Слава Ісусу Христу!
Едінбурґ,
Кінулл, 6.8.1975.
Його Ексцеленція,
Преосв. Кир АВГУСТИН Е. ГОРНЯК, ЧСВВ.,
Єпископ і Апост. Екзарх
для Українців — Католиків у Вел. Британії,
Лондон.
Ваша Ексцеленціє,
Преосвященний Владико,
У цей день, коли наша Церква відзначає пам’ять двох українських Святих-Мучеників: Бориса і Гліба, я, перебуваючи тепер в Монастирі оо. Редемптористів в Кінулл/Перт, відчуваю духовну потребу звернутися до Вас із цим довшим письмом, щоб в ньому висказати своє становище відносно Вашого останнього «Урядового Звернення до Духовенства», з 31-го липня, ц. р., як рівнож висловити свої трівожні думки й запити відносно деяких аспектів Вашої «церковної політики».
Коли Ваша Ексцеленція звернули мені увагу за те, що я поминав нашого Блаженнішого Кир Йосифа, як нашого Патріярха, підчас нашої спільної Св. Літургії, в Каплиці нашої «Андріївської Віллі» в Кастельґандольфо, з нагоди нашого недавнього Ювілейного Паломництва до Риму, то я тоді просив Вас, щоб, з огляду на заіснувавші обставини та на можливі наслідки, залишити свободу сумління для всіх наших Священиків у цьому нашому Екзархаті, щодо цього літургічного поминання, тимбільше, що до цього так дуже заохочували нас всіх два інші наші Владики. Ви тоді заявили, що «не можете на це погодитися».
Тепер, після нашого повороту із цього ж Паломництва та збувшихся там важливих подій, Ваша Ексцеленція звернули це своє «Урядове Звернення до Духовенства», зумовлене цею «гіркою та несправедливою зневагою», яка була Вам заподіяна, в неділю, 27-го липня, ц.р., підчас храмового празника в парафії Ковентри, в якому, вже вдруге, заборонюєте нам робити це поминання підчас наших Богослужень. В цьому ж «Зверненні» Ви, між іншими, пишете:
«Але від церковних засад і від Декретів Вселенського Собору, які всі наші Владики підписали, — я не ухиляюсь і жодних новостей, які противорічать церковним законам, не буду впроваджувати доти, поки не отримаю на них апробати Апостольського Престолу». (Підчеркнення Ваші).
А відтак, самому кваліфікуючи таке своє становище, як «правильне і законне», Ви пишете:
«Воно зобов’язує під церковним послухом не лише мене, але й усіх наших священиків у Великій Британії, які складали присягу підчас своїх єрейських свячень на Святе Євангеліє. Ламати тепер цю присягу задля дочасних людських забаганок (підчеркнення моє) — не було б по-священичому! Отож нехай жоден з моїх священиків не відважується відступити від цієї засади!»
Залишаючи, покищо, вислів великого здивування на Вами вжите окреслення про «дочасні людські забаганки», я бажаю наперед, з великим жалем ствердити, що такою Вашою владичною вимогою і повторнім заказом, Ваша Ексцеленція поставили мене, як напевно всіх інших наших Душпастирів під Вашою зверхністю у дуже поважну ділему та у своєрідну кризу сумління!
Бо кому ж, властиво, належить нам тепер, у цій дивній, скомплікованій та загрозливій ситуації у нашій церковній дійсності, виявляти нашу ПЕРШУ льояльність та священичий послух?
Чи нашому наставленому Владиці-Екзархові, який, будучи родженцем іншої країни, не відчуває і не розуміє як слід душ і сердець нашого народу із його історичними змаганнями за Богом дані права, і який, у своїй штивній та канонічним параграфом пересяклій льояльності до всього, що «римське», легковажить конечність об’єднаної дії нашого Єпископату та протиставляє себе до справедливих стремлінь і бажань переважаючої частини Українського Божого Люду в світі!?
