У 1974 році (Нью-Йорк – Торонто) появилася друком книжка під наг.: «Духовість нашого обряду», автором якої є сьогодні вже покійний о. д-р мітрат Богдан Липський, професор Богословської Академії у Львові, парох Свято-Миколаївської Церкви в Торонті, Канада. Якою цінною людиною був покійний, як багато добра зробив для Помісної Української Церкви і українського народу, можна довідатися із статті д-ра А. М. Базилевича, що є не тільки повною аналізою особовості автора, але теж балянсом його великої праці на церковно-національній ниві. Як професор Богословії і великий знавець українського східнього обряду, він чи не найліпше розумів духовість Помісної Української Церкви і тому правильно бачив, як дуже Помісна Українська Церква віддалилася від її первісного стану (златинізувалася) інкорпоруючи в собі багато із римської. Його думки, проповіді, промови, зібрані у вище згаданій книжці, є неначе докором в сторону тих українських владик, священиків, монахів і мирян, які, від років хворіючи на комплекс меншецінності, не могли збагнути величі і духа Східньої Церкви і тільки тому старалися наш обряд і дух нашої Української Помісної Церкви уподібнити до Західньої (римської), і це треба віднести в першу чергу таки до деяких наших владик, священиків, мирян, як також до монаших чинів оо. Василіян, оо. Редемптористів, які чи не найбільше причинилися до латинізації Помісної Української Церкви та її прекрасного обряду.
Треба признати, що автор дуже майстерно й цікаво дає лекції про східній український обряд, дуже зрозуміло пояснює його форми і символіку, фактично учить свого читача і тому ця книжка одержала таку високу оцінку не тільки у священиків і мирян, але також у Блаженнішого Патріярха Йосифа Першого. Не буде це зовсім забагато сказано, коли назвемо цю книжку високорекомендованим підручником для вивчення нашого обряду, як також для повного зрозуміння духовості нашої Східньої Церкви. Саме нею повинні найбільше користуватися українські богослови (в першу чергу у Вашінґтоні, Стемфорді, у семінарії св. Йосафата в Римі, яку провадять римські отці Василіяни), священики, отці Василіяни і отці Редемптористи, — а найбільше таки українські католицькі владики.
Оця книжка д-ра мітрата Богдана Липського повинна зайняти місце також в кожній українській католицькій родині, щоб миряни і члени Помісної Української Церкви зі знанням і зрозумінням дбали не тільки про чистоту українського східнього обряду, але теж стояли на сторожі його первісного виду і противилися всяким порушенням, без уваги на те, хто їх робив би. Найперше тут, на чужині, в окруженні римокатолицького і протестанського довкілля, де українські молоді священики, студіюючи в римських семінаріях, набирають римського духа і зовсім не грішать знанням українського обряду, ані зрозумінням східньої духовості.
Наш український східній обряд, у деяких наших парафіях, прибрав такі дивовижні, жалюгідні і компромітуючі форми, що не тільки є труднощі його розпізнати, але часто-густо треба подивляти здібності тих, що такі обрядові «реформи» у себе переводять. В одних парафіях ще до сьогодні на римський спосіб, при престолі як не дзвонять дзвіночками, то б’ють в ґонґи, в інших знову на престолі знайдете майже цілий ботанічний городець, в третіх знову по сьогодні ще не має іконостасу, хоча для «бінґа» є просторі кімнати з вибагливими фотелями і чистим, холодним повітрям, де вірним дається змогу виконати ще одне так зване «грошеве парафіяльне зобов’язання». Забувають зовсім, що український східній обряд без іконостасу є обкроєний, неповний і відправи-Богослуження не мають того вислову, який повинні б мати. На думку автора книжки, в нашій церкві немає Богослуження без іконостасу. Хоч іконостас це матеріяльна річ, то він має велике виховне, релігійне і символічне значення для вірних.
Дуже болючим, а при тому дивовижним явищем є сьогоднішня церковна архітектура, що своїм так званим модернізмом часто викликає сміх і тому є радше пародією Божого Храму. Українські владики, що не вивчили і не розуміють української церковної архітектури, зовсім не подбали про створення фахових мистецьких комісій для цеї так дуже важної цілі. Не дивниця, що будуються мошеї, синаґоґи, косцьоли, кіна, стодоли, та всякого рода будівельні дивовижі, на скільки лиш дозволяє фантазія такого «модерного» архітекта. Проте чесним мирянам кажеться на цей церковний архітектурний розклад складати грошеві датки, та й ще в ній шукати Бога і Йому молитися.
Автор не забув вказати на аномалію вживання червоних прикрас, римських одеж (маємо на думці владик і отців монсеньйорів) і наводить сумний приклад, коли то в Канаді 1968 року, як Блаженніший Патріярх Йосиф Перший служив Божественну Літургію в Торонті, українські шамбеляни з Америки виступали в римських червоних одягах і своїм зовнішнім видом викликували здивування і констернацію у мирян, з яких одні уважали їх за римських, інші прямо сміялися із них. Дещо подібна подія сталася у Римі, підчас похоронів архиєпископа Івана Бучка, коли єп. Марусин не постидався натягнути на себе римський червоний стрій і аж патріярх Йосиф Перший мусів звертати йому увагу, щоб вбирався так, як це належить єпископові українського східнього обряду. Бувшому українському націоналістові, сьогодні закріпаченому римською ментальністю отцеві Мирославові, так заімпонували римські червоні барви і різні блискотки, що затратив зовсім почуття приналежності до українського східнього обряду. Запаморочений римськими пурпурами, він не зауважив, як сам, з власної ініціятиви, став сміховищем свого довкілля. Українським отцям шамбелянам треба пригадати, що Слуга Божий Андрій Шептицькій і Блаженніший патріярх Йосиф Перший завсігди одягали і одягають звичайний чорний підрясник. Нехай отці шамбеляни не забувають народньої мудрості, що каже: чим розумніша і більш достойна людина — тим вона скромніша. Або: по скромності одежі і поведінки можна пізнати гідність і вартість людини. Наші отці шамбеляни (з ЗСА і поза), а особливо єп. Марусин, не повинні цього ніколи забувати.
Вкінці не можна переочити трактату автора про патріярхію («Одна чи дві»). Написаний він з великим знанням історії і самої справи з підчеркненням, що Митрополит Йосиф тільки за повною попередньою згодою цілого українського католицького єпископату видвигнув справу патріярхату в нашій Помісній Українській Церкві на Другому Ватиканському Соборі.
Автор пише: «… на жаль, як нам усім відомо, серед нашої ієрархії зайшли різниці поглядів щодо власного внеску і почалися різні закулісові дії, у висліді чого ця справа якщо не пропала, то в кожньому разі була відсунена. Як знаємо, цілу ребелію в той час, за вказівками Римської Курії, організував неприхильний українцям і Помісній Українській Церкві кардинал Нью-Йорку Спелман. В ребелії брали участь: митр. Сенишин, єпископ Мартинець (Бразилія), єпископ Горняк (Англія) — усі три Василіяни!!! Як вірні служителі Східньої