло: – У життєвому сенсі. Тобто ти можеш бути паралізований, лежати на ліжку і бути успішною людиною. Якщо ти сприймаєш позитивно свій стан, якщо ти благословляєш Бога і людей довкола себе, ти несеш надію. Ти показуєш, що можна бути сильнішим від своєї хвороби і що той стан не означає якоїсь людської неповноцінності.
Можна запитати: ви коли-не- будь ногу ламали, щоб лежати і не рухатися?
Маґда: – Я була в такій ситуації і не можу сказати, що почувалася тоді успішною.
о. Михайло: – Я лежав із ковідом, а також мав операцію з видалення ракової пухлини, та все одно почувався успішним. Ідея успіху повинна мати поняття цінності життя. Наше життя складається з трьох фаз: у лоні матері, на цій землі і в Царстві Небесному. Якщо ми бачимо цю цілу лінію, то поняття успіху не обмежується тільки туземним успіхом.
Маґда: – Це зрозуміло, що для тієї людини, яка ставить на перше місце Ісуса Христа, все співдіє на добро. Але, тату, ти говориш не про той успіх, про який я почала говорити спочатку. Бо я говорила про такий успішний успіх.
о. Михайло: – Так, я говорю про екзистенційний успіх. Але є й інші успіхи. Наприклад, для мене успіхом є те, що в нас п’ятеро дітей, що вони розвиваються, що вони шукають свою дорогу. Також для мене успіхом є те, що я їх не розумію до кінця, що вони якось по-інакшому плетуть своє майбутнє, аніж так, як хотів би я. Для мене успіх, коли ідеї, які я плекав, втілюються в життя. Це й ідея патріархату, канонічне право нашої Церкви, наша еклезіологія. Я про це писав, я за це натерпівся. Бо деякі люди вважали, що це неправильно, що такої думки не може бути. Але для того, щоб дійти до успіхів цих ідей, я терпів і ще далі обмежений в деяких речах. Але це нормальні складові успіху. Тобто успіхом є мати свою хату, мати вдосталь грошей, щоб не бігати щодня з простягнутою рукою по соціальну допомогу. Це є успіх в нашому конкретному житті для мільйонів людей. Але це складові того екзистенційного успіху, які можуть бути, а можуть і не бути.
Кожна людина має свої життєві обставини. І в тих обставинах для того, щоб дійти до екзистенційного успіху, є свої вимоги, свої правила. Наприклад, священномученик Омелян Ковч. Його успіхом було перебування в концентраційному таборі та відкривання дверей до неба іншим людям. І навіть коли він мав нагоду відійти від цього пекельного місця, то не захотів, бо внутрішньо розумів, що це «місце його успіху». І що успіх цей не полягав у тому, щоби втекти звідти, з місця тієї муки. У нього була свобода бути там, в концентраційному таборі… Таким є моє бачення успіху.
– Як думаєте, Ісус був успішним?
Маґда: – Звісно. Якщо про нього говорять уже понад дві тисячі років, то значить, що трохи успіху Він здобув. Це напевно найпопулярніший чоловік в історії людства (Сміється).
о. Михайло: – І то не тільки в тому річ. Мільярди людей живуть надією, яку Він нам приніс. Тобто це також успіх.
Маґда: – Також успіхом можна назвати те, що Він виконав свою місію.
о. Михайло: – Як ми поклоняємося Плащаниці чи маємо в наших хатах або на своїх тілах розп’яття, чи робимо знак хреста, то ми робимо знаки Христових терпінь і тих тимчасових «неуспіхів», які принесли цей успіх. І це важливо – дивитися на життя в такому широкому плані. А до цього широкого плану спроможна дійти кожна людина на світі. Бо Бог сотворив кожну людину на свій образ і подобу. І християнин це чи нехристиянин – немає значення. Але треба, щоб людина до цього ді йшла, тоді вона матиме свій рецепт успіху. Бо немає одного універсального рецепта успіху. Можна послухати іншого, але треба самому віднайти ті маленькі кроки, які потрібно робити для того, щоб доходити до високих ідеалів.
– На вашу думку, чим вимірюється успіх звичайної парафії: кількістю охрещених, кількістю активностей, тацею?
о. Михайло: – Я думаю, що успіх парафії вимірюється соціальним життям. Як люди живуть у соціумі.
– Тобто коли вони виходять із церкви?
о. Михайло: – Так. А також кількістю дітей на парафії. У парафії має бути більше народжень, аніж похоронів. Парафія має бути спільнотою довкола Престолу, має черпати своє щастя і свій успіх із того Престолу. І звідти має походити радикальність – в достосуванні Божих заповідей до конкретних життєвих ситуацій. Я таких успішних парафій не бачив. Але це моє поняття успішної парафії. Коли всі парафіяни знаються між собою, коли одне одному допомагають. Коли розлучення подружжів є дуже рідкісним явищем. Коли всі діти парафії є дітьми кожного з нас. Коли багатший ділиться з біднішим.
