17 – 18 жовтня 2014 року в Інституті Східнохристиянських наук ім. митр. Андрея Шептицького Університету коледжу святого Михаїла в Університеті Торонто (University of St. Michael’s College in the University of Toronto) відбулась конференція, присвячена 50-літтю проголошення Декрету Другого Ватиканського Собору Orientalium ecclesiarum. П’ять пленарних сесій і відповідно до них по дві-три паралельні доповiді дали багатий матеріал, який згодом вийде друком у згаданому Інституті.
Конференція, присвячена розвитку еклезіології в світлі Другого Ватиканського Собору, була одночасно історичним переглядом, аналізом досягнень, а також пригадкою про невиконані напрямні та завдання, що містяться в документі Orientalium ecclesiarum. На початку обговорення цього Декрету учасники представили сучасні перспективи з погляду Римо-Католицької Церкви, загальний погляд православ’я, думки з перспективи Східних Церков Близького Сходу, Північної Америки та Східної Європи. Таким чином значення Декрету Orientalium ecclesiarum було вписане у відповідний богословський та широкий екуменічний контексти. Для Української Греко-Католицької Церкви києво-візантійської традиції важливими є обидва виміри цього обговорення.
Досвід Римо-Католицької, Православної та Мелхітської Церков
Вражаючу доповідь на тему «Східні Католицькі Церкви з перспективи Римо-Католицької Церкви» виголосив фахівець з історії богослов’я отець-доктор Браян E. Дейлі, Т. І. (Brian E. Daley, S. J.). Як дослідник богословської думки в тому контексті, у якому вона формувалася протягом століть, він підсумував періоди переривчастого сопричастя (а їх було більше, ніж ми собі усвідомлюємо) та відчуження між Церквами Заходу і Сходу внаслідок історичних обставин. Розрізнена церковна термінологія, літургічні практики і соборна (колегіальна) структура Церков Сходу супроти централізованого Заходу творилися тисячоліттями і сьогодні вимагають часу, терпеливості та всебічного вивчення. Годі оминути цілий ряд подій, які довели до вироблення Декрету про Східні Церкви. Чимале значення в цьому процесі займають переговори київського митрополита Михайла Рогози (1595 – 1596 рр.) у зв’язку з Берестейською унією чи захист деяких аспектів пентархії греко-католицьким мелхітським Патріархом Григорієм ІІ Юсефом на Першому Ватиканському Соборі (1870 р.), які свого часу захищали духовно-літургічну цілісність та юрисдикцію своїх Церков у діалозі з Римом. В результаті виступів Патріарха Григорія ІІ вийшла енцикліка Orientalium dignitas (1894 р.) Папи Лева ХІІІ, що стала передвісницею Декрету Orientalium ecclesiarum.
Другий Ватиканський Собор розглядав основи церковної структури, літургію, спільні таїнства та питання примирення між Церквами. Вагомий внесок, якому передувала добра підготовка богословів, зробила Мелхітська Греко-Католицька Церква. Її Патріарх Максим ІV відстоював на Соборі східні традиції християнства і наполягав на скасуванні ототожнення «латинства» і «католицизму». Результатом цього стало переосмислення католицизму як феномена універсального, широкого і відкритого до всіх традицій, що перебувають у євхаристійній єдності. Остаточний текст Декрету з практичних причин, який був написаний персоналом Собору, є формалістичним та юридичним, що ледь не призвело до його відкинення. Застережень було багато. Особливу увагу звернув відомий латинський богослов Ів Конґар (Yves Congar) щодо потреби приділення більшої уваги екуменічним питанням (головно відновленню авторитету патріархів). Незважаючи на ці недоліки, мелхітський Патріарх обстояв його прийняття. Декрет побудований на еклезіології сопричастя, закоріненій ще в апостольській традиції, і потверджує те, що всі Церкви католицького сопричастя, включно з Латинською, мають рівну гідність.
На початку своєї доповіді і наприкінці Браян Е. Дейлі також заторкнув питання уніятизму як вираження дійсного прагнення християнської єдності з одного боку, що реалізувалось в умовах свого часу, а з другого боку мала місце латинізація як вивищення латинського богослов’я та субординація практик Східних Церков. На сьогодні така модель є неприйнятною. Натомість практичне застосування Декрету Orientalium ecclesiarum вимагає кропіткої праці від кожної Східної Церкви.
Історик і каноніст Православної Церкви в Америці, довголітній викладач відомої Святоволодимирськoї православної духовної семінарії в США отець Джон Г. Еріксон (John H. Erickson) представив православне бачення Декрету. Рух серед православних за літургічне відновлення та зближення Церков ще до Другого Ватиканського Собору підтвердили виклад про прагнення єдності попереднього доповідача. Еріксон відзначив відвагу та послідовність Патріарха Максима ІV в зміні (це мало велике значення для православного світу) прийнятого протоколу. Патріарх Максим звертався до соборових отців французькою, а не латинською, починаючи свої промови з «Ваші Блаженства. . . », звертаючись спершу до присутніх глав Східних Церков, і лише тоді переходив до кардинальських еміненцій. Найбільшою цінністю Декрету про Східні Католицькі Церкви є його орієнтація на богослов’я і традицію Сходу, і тому його підтримав Патріарх Мелхітської Греко-Католицької Церкви. Але писаний комітетом і Римською курією документ применшив їхні сподівання і, аби наблизити його до якоїсь одностайної думки, в документ були включені різні погляди, навіть ті, що мали підтримку меншості. У православних викликало побоювання те, що відбулось ніби перегрупування давніх понять. На думку багатьох православних богословів, текст документа не дав чіткої відповіді на питання про уніятизм і авторитет патріархів, а радше продовжував модель підкорення. Бракувало розуміння духовної та еклезіальної ідентичності, природи патріаршого авторитету, синодального правління, соборності, колегіальності тощо. Натомість скріпилася централізація влади Римської курії та тенденція зосереджувати весь авторитет на одній особі. А оприлюднення відразу трьох документів Собору того самого дня (21.11.1964 р.) – догматичної конституції Про Церкву (Lumen gentium), Декрету Unitatis redintigratio (Про екуменізм) та Orientalium ecclesiarum (Про Східні Церкви) – відвернуло увагу від останнього і затьмарило його значення. Позитивним явищем є те, що документи Другого Ватиканського Собору (і ті, що прийшли опісля) доповнюють один одного, про що йтиметься згодом.
Якщо дві перші доповіді були з перспективи римо-католиків – господарів Другого Ватиканського Собору, друга – з точки зору православ’я, то третя була від представника Мелхітської Церкви Владики Ніколаса Самра, єпарха Мелхітської Церкви у США та автора статей про екуменізм і Східні Католицькі Церкви, який звернувся до теми східних католиків на Близькому Сході. Його доповідь перегукувалася з виступом Браяна Е. Дейлі своїм змістовним представленням тла постання Східних Католицьких Церков і взаємин з Латинською Церквою, а далі розвивала розуміння Декрету Orientalium ecclesiarum, про що говорив Джон Г. Еріксон. Доповідач коротко представив історію Церкви Антіохії, що допомогло розумінню міжцерковних відносин споріднених богословською традицією спільнот на Близькому Сході. Антіохійська Церква дала початок Церкві Візантії. На ґрунті її західно-сирійської традиції утворилися мароніти (існує тільки Католицька Маронітська Церква) і мелхіти: Греко-Католицька і Православна Церкви. На основі східно-сирійської традиції постали Халдейська Католицька Церква і Ассирійська Церква Сходу, що є православною, але називає себе Апостольською Католицькою Церквою Сходу. За межами Близького Сходу існують інші Церкви, що постали на ґрунті Антіохійської Церкви. Це Сиро-Малабарська і Сиро-Маланкарська Церкви в Індії та Вірменська, яка поєднує елементи сирійської та візантійської традицій. Усі ці три Церкви існують в двох варіантах – єдності з Римом і без. Антіохія, ареал церковної традиції якої тепер включає Сирію, Ліван, Палестину, Йорданію, Ізраїль, Ірак та південну частину Туреччини, була важним містом Римської імперії. Церква мала добрі умови для розвитку протягом періоду перших шести Вселенських Соборів. На початках головними мовами були арамейська та сирійська, а із VII століття, після мусульманського завоювання, поширення набула арабська. Ісламське завоювання разом із хрестовими походами ХІ – ХІІІ століть змінили політичні умови та спричинили глибше відчуження між Латинською Церквою Заходу і Східними Церквами Близького Сходу. На початку XVII століття сюди прибули латинські місіонери, аби «навертати» православних, заманюючи їх матеріальними благами, що залишило по собі недобру пам’ять. Окремішність Церков Близького Сходу щораз більше увиразнювалася. Кожна з них намагалася бути першою, важливішою, але все ж таки вони періодично спільно приступали до євхаристійного столу, у тому числі співслужіння було між християнами західної і східної традицій.