Чи, радше, ця наша перша льояльність і послух наших священиків (головно тих, що народились, жили і працювали в Галичині), належиться, в першій мірі, нашому Галицькому Митрополитові, який свою непохитність і героїчну вірність до Апостольської Столиці та до Католицької Церкви засвідчував не словами, але понад 18-літнім стражданням, на вигнанні, у різних московсько-безбожницьких казематах, в яких він «карався, але не здався!», і який тепер, після провіденційного звільнення, став, як справжній Мойсей, до затяжного змагу за належну нам помісність і патріярхальний устрій, декретований останнім Вселенським Собором, створивши, за цих 12 років свого побуту в Римі, такі величні діла й подвиги, які наглядно доказують, що з ним перебуває Господь та що обильно благословить всі його труди і заміри!
І ось, після довшої молитовної застанови над цими важливими питаннями, та після глибокої перевірки власних совісних переконань, я хочу тепер повідомити Вашу Ексцеленцію, що минулої неділі, підчас наших Богослужень в Едінбурзі, Локербі і Карлайл, я заподав, для наших Вірних-Парафіян, таку публічну «ЗАЯВУ»:
«Не ухиляючись від священичого послуху до нашого Преосв. Владики в усіх інших справах мойого священичого служіння в цій душпастирській Окрузі, я, однак, в совісті, не можу погодитися з його становищем і забороною згадувати в Богослуженнях Блаженнішого Первоієрарха Кир Йосифа, як нашого Патріярха. Для того таке літургічне поминання ми будемо робити в цьому нашому Божому Храмі Св. Андрея в Едінбурзі, та в усіх інших наших Осередках, так, як воно мало місце, перший раз, в Базиліці Св. Петра в Римі, та як воно робиться у нашій римській Св. Софії і в парафіяльній Церкві Жировицької Матері Божої».
Навів я тоді також, для інформації нашим Вірним, цей уступ із світлої промови нашого Преосв. Владики Кир Івана Прашка з Австралії підчас нашого недавнього Концерту в Римі:
«В нинішних часах діються дивні речі: там, на Рідних Землях, під московським безбожним режимом, заборонено молитися за «Святішого Вселенського Архиєрея Папу Римського», але наш Божий люд усе таки за нього молиться, хоч нераз за це треба платити переслідуваннями, але вони на це готові. Але, яка гіркість, несправедливість чи іронія, коли знова тут, на свободі, наче б нам заборонюється молитися «за Блаженнішого Отця нашого Йосифа, Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси». Та ми таки будемо молитися, щоб не зрадити Христа і Його Святої Церкви, щоб також не зрадити нашої Церкви-Страдниці, щоб не зрадити братів і сестер наших «страждущих Христа ради».
Ваша Ексцеленціє,
Хоч тиснуться думки і бажання, щоб заподати тут арґументаційне узасаднення такого мойого совісного переконання (із відкликом до Декретів останнього Вселенського Собору, до заґарантованих прав і привілеїв нашого Берестейського Договору-Унії, до признаних і потверджених патріярших прав нашого Верховного Архиєпископа, та до обставин, які допровадили до цього, як Ви твердите «в самозванчий спосіб» прийнятого патріяршого титулу), однак, щоб цей лист не був нетолерантно задовгий, залишаю це на якусь іншу нагоду, прим, підчас заповідженого вже нашого найближчого священичого Соборчика в Манчестері, в перший тиждень вересня, ц.р.
Та сьогодні я прямо не можу повздержатися, щоб не висловлювати своїх думок і журливих рефлексій відносно двох слідуючих аспектів владичої настанови та архипастирського діяння. В першу чергу, видається мені прямо затрівожуюче Ваше згірдливе та крайньо зневажливе відношення до світського апостоляту наших Мирян і до діяльности наших тут світських установ та до їх провідних діячів.