– Тобто церковна громада є спільнотою, однією великою родиною.
о. Михайло: – Так.
– Саме по тому і впізнавали перших християн. Вони відрізнялися від того середовища, в якому жили.
о. Михайло: – Саме так. І ми є частиною нашого суспільства, але в ньому ми є «сіллю і дріжджами». Ми живемо з такими ж труднощами, як інші, але маємо більший потенціал для того, щоб їх долати.
Маґда: – А я в контексті питання про успішну парафію згадую університетську літургію, яка була в нас після державного іспиту. Я стояла собі і думала, як це класно брати участь у літургії, коли всі розуміють, що відбувається. Звісно, я тоді не думала про успішну парафію, а про те, як круто було б, якби в моїй парафії всі розуміли, що відбувається на літургії. Тому, напевно, для мене успішна парафія – це коли всі розуміють, що відбувається на літургії.
о. Михайло: – Коли я сповідаю людей, то моїм найголовнішим завданням є допомогти їм знайти і підтримувати прямий контакт з Ісусом Христом. І щоб вони причащалися Святих Таїнств щонеділі та на свята. Оце для мене є початком успіху. А звідти прийде вся решта.
– А катехизація?
о. Михайло: – Є таке поняття, як педагогіка Святого Таїнства. Тобто чому ми причащаємо новонароджену дитину після Хрещення? Бо віримо, що саме Таїнство є педагогом.
– А це, бува, не виглядає як магічне мислення?
о. Михайло: – Але це наука Церкви. Я в неї вірю. А катехизація – один із методів. Проте це не єдиний метод для того, щоби пізнавати науку Ісуса Христа.
Маґда: – Але якщо бути відвертими, то в нас майже ніде немає нормальної катехизації.
– Власне. Ти на початку казала, що, навчаючись на богослов’ї, не раз думала про те, як шкода, що багато хто того всього не знає. Саме тому, як я зрозуміла, і з’явився ваш канал – тому що люди не розрізняють елементарних речей.
Маґда: – Так! І в своїх відео ми ще навіть не займалися катехизацією. Ми розбирали лише деякі важливі питання. Далі, звісно, можна було б серйозніше катехизувати.
о. Михайло: – Але знання – це не найперша річ, яка потрібна Церкві.
Маґда: – Яка ж тоді найперша?
о. Михайло: – Контакт із Богом. Через Святі Таїнства.
Маґда: – Думаю, що ти зараз так говориш, бо ти – священник і, можливо, трохи відчуваєш провину, що в нас нема нормальної катехизації людей.
о. Михайло: – Ні-ні. Послухай, є приклад наших бабусь, які не мали так званої катехизації, як вона тепер розуміється – низка курсів. Вони мали іншу катехизацію.
Маґда: – Ну а в нас нема ніякої катехизації. Добре, вони – гарний приклад, але зараз ми живемо у зовсім іншому світі і не можемо говорити, що вони змогли, значить, ми теж зможемо. Ні, так не може бути.
о. Михайло: – Я тільки кажу, що першооснова – це Таїнства.
Маґда: – Очевидно, так. Але…
о. Михайло: – І ти перед тим казала «розуміння». Отже, якщо є Таїнство, треба, щоб була участь і РОЗУМІННЯ того. Так?
Маґда: – Так. Але люди не розуміють. А для розуміння якраз потрібна катехизація.
о. Михайло: – Отже, якщо буде участь, то буде розуміння і пояснення дійства, яке відбувається.
– І коли буде це пояснення?
о. Михайло: – Під час відбування цього дійства.
– Коли? Під час проповіді?
о. Михайло: – Наприклад.
Маґда: – Ну, під час проповіді у нас священники займаються моралізаторством.
– А багато хто просто переказує своїми словами Євангеліє. Ще один варіант – подають свої роздуми на тему актуальної політичної ситуації в країні.
о. Михайло: – То приходьте на мої проповіді (Сміється). Ось порівняння: якщо ти ідеш до клубу на танці, то є два способи танцювати – можна перед тим потренуватися, взяти уроки, а можна просто прийти і почати незграбно танцювати вже на місці.
– Але в мене залишається питання: КОЛИ під час літургії людина отримує катехитичну інформацію? От, наприклад, якщо людина була охрещена малою, то вона вже має «абонемент», тому ходить собі без проблем на богослужіння. Якщо хтось дорослий захотів охреститися, то в наших церквах мусить бути катехизація.
о. Михайло: – Не мусить бути, все залежить від обставин.
Маґда: – Ти зараз заперечуєш ті поняття, які колись давно придумали. Бо колись не хрестили без катехуменату, без роз’яснення правд віри, яких люди тепер реально не розуміють.
