«…цей народ устами тільки зближається до мене й язиком тільки мене шанує, а серце своє віддалив від мене, і страх його передо мною — походить із науки заповідей людських».
(Ісая 29.13)
Ці слова пророка Ісаї пригадують нам сьогоднішню поведінку численних осіб, а між ними також єпископів. Пройшли сотні років, змінилось багато, що підлягає часові, але Слово Господнє осталось те саме, незмінне.
Зокрема у останньому десятилітті ми чули багато гарних заяв деяких наших єпископів. Вони високо підносили заповіди любови Бога, ближнього і свого народу. Та це все було «устами тільки…» А на ділі вони горді, зневажають всіх, хто їх не слухає беззастережно, хто не підчиняється їхнім людським настановам. Вони заперечують Богом дану свободу волі і при кожній нагоді проявляють голод на владу над людьми. Основним мотивом їхньої дії є не служіння ближнім, а збільшення свого авторитету, часто незаслуженого.
Наше духовенство не є гірше, ні ліпше від духовенства других народів. Згадаймо лиш таких типічних представників західнього духовенства як Віллебрандс, Касаролі чи Бріні. Але і в Східніх Церквах бувають подібні духовники. Ми боліємо упадком кожного духовенства, але нас зокрема журить і болить упадок українського католицького духовенства, головно тих накинених нам Ватиканом єпископів, які устами тільки зближаються до Бога і язиком тільки Його шанують, а страх їх перед Богом походить із науки людських заповідей. Ця людська наука вийшла із палат римських Цезарів і перейшла в палати ватиканських кардиналів. Проявилась вона у повній наготі в папському листі із 24 травня 1975 р. до Блаженнішого Отця Йосифа, Голови і Патріярха Помісної Української Католицької Церкви.
Ми є переконані, що кожна людина, якої мислення є незалежне від особистих користей, від опінії зверхників, від гроша і від страху, не може поставити науку заповідей людських Ватикану вище науки любови свого народу і його Церкви, бо любов ближнього і любов свого народу є заповіддю Господньою, вищою від всяких людських заповідей, всяких людських міркувань і «плянувань Риму на сотні років».
Ми віримо, що із всіх мешканців Ватикану, Блаженніший Отець Йосиф є найтісніше пов’язаний із метафізичною суттю Господніх заповідей, якраз тому, що із допусту Божого Провидіння він 18 років терпів і тепер терпить ради цих заповідей. Це і є суть і таємниця важкого терпіння. Знані є його подвиги як доброго пастиря. Тут хочемо спинитись на його неустанному кличі Єдності Церкви і Народу. В цьому Блаженніший ступає в сліди Христа в любові свого народу. Він не лише знає, але й вірить, що Христос одобрив існування окремих народів і установив для них апостолів словами: Ідіть і навчайте всі народи. Отже не один нарід, не один апостол для всіх народів, але апостоли для всіх народів. Тому народи існують з Божої волі, вони є Божою установою, предвидженою в Божій конституції. І тому дія, яка йде на шкоду народу — є гріхом, і тому Церква є зобов’язана діяти по лінії інтересів в першу чергу свого народу.
Ми не опрокидуємо твердження-закиду, що українці борються за патріярхат із також національних і політичних спонук. Але нас обурює фарисейство цих закидів. Та ж всі добре знають, що, головно в часі національної небезпеки, провідники всіх релігій, у всі часи у всіх краях, ставили на службу свому народові всі засоби церковної адміністрації і весь духовий потенціял Церкви. Деякі народи посунулись дальше. На приклад, московська держава купила патріярхат і надужила його для поневолення інших народів, оприділивши своє завдання: «Да розширяється православієм в род і род богохранимоє російськеє государство». Кращий приклад дав недавно польський єпископат, який Божі заповіді служби народові поставив вище людських заповідей Ватикану і ніхто цього не п’ятнує як зраду Апостольської Столиці, хоч цей єпископат не послухав Ватикану.
Римська Курія дальше заступає в першу чергу інтереси італійського народу і ніхто не робить галасу, що вона діє з політичних спонук. Виходить, що Рим, так як і Москва, визнає подвійну мораль. Це вони поширили між наївними українцями погляд, що боротьба українських патріотів-католиків за патріярхат задля політичними раціями українського народу є несприємливою і що український політичний сектор в цю боротьбу не повинен включатися.