Найновішим на це доказом може бути хоч би це Ваше останнє «Урядове Звернення» до нашого Духовенства в цьому ж Екзархаті. В ньому Ви пишете, між іншими:
«Виглядає тепер, Дорогі Отці, що деякі політичні середовища нашої країни, які вже маленько мають успіху на своїй плятформі, перекидаються зручно на церковну. Коби була лише якась діяльність… Вони, заслонюючись Патріярхальним Комітетом і знаючи наставлення нашого Блаженнішого, хочуть тепер робити пресію на Владику і Духовенство, щоб вони признали титул «Патріярха» за нашим Блаженнішим і цей титул впровадили в церковні Богослуження».
А ще дальше Ваша Ексцеленція, згадуючи за нашу переслідувану Церкву в Рідному Краю, пишуть так:
«Там її нищать комуністи й безбожники, а тут у вільному світі — свої збочені фанатики, які є хибно наставлені і думають, що «приносять службу Господеві». А вони в дійсності руйнують нашу Церкву і хочуть тільки продовжити свою громадську та політичну діяльність і ще більше запастись дочасними благами на грядучі роки».
Прямо не хочеться вірити, щоб такі письмові твердження і жахливі, у своїх наслідках, обвинувачення могли вийти з під пера котрогось із наших Владик-Єпископів, яких високий Уряд у Христовій Церкві повинен все голосити ПРАВДУ, ЛЮБОВ, та людську ГІДНІСТЬ! Бо, робити тепер такий тяжкий закид на адресу наших світських діячів, які є нам всім відомі, та які вже понад 30 років ведуть потрібну і корисну діяльність і на різних відтинках нашого зорганізованого тут життя, то треба хіба «Вістей з України», щоб йому дорівняти!
Здається, що Вам, Преосвященний Владико, є осоружні ці поучаючі слова із Догматичної Конституції про Церкву останнього Вселенського Собору, в якій, коли є мова про післанництво Мирян, так говориться:
«Бо ж священні Пастирі добре знають, скільки причиняються миряни до добра цілої Церкви. Чей же Пастирям відомо, що Христос не установив їх на те, щоб єдино на себе вони перебрали ціле спасительне післанництво Церкви у відношенні до світу, але, що їхнім ясним завданням є — так пасти вірних і так досліджувати їхні служіння і дари-харизми, щоб усі, кожен на свій лад, однодушно співпрацювали для спільного добра».
А в дальшому місці цієї ж Конституції Отці Собору висловили такі рекомендуючі доручення для всіх Єпископів і Священиків:
«А священні Пастирі нехай признають і піддержують гідність і відповідальність мирян в Церкві; нехай послуговуються їхньою розумною порадою, нехай з довірям доручають їм обов’язки в службі Церкви та залишають їм свободу й поле діяльности, ба що більше, нехай заохочують, щоб вони навіть з власного почину брались за яке діло».
Про таку саме позитивну і корисну діяльність нашого світського Мирянства писав недавно один сучасний церковний діяч і письменник (о. д-р І. Нагаєвський):
«Окрему світлу сторінку історії сучасної Церкви записав сильний і здоровий рух українських мирян, що в своїх серцях відчувають відповідальність за долю Церкви і народу. І цікаво, рух латинських мирян подекуди прибрав неґативні форми, натомість рух українських мирян, що прямує до скріплення своєї Церкви й до здійснення її помісности, є наскрізь позитивним рухом, хоч тут-і-там прибирає гострі форми, але діє з найвищою санкцією Церкви. Українські миряни щораз більше відчувають, що вони не тільки належать до Церкви, але й становлять Церкву, згідно із вченням Папи Пія XII, що лягло в основу соборових декретів».
Є, отже , для нас всіх, дуже жалко і смутно, коли наш власний Преосв. Владика має зовсім протилежні переконання в цих важливих справах!
Й ще на один важливий аспект Вашої «церковної політики» дозвольте звернути увагу, а саме: на Ваше дивне відношення до нашого Університету Св. Климентія в Римі.
