В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.
Першого листопада, якого святкуємо нині, в неділю, з огляду на вчорашню беатифікацію в св. Петрі, то спомин великих подій в історії українського народу.
- Найперше, проголошено 1-го листопада самостійність України після довгих і довгих окупацій сусідними державами та й нищення нашого народу. Була це велика хвилина, піднесення стягу державної самостійности, хоч вдержатись не було сили. Всежтаки ця подія надала новий напрям думання і створила нову епоху в історії. Всі зачали думати, говорити, діяти, скільки змога, в дусі самостійности України. Ця подія жиє, хоч тривала недовго, жиє вона дальше в умах, стараннях, в діях, де б українська душа не дихала на земній кулі.
- Цього дня святкуємо також і пам’ять тих, що полягли за волю України. Слушно, хто ж більше заслуговує на любов, пошану, почитання і згадку, як не той, як каже Христос, хто «віддав свою душу за ближнього». А всі вони поклали молодечі голови сотками й тисячами за волю України. А їх жертву очолює «сотня смерти». Хоч кості їх вже трупішіють; то всетаки всі вони жиють в нашій пам’яті, в наших мріях, діях і молитвах в продовжуванню тої великої ідеї і події, за яку вони положили свої голови. Сотня смерти! За що — за Україну! І от, томуто нині в те свято, яке ми обходимо, віддаємо честь, поклін і заносимо наші молитви на Службі Божій за тих, що лягли трупами за ту ідею високу, яка 2,000 літ вже діє в історії нашого народу, і ця жертва, яку вони принесли, одушевляє та додає охоти і зазиває до наслідування увесь народ. За здійснення тої високої ідеї ми всі молимося і боремося. Всі грядучі покоління мусять бути задивлені у цей високий чин — самостійности України! А таксамо всі мусять склонити свої шиї і чола перед тими всіми, що зложили життя на Вівтарі Батьківщини.
- Як третя велика подія нинішнього свята, це смерть нашого великого, ґеніяльного й святого митр. Андрея Шептицького. 1-го XI.1945 р., в 2-ій чи пів до 3-ої пополудні, він скінчив своє життя. 45 літ він був архиєреєм і Мойсеєм, який провадив нарід, почавши від того свого діяння на Гуцульщині, від єпископства в Станиславові, а скінчивши, відтак, у Львові, як митрополит. Скільки старання він положив і які високі ідеї він мав, про які ніхто не думав! Він перший, вже тоді, коли оснував Музей, він видвигнув ідею самостійности України. Коли ще наші посли в Австрії, в парляменті у Відні, чи в сенаті у Львові обмежувалися до тих біжучих потреб, він тоді видвигнув ту найвищу ціль — створення своєї самостійної держави! Незабута хвилина, коли в своїй промові на відкритті Музею, підніс ідею — самостійности України! Цю ідею ми мусимо здійснювати, кожний на свойому місці, кожний після своїх сил і кожний після свого вміння. А з яким пожертвованням провадив він свій нарід! Насамперед, обдарений ґеніяльними спосібностями, він передбачував майбутнє. А відтак, коли прийшло йти в царську неволю, в царську тюрму — він не вагався піти за віру і за свій нарід. Тому то він такий великий! Та й нині, дай Боже, молимо Господа, щоб його прослава, щоб його беатифікація дійшла до щасливого кінця. Були б ми справді перед Богом достойні, якщо б ми могли відбути той акт так, як тут 15 чи 20 беатифікацій вже цього року проголошено. Дай Боже, щоб український нарід завершив свої церковні змагання прославою, беатифікацією, митрополита Андрея.
- Як четверте свято, мої дорогі, це свято смерти єп. Теодора Ромжі . Він так само віддав життя за віру, за нарід. Його вмисним наїздом тягарової машини так потовчено, що він відтак скінчив своє життя, як мученик. 1-го листопада вони обидва стоять перед престолом Господнім і моляться за нашу Україну.
- Як п’яте, те свято нині є святом інавгурації академічного року на УКУ. 12 літ скінчилося, розпочинаємо 13-ий; 24 семестри відбуто тут на Університеті, а 6 вакаційних — разом 30 семестрів. Слава Богу! З нічого ми розпочали, та й хоч скромні ми, а всетаки многознатно ми зазначили отут на Університеті наше існування. Коли на Україні за нашими творами їдуть вчені з Києва до Москви — то це говорить багато! Не будемо ми чванитися, та все ж таки є кілька творів, які є фундаментальні в нашій науці. І дякуймо Господеві, що ми своїми тими скромними силами, серед страшної недолі, поборюючи різні труднощі, і то не від чужих, але від своїх, ми вдержали оту святиню науки і молім Бога, щоби могли ж продовжувати. Коли нині чужинці приходять, от як недавно в цей храм ввійшли 450 американців. Які вони захоплені були нашим храмом, Університетом і цілою оселею!
Разом з проголошенням самостійности України проголосили духовенство і представництво держави УНР Український Патріярхат в 1920 р. 11-ий параграф Конституції Української Народньої Республіки говорить саме про Патріярхат. Очевидно його признали всі на Україні: і православні, і католики, як державно-церковний акт.
А таксамо зачали признавати і деякі патріярхати. Через зайняття України справа притихла.
Та після Євхаристійного Конґресу в Австралії, в 1973 р., вона дуже зактуалізувалася. Мелхітський Патріярх, Максим V. Гакім, іменований головою всіх прочан Євхаристійного Конґресу, проголосив в українській катедрі на проповіді, що нам «належиться Патріярхат»!
Опісля, на своїх Синодах єпископи, а на зборах духовенство і вірні, рішили поминати Патріярха, навіть на Україні!
Св. Отець Папа Павло VІ відмовив одначе признати. Треба пам’ятати, одначе, що патріярхату московського, румунського, болгарського, сербського і македонського не проголошував ні Вселенський Собор, ні Папа — але їх пізніше признавали.
На тій основі спираються і наші патріярхальники, бачучи в Патріярхаті збереження єдности нашої Церкви і народу. Не можна, одначе, не бачити великих труднощів з усіх боків. Та на Бога надія, що вони будуть поборені.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.