Репрезентативний журнал сучасної польської еміґрації «Культура», ч. 4/331, квітень 1975, Париж, в репортажі «Єще Україна не зґінела», авторства Домініка Моравського, подає цікаві міркування на тему змагань за патріярхат Української Католицької Церкви, виложені коротко і ясно:
Маємо перед собою спільного ворога, яким є «совєтизм», що духово вихолощує наші народи, треба глянути у майбутнє, шукати шляхів до порозуміння. Погоджуюсь з о. Беднарським: із нашого боку ми, між іншим, повинні допомогти в боротьбі українських католиків у розсіянні за патріярхат, бо їм це належиться. Чотири мільйони Українців, відлучених від матірнього пня, має напевно більше значення для Вселенської Церкви, ніж всі інші залишки Східніх Церков, разом до купи, не кажучи вже про те, що вони навіть половини стільки вірних не мають, а культурно репрезентують ще менше. Собор Ватиканський Другий, «нота бене» постановив: уділити повну автономію Східнім Церквам. Коли ж ця постанова не є голословна, то патріярхат для українських католиків повинен бути здійснений без шукання штучних церковної натури відмовок, які є лише «димовою заслоною» для політичних вирахувань. Ціла дискусія на тему т.зв. апостольського наслідства й історичних прав до патріярхату, (чого, на думку деяких дослідників, бракує українцям), яка оперує контроверсійними аргументами, до нічого не доведе й «де факто» не має глузду. Бо фактом є, що Церква в Україні, перед і після Берестейської Унії, ніколи не була залежна від інших східніх патріярхатів, а була цілістю сама в собі. Сьогодні, на чужині, патріярхат (устрій церковної організації, з повною автономією в юрисдикційній і дисциплінарній ділянках, найвищим органом якої то організації є синод, що має право вибирати єпископів) Української Церкви, мав би глибокий і творчий глузд, бо ця Церква відограє незвичайно важливу й популяризуючу історичну, моральну й культурну ролю. В українській Малій Семінарії (в Римі) я бачив хлопців з Нового Саду, Боснії й Словенії — що раз то більше приїжджає їх на науку з Югославії — нащадків Русинів із Словаччини й Закарпатської Руси, що їх переселила цісарева Марія Тереса, а які говорять старо-слов’янським діялектом, наближеним до говору Лемків. (Русини, що їх гнобили Австрійці, виступали проти народніх прагнень Українців. Польська Церква, щоб не вразити царів, піддержувала тоді, з намови Ватикану, Русинів, а не Українців. Це була основна помилка — помстилась вона під час добуття незалежности)».
