На щитах гербів до ХІХ-ХХ століть духовенство УГКЦ використовувало свої родові символи. Згодом у ХХ столітті почали розміщувати різні релігійні символи. Також у цей період з огляду на ширший доступ до вищих церковних титулів осіб з-поза гербових еліт прижилася еклезіальна традиція, згідно з якою кожен новойменований єпископ розробляв власний герб, який би в стислій художній формі за допомоги промовистих символів розповів про свого власника. Якщо номінант хотів вибрати родовий герб, то міг здійснити в ньому незначні модифікації. До прикладу, на початок 2014 року 98% архиєреїв УГКЦ мали особові герби. Досить часто на гербах єпархіальних єпископів (ординаріїв) поєднувалися на розтятому щиті особисті символи та символи єпархії, що було давнім звичаєм і демонструвало нероздільну єдність пастиря (єпарха) зі своєю паствою (єпархією). Єпископи – вихідці з монаших чинів розміщували на власних геральдичних знаках елементи гербів інституцій богопосвяченого життя (василіян, редемптористів, салезіян, францисканців та ін.).
Диференціація гербів УГКЦ
Загалом герби УГКЦ можна поділити на дві великі групи:
- Особові герби духовенства.
- Герби інституцій (адміністративних, територіальних, монаших, освітніх тощо).
Кожна з цих груп ділиться на підгрупи. Найтиповіша помилка – коли не розрізняють особового герба правлячого єпископа від адміністративно-територіального герба самої єпархії.
Через історичні обставини у нас в Україні найбільшого поширення набули особові герби вищого духовенства (архиєреїв), герби консисторій і чернечих орденів. Приміром, у низці католицьких країн Європи широко застосовуються й герби дієцезій (єпархій), деканатів тощо. На сьогодні потребують розробки концепція та зразки системи ідентифікації за позащитовими елементами усієї цієї різноманітності груп гербів.
Особові герби духовенства
Єрархію УГКЦ (як і Католицької Церкви загалом) можна розрізняти за ступенями священства, влади та почесними ступенями. Є три ступені священства: диякон – священик (єрей) – єпископ (архиєрей). Також є різні ступені влади: Папа – архиєпископ – єпископ – декан (протопресвітер) – парох – вікарій. Почесними ступенями є: кардинал, патріарх, Верховний Архиєпископ, митрополит, прелат, канонік. На цій основі можна розробляти зразки гербів для кожної з підгруп духовенства:
– диякона (архидиякона), священика (єрея, протоєрея, митрофорного протоєрея), декана, каноніка, почесного папського капелана, почесного прелата, апостольського протонотара, папського прелата тощо;
– вищих настоятелів чернечих інститутів (голови монашої конфедерації, настоятеля неконфедерованого монастиря свого права, генерального настоятеля чину або згромадження, провінційного настоятеля), які можуть мати різні назви посад: протоігумен, генерал ордену, архимандрит, протоархимандрит тощо;
– єпископа (єпархіяльного єпископа, титулярного єпископа, єпископа-помічника, єпископа-коад’ютора), архиєпископа ad personam, архиєпископа, архиєпископа митрополита, Верховного Архиєпископа (не кардинала), Патріарха (не кардинала), Верховного Архиєпископа кардинала, Патріарха кардинала тощо.
Герби інституцій (адміністративних, територіальних, монаших, освітніх)
– Верховного архиєпископства Києво-Галицького, Синоду єпископів УГКЦ, Патріаршої курії;
– митрополії, архиєпархії, єпархії, апостольської адміністратури, апостольського екзархату, архиєпископського екзархату, ординаріату, військового (капеланського) ординаріату;
– деканату (протопресвітеріату), парафії;
– місії, братства;
– монастиря (конфедерованого), монастиря (неконфедерованого), чину, згромадження, їх провінцій та домів; інституту (товариства) спільного життя на подобу чернечого, світського інституту, їх провінцій та домів;
– вищої і нижчої єпархіальної (архиєпархіальної) семінарії;
– вищої і нижчої монашої духовної семінарії;
– університету, факультету, інституту, академії, школи.
Підготовка єпископом-номінантом свого герба
Як відбувається процес підготовки єпископом свого герба? Раніше це відбувалося в єпископській адміністрації єпархії за допомоги церковних геральдистів, знавців символіки, куріальних художників (сьогодні чимало владик залучають до цього здібних семінаристів, ченців або священиків з художнім хистом). Насамперед номінант має обрати символи, які помістить у щиті, а також девіз свого служіння, звертаючись до відповідних фахівців із церковної геральдики. Водночас владика повинен визначитися з формою самого щита та концепцією позащитових елементів герба: робити його у більш східній традиції чи дотримуватися правил західної, латинської. Після цього малюють ескіз, який передають відомим геральдичним художникам для остаточного мистецького виконання. Головне правило – персональні герби владик мають бути простими, лаконічно красномовними та ідентифікувати церковно-єрархічну гідність власника.
Саме на стадії вибору концепції й виникає найбільше запитань: зразок якого типу доцільно взяти за основу при підготовці особового герба? З одного боку впродовж історичного розвитку позащитові інсигнії на гербах владик УГКЦ зазнавали трансформацій, з іншого – це питання ніколи не регулювалося церковною владою київської Церкви і є радше традицією, уподобанням єрарха. Саме тому сьогодні у владик можна бачити герби різних типів (та різновидів цих типів).
Починаючи з 2001 року Українське геральдичне товариство (в особі її голови Андрія Гречила) є автором понад десятка особистих владичих гербів. У такий спосіб було запропоновано й відповідну концепцію (зразок) позащитових елементів герба: щит з девізом розміщені у пурпуровій мантії (підбитій горностаєм), яку увінчує митра, обабіч – жезл та хрест. Місце хреста визначене зліва від митри. Для єпископа – хрест з однією поперечиною; для архиєпископа – з двома поперечинами. Коли у 2011 році в УГКЦ були утворені нові митрополії, а єрархи піднесені до митрополичої гідності, постало питання, як цю митрополичу гідність відобразити на особистому гербі для розрізнення від, скажімо, архиєпископської. До прикладу, в католицькій латинській, у східних католицьких вірменській і маронітській, а також у словацькій (в т. ч. мукачівській) греко-католицькій геральдичних концепціях додатково використовується палій. Отож, виникло питання подальшого розвитку концепції гербів для ідентифікації низки єпископських гідностей.
Ідея «єпископської генеалогії» або апостольського наступництва на гербах
Апостольське наступництво (спадкоємство) – це доктрина, згідно з якою церковна єпархія та її влада прямо за наступництвом походять через безперервну тяглість єпископських рукоположень (свячень, хіротоній) до апостолів, поставлених Ісусом Христом. Важливим гарантом збереження апостольського наступництва є законність і правильність здійснення єпископських свячень як зовнішнього вираження просторово-часової єдності Церкви. Через хіротонію єпископам передається благодать Святого Духа, отримана апостолами.
Апостольськими правилами передбачено, що єпископа хіротонізують двоє або троє єпископів співсвятителів (лат. – консекраторів). Одного з них називають головним святителем, а інших – співсвятителями. На доктрині апостольського наступництва базується таке поняття, як «єпископська генеалогія». Один єпископ (святитель) висвячує іншого, і в такий спосіб між ними встановлюється єрархічне наступництво, за аналогією до спадкоємства між батьком і сином. Єпископська генеалогічна лінія ведеться від головного святителя. Узагальнено кажучи, вся сучасна канонічно поставлена церковна єрархія бере свої початки від апостолів. Звичайно, простежити цю лінію аж до апостольських часів видається нереально. Однак низка досліджень в цій галузі дозволяє заглибитися до XVI століття і будувати «генеалогічні дерева» з цього періоду. В такий спосіб у Вселенській Церкві формуються різні єпископські генеалогічні родини.
Найчисельнішою генеалогічною родиною, до якої належить понад 95% всього діючого світового єпископату Католицької Церкви (станом на 18 липня 2013 р. це близько 5160 живих єпископів в єдності з Римським престолом), є родина Ребіба (кардинала Scipion Rebiba, 1504 – 1577 рр. , іменованого єпископом у 1541 р. ).
У лоні УГКЦ ця родина не є найчисленнішою (представники – Верховний Архиєпископ Мирослав-Іван кардинал Любачівський, архиєпископ митрополит Іван Мартиняк, єпископи Михаїл Колтун, Юліан Ґбур, Василій Медвіт, Володимир Ющак, Петро Крик, Йосиф Мілян). Це пояснюється тим, що унійна єрархія має сильні зв’язки з Православною Церквою через православного Патріарха Константинополя Єремію ІІ (1572–1595 рр. ), який започаткував апостольську лінію єпископів-підписантів Берестейської унії 1596 року. Відповідно більшість архиєреїв УГКЦ веде своє дерево від першого унійного митрополита Михайла Рогози.
Лінії апостольського наступництва допомагають інколи відчитувати символіку елементів, які вживаються у гербах церковної єрархії. Також може бути розроблена й запроваджена система ідентифікації гербів за їх приналежністю до тих чи тих генеалогічних родин.
Устим Хаварівський, член Українського геральдичного товариства