о. Михайло: – Катехизація для мене – лише теоретична підготовка. Вважаю, що можна й без теоретичної підготовки, через практичну, ввійти у розуміння Святих Таїнств і Церкви. І наголошую на своїй тезі: є педагогіка Святого Таїнства, без нього вся решта не має сенсу!
Два тижні тому я розмовляв з одним православним священником, який був атеїстом. Він шукав Бога і почав ходити на Службу Божу. Він не мав знань про віру, але шукав чогось. І одного дня підійшов та запричащався. «Вони знали, що я не готовий. Але вони прийняли мене до Святого Причастя. І цей момент прийняття Святого Причастя відкрив мені мій розум, а потім мої дії для того, щоб почати більше досліджувати і розуміти сенс християнства», – стверджував він. Отже, катехизація не є першочерговою.
Маґда: – Тату, отець, про якого ти розповідаєш, шукав. Він був у пошуку. Розумієш? А в нас більшість вірних, які ходять до церкви, не є в пошуку. Вони вважають, що вже все знають. А насправді мало що розуміють. І це саме передають своїм дітям. І так далі. Тому я вважаю, що катехизація дуже потрібна.
о. Михайло: – Це не називається катехизацією.
Маґда: – Добре, а як би ти це назвав?
– Може, нова євангелізація?
о. Михайло: – Так, нова євангелізація. Це не є катехизація.
Маґда: – Добре. Але, по суті, це те, про що я й кажу.
– Магдо, що тобі бракує в нашій Церкві?
– Свободи.
– В якому розумінні?
– Мене нервує, наприклад, коли під час літургії, люди швидко хрестяться, помітивши, що хтось один перехрестився. Вони бояться, що щось зроблять не так. Або хтось один сів, і всі сідають. Або коли хтось один встав (навіть коли не треба вставати), і всі відразу встають. Люди дуже прив’язані до зовнішніх чинників. Я відчуваю, що ось цей страх при- вернути до себе увагу виділянням з групи заважає почуватися у свободі та зосередитися на контакті з Богом. Вважаю, що це стається через нерозуміння сенсу того, що відбувається на літургії.
о. Михайло: – Справжній контакт із Богом має перетворювати тебе. Тобто ти маєш свої плани, свої обмеження, є закони державні та суспільні, але контакт із Богом має це все ушляхетнювати, допомагати, щоб ти гармонійно, з внутрішнім миром і з Божою ласкою це виконував. Щоб воно не йшло проти твоєї совісті. Думаю, що потрібне саме це.
Маґда: – А також євангелізація.
– Наша розмова буде уміщена в серпневому числі «Патріярхату», коли Україна святкуватиме 30-річчя Незалежності. Магдо, ти народилася вже в незалежній Україні. Що для тебе в історії нашої незалежності є найуспішнішим?
Маґда: – Майдан. Бо сталася велика переміна. Ми показали, що прагнемо більшого. І ми можемо це зробити, об’єднавши свої зусилля. Ми не хочемо плисти за течією, ми хочемо змінити русло цієї течії. І ми зробили це. І це класно! Мені це часом доводить, що якщо ми тоді таке зробили, значить, і я можу що-небудь зробити (маю на увазі свої особисті цілі). Та ми владу скинули в мирний спосіб!
Що ще може бути неможливим для нас? Я дуже люблю розказувати про це друзям з інших країн. Всі дивуються, захоплюються. І, знаєш, мене не раз запитують, чому б я не залишилася жити в якійсь іншій країні. А я на це відповідаю, що в Україні дуже круто жити, тому що ми творимо історію. У нас ще майже нічого немає, і ми можемо робити все, що нам захочеться. Що ми змінюємо хід історії.
– Отче Михайле, а для вас?
– Ми стаємо громадянським суспільством. І це для мене дуже важливе. Чіткіше окреслюємо свою ідентичність. Нам у цьому Росія «допомагає». Але це окреслення ідентичності не є негативним проти Росії, а є шуканням своїх особливостей, їх підкресленням. Як, наприклад, українська мова, українська культура, як своє розуміння християнства. І це позитив. Своя політична організація суспільства в державу. І це ті елементи, які роблять нас громадянським суспільством, яке ми називаємо державою. Так що ця держава, яка постала як держава Україна, починає ставати Українською державою. Тобто наповненою тими вартостями, які я перелічив, та й іншими. І цей процес розвивається.
Так, цей процес має тисячі проблем, але ми йдемо вперед. Помиляємося, іноді робимо два кроки назад, один вперед, але рухаємося. І це дуже важливо для нас, бо ми впродовж століть жили під пануванням інших держав, інших ідеологій. У тому я бачу успіх і красу цього Богом даного подарунка, яким було падіння Совєтського Союзу і референдум про Незалежність України.
Розмовляла Світлана Бабинська