Постава деяких провідних людей української діяспори і так не відповідає великим вимогам боротьби за утвердження патріярхату. Про це добре знають чужі противники цеї боротьби. Вправді начальні провідники головних середовищ розуміють і доцінюють вагу патріярхату як засобу самооборони ПУКЦеркви тут і в Україні. Вони розуміють, що Церква, виповнена рідним духом, є резервуаром моральної сили народу. Та, на жаль, їх вплив не проникає середовища в цілості. Прикладом може послужити середовище Визвольного Фронту, очолене Ярославом Стецьком. Він і його середовище в Англії віддано і дієво підтримують справу патріярхату і Патріярха Йосифа І, але в той сам час деякі провідники цього ж середовища в ЗСА намагаються своє членство відмежувати від патріярхального руху. Теперішній голова Головної Управи ООЧСУ до таких належить. Проте більшість членства цього середовища в ЗСА не зважає на таку поставу своїх провідників і кермується власною совістю, патріотизмом і становищем свого головного Центру.
Подібно справа ця представляється і в другому націоналістичному середовищі. Його голова Штуль-Жданович, із своїм проводом, ставиться позитивно до справи патріярхату і до Патріярха. Це видно хочби із змісту їхнього офіційного органу «Вільне слово». Одначе, тим разом в Англії, дехто із провідних членів тамошнього середовища мельниківців виступили проти самої ідеї патріярхату, й проти Патріярха Йосифа І. Ці люди, разом із єпископом Горняком, твердять, що Папа є одиноким і неподільним господарем в Українській Католицькій Церкві і без згоди і одобрення Папи всяка мова про патріярхат є, властиво, зірванням єдности із Католицькою Церквою. Арґументація їх є дуже подібна до арґументації єп. Сапеляка, на якого вони і покликаються. Вони не усвідомили собі що вони хочуть бачити, вони діють із короткозорої групової ненависти до бандерівців і лиш прикриваються становищем єпископа Горняка і Сапеляка, і не хочуть чути, що ці єпископи кермуються не заповідями Божими, а наукою, яка випливає із листа папи Павла VI до Блаженнішого Патріярха Йосифа І.
Листи єпископів Сапеляка, Горняка, писання накинених нам єпископів Марусина з Риму і Химія з Канади, наявно доказують, що ці особи діють задля особистих користей і задля ласк Ватикану. Свою шкідливу дію вони заслоняють вимогами порядку і авторитету в Церкві. Вони нехтують заповіддю про любов до свого народу. Їх діяльність підточує самобутність ПУКЦеркви, але щоб крити свою нечисту совість — вони показують пальцем на мирян…
В Англії появилось циклостилеве видання ч. 8 «За нашу майбутність», Цей квартальник видає Теодор Данилів, але підписатися під ним міг також єп. Горняк. Це число «Майбутності» повне їді, неточностей і облудної пропаганди, а також зумисних перекручень основ устрою Східніх Католицьких Церков.
Цар Соломон мав об’явлення, в якому ангел запитав його, що він собі бажає. Соломон відповів, що хоче мудрості. Радимо всім, які зневажають Голову своєї Церкви і не хочуть визнати його патріярхом, щоби вони свій страх Господній не будували лише на мудрощах ватиканських куріяльних «власть імущих», але щоби вони поновно прочитали також Книги Мудрості Соломона та й зрозуміли врешті, що Бог — це найрозумніша істота і як такий Він любить у людей їх розум. Побожні люди не слухають розпорядків противних Божим заповідям, без огляду на те, хто їх видає. Глибока побожність і Мудрість-Софія дали Блаженнішому Отцеві Йосифові силу встоятися проти несамовитого натиску Москви. Розум підказав йому гідно і справедливо оцінити листа Папи та сказати щиро і одверто Голові Вселенської Церкви, що патріярхат — це конечність для ПУКЦеркви, та що українці вже мають патріярхат.
Страх Патріярха ПУКЦеркви перед Господом не походить із «науки заповідей людських». Патріярх знає науку Христа. А Христос закинув фарисеям, що вони заступають заповідь Божу законами людей і сказав тому до них: «О лицеміри! Добре про вас пророкував був Ісая: «Оцей народ устами мене поважає, серце ж їхнє далеко від мене. Однак, намарно мене шукають, навчаючи людських наказів». (Матвій, 15. 7-9).