Недавно померший визначний церковний історик і дослідник, бл. п. проф. д-р М. ЧУБАТИЙ, ще перед 10-ма роками писав був на цю тему слідуюче:
«Коли наша Українська Католицька Церква має почати нову епоху свого життя, то вона мусить брати духовий корм з рідної християнської минувшини, відгребаний зі забуття науковими дослідами у власному Університеті. Він має стати осередком для виховання місіонарів, здібних вести апостольську працю над відбудовою християнського життя України по атеїстичній тучі… Посовєтська Україна очевидно буде країною економічно поступовою, одначе на полі духової культури сильно покаліченою. Лікувати ці духовні рани має не тільки український місіонар, місіонарки, але також світські люди усіх зайнять, озброєні не тільки в зброю християнства, але також в зброю здорової української культури. Підготувати ці кадри ставить собі за завдання Український Католицький Університет в Римі».
І ось, щоб ці преважні завдання успішно сповняти та запевнити належний розцвіт цеї нашої науково-виховної Інституції, її Основник і Організатор запропонував, підчас Другої Сесії 5-го Архиєпископського Синоду Єпископату УКЦ, дня 30.9.1969 р., щоб: «наш Єпископат перебрав Український Католицький Університет для добра нашої Церкви і разом з ним відповідальність за цю Установу».
Як довідуємось із Протоколу цього ж Синоду, внесок цей був прийнятий всіма нашими Єпископами, крім одного, що здержався.
Припускаючи, що Ваша Ексцеленція не були тим одним нашим Владикою, що стримався від цієї збірної відповідальности, можна, сьогодні, по 6-ох роках від прийняття цього ж рішення, запитатись: яка була і є Ваша ділова піддержка для цеї преважної, для нас всіх, справи? Поминаючи факт, що немає тепер там ні одного нашого богослова з цього терену, але чому ж бодай не робилось якихось заходів,щоб кожного літа висилати там дещо нашої середньо-шкільної молоді на т.зв. «ЛІТНІ КУРСИ», які виявились вже дуже корисні і популярні для нашої молоді з інших країн? А чей же ж на цьому терені не бракує такої самої ідейної молоді, яка могла б була радо з цих Курсів користати!
Вкінці, чому так зимно і негативно поставились Ваша Ексцеленція до пропонованих заходів для створення у Великій Британії якогось нашого Інституту наукового досліду, як Філії цього ж Університету так, як це сталось вже в кількох інших країнах нашого поселення?
Незабаром будемо відзначати річницю ненадійної смерти нашого незабутнього бл. п. о. д-р А. Михальського. Коли був він в шпиталі, то щиро жалувався, що від цих заходів «відрадили» йому наші «Власть імущі» в Лондоні!
В цьому ж Вашому «Урядовому Зверненні» Ваша Ексцеленція закликують нас, своїх священиків, щоб «мати трішки візії довкруги себе і наперед!» А де ж є ця наша візія бодай і в цих двох згаданих відтинках нашої церковної дійсности?
Недавно писав був один із таких, Вами оречених «збочених фанатиків» (Р. Завадович), що:
«Великі діла не легко творяться. Але й найтрудніші діла успішно довершуються, коли їх здійснюють шляхетні люди, з сильною волею, громадською свідомістю та творчою візією в ім’я Боже й під Божою опікою».
Дозвольте закінчити цього журливого листа закликом, нашим Божим Людом обраного і визнаваного, Блаженнішого Патріярха Кир Йосифа, який маючи цю творчу ВІЗІЮ, так нас всіх поучує:
«В ім’я головних ідей, в ім’я головного нашого стремління, не зважаючи на всі труднощі, ми невпинно мусимо йти. Кожний на свойому місці, кожний де б він не був, нехай сповняє свої обов’язки ЧЕСНО і СОВІСНО!»
Вашій Ексцеленції відданий слуга в Христі,
(о. Крил. М. Матичак) душпастир