З таким тлом будь-які екуменічні зусилля декому можуть видатися безсенсовними. Чимале значення мали мова часу та культури. Бувало, що не доктринальні різниці, а власне семантика тексту сприймалася опонентом як єретична, і лише ретельні дослідження більш ніж 600 років після Халкедонського Собору вияснили цю проблему. Одначе попри людські помилки в думках i поведінці екуменічні зусилля все ж мали місце задля пошуку ідеалу, закладеного Христом.
Заслуга Декрету Orientalium ecclesiarum полягає в проголошенні рівності всіх Церков, заснованих Христом, закорінених в Апостольській і Святій традиції, що формувалася у перших століттях. Владика Ніколас Самра особливо зупинився на закликові Декрету до самобутності й самоуправління Східних Церков. Участь Риму у виборах єпископів, на його думку, є проблемою. Таке втручання й далі стоїть на перешкоді реалізації цього заклику декрету. «Голова над головою», зі слів єпископа Ніколаса Самри, дає право священикам, яким не подобаються рішення місцевого єпарха, йти понад нього, главу Церкви і Синод просто до Риму. Такий випадок нещодавно стався в Йорданії. Після відповідного звернення Рим призначив латинського єпископа-помічника Мелхітському архиєпископові з повною владою над правлячим архиєреєм. На думку єпископа, збереження латинських практик східними католиками випливає з непевного відчуття власної самобутності, як Corpus Christi (Тіла Христового). На перший погляд це робиться немовби заради довголітньої звички вірних, проте справжньою причиною є відмова навчати чи відмова прийняти вчення власного Синоду з боку духовенства і вірних. Повинно відбутись повернення до належних традицій у послуху і у єдності з керівництвом Східної Церкви, гідна пошана якого також потребує відновлення. Причому процес повинен пройти органічним шляхом зсередини самої Східної Церкви, чого вимагає й Канонічне право для Східних Церков.
Мелхітська Церква має довготривалий досвід екуменічних відносин із православними Церквами Близького Сходу. Учасник Другого Ватиканського Собору Еліас Зоґбі (Elias Zoghby) в своїй книжці «Tous Schismatiques» (We Are All Schismatics) чітко зазначив, що схизматики є по обидва боки розколеної Церкви. Богослов і архиєпископ Еліас Зоґбі пропонує сповідувати все, що (1) вірує східне православ’я і (2) бути в сопричасті з Єпископом Риму, як першим серед єпископів, в тих межах, що були визнані отцями Церкви Сходу в І тисячолітті до поділу. Сьогодні ця пропозиція, знана як “Ініціатива Зоґбі”, пропонує греко-католикам подвійне сопричастя: з намісником святого Петра і Православною Церквою тієї ж самої традиції. Ця ініціатива не є безпрецедентною, оскільки в XVII і XVIII століттях до унії Мелхітської Церкви з Римом (1774 р.) подвійне сопричастя відбувалось регулярно. Ініціативу подвійного сопричастя належить поважно вивчити. Закінчуючи доповідь, владика Ніколас Самра визнав, що попри слабкості Декрет Orientalium ecclesiarum відчинив двері для побудови міжцерковних відносин та ще раз підкреслив необхідність єдності Христової Церкви.
Про стан Східних Церков у Північній Америці розповів у своїй доповіді професор Томас Бірд (Thomas Bird). Доповідач представив безвихідний і болючий стан християн на Близькому Сході під час повстання мілітаризованого ісламу. Великий шанувальник Патріарха Йосифа і Патріархального руху, він був свідком процесів сприйняття еклезіології Другого Ватиканського Собору, що полягала у взаємній пошані гідності між католицькими Церквами-сестрами. Благодійне товариство CNEWA (Catholic Near East Welfare Association) цього разу виступило співспонсором конференції. Треба сказати, що ця організація відома й завдяки допомозі у відновленні УГКЦ та підтримці інших Східних Церков.
У наступному числі «Патріярхату» читайте продовження огляду конференції, присвяченої 50-літтю Декрету Orientalium ecclesiarum Другого Ватиканського Собору, що стосуватиметься значення цього документа безпосередньо для Української Греко-Католицької Церкви.
Рома М. Гайда
