Колись про таке читав лише у книжках та дивився у кінофільмах, не підозрюючи, що сам удостоюсь стати маленьким учасником такого великого таїнства. Сповідь на горищі в той час, як над дахом грізно гуркотять АГСні черги та літають міни… Євхаристія під землею, посіченою купою металу та вогнем протягом місяців жорстокого протистояння, в холодній темряві тісного приміщення… Дорога на різдвяну літургію під залпи «Градів» у напрямку Донецького аеропорту… І все це по-справжньому – справжні постріли, справжні снаряди, справжня кров, як і справжньою була відвага та хоробрість тих, що зі зброєю в руках стали на захист самого життя. Ніколи не міг уявити собі. . . Історія таки має властивість повторюватись…
Зранку напередодні Різдва розносив просфору по наших позиціях. Звичайна процедура: тут спокійним кроком, там підстрибуючи, то снайпер, то АГС, то чужі, то свої. Аж раптом прямо переді мною мінометний обстріл однієї з позицій, що спровокував шквали стрілянини. То був момент шалено сконденсованої напруги, коли б’є по барабанних перетинках, а ти не орієнтуєшся, звідки стріляють і куди саме бігти! Ніби ціле небо розривається в тебе над головою, а повітря стає пропаленим і смертельно небезпечним. Присів. Навприсядки прошмигнув крізь велетенську діру в бетонному паркані. Сиджу під тим парканом у якомусь присипаному снігом парку і думаю про те підземелля, де зазвичай переховуємось від серйозних «опадів». А тут – жодного захисту і різнокаліберний з короткими перервами гул над головою. Якою ж смачною видавалась мені тиша в ті коротенькі миті без пострілів!!! Якось зовсім спокійно, без зайвої паніки стоячи на колінах в снігу (бо ж не можна ставати на повний зріст, а лягати у «бронику» в сніг теж не відважився) молився. . . Без паніки та хаотичного руху думок, зовсім неприродно у відношенні до ситуації, в якій перебував. Просто спілкувався з моїм Творцем. . . Не знав, про що саме молитися, коли ризикуєш потрапити під кулю. . . В голові спокійно прокручувалися слова моєї улюбленої молитви: «Господи, я – твій. . . » На все життя запам’ятаю той пухнастий сніг, ті посічені й присипані снігом дерева, ту тишу і те тихе і спокійне спілкування з Творцем Всесвіту у координатах відсутності простору та часу, свідками якого були лише пухнастий сніг, посічені та присипані снігом дерева і нетривка тиша, безжалісно розстрілювана всіма можливими видами вогнепального божевілля… Спокуса завмерти, не рухатись, залишитись на місці уявної безпеки. Любов не геройствує, вона смиренно, зовсім спокійно й цілком природно піднімається і долає шлях, іде туди, куди не йти не може…
В хаосі жорстокої деструкції хочеться просто бути якимось променем Божої надії. Не дистриб’ютором психологічно-ідеологічного концепту типу «все обов’язково буде добре», а справжнім свідком справжньої надії, зродженої з обіцянки Того, хто сам є любов’ю – щирою та щедрою, завжди вірною, явленою в плоті та крові людської історії, безпритульною у Вифлеємі, розп’ятою на Голгофі, воскреслою і завжди живою, без сліду насилля над людською свободою, без тіні обману, тією, що «не шукає свого» (1 Кор. 13,5), а «принизила себе, прийнявши вигляд слуги» (Фил. 2,7), аби завжди залишатися справжньою. У війні ідеологій неминуче перемагає онтологія…
Різдво можна святкувати порізному: з холоднючими маринованими помідорами та несвіжим батоном на Святвечір замість куті з пампухами, з пострілами танка та гулом артилерії замість колядок. Зірки не було, зате були «зажигалки» з хвостами комет, що освітлювали навколишню територію. Тарахкотіло усе усюди. В свято народження Месії смерть ширяла над нашими головами і навколо нас, вистрілюючи з непроглядної темряви кулями та уламками мін. Коли божеволіє людина, здається, цілий Всесвіт ховається в ніч. Останній рубіж, за який темрява веде невтомну боротьбу, – серце окремої людини… Людське серце – остання фортеця, яку не можна здати ворогові, Вифлеєм, у якому, попри темряву сумнівів, відчаю, втоми, завжди хоче народитися Бог, аби бути з людиною…
Моторошно повертатися дорогою, на якій уже довелося кілька разів потрапляти під обстріл. Тим паче що ніколи не знаєш, коли саме і в якому саме напрямку пролунає наступний постріл. Але іншого шляху деколи просто не існує… Не можна дозволити собі завмерти соляним стовпом перед власними страхами, поступово конвертуючи їх у жорстоку ненависть. По-людськи переживши страх, ми покликані зі смиренною певністю вірної любові підніматися й прямувати далі. Дивлячись в очі потворної небезпеки, в очі смерті. Іншого шляху не існує, окрім шляху щирої та щедрої і до кінця вірної любові!
Страх змушує нас до ненависті, підштовхує до розпачу та відчаю, до недовіри та закам’янілої самовпевненості, руйнуючи зрештою цілу структуру особистості. Не можемо дозволити собі стати заручниками наших страхів…
о. Андрій Зелінський, ТІ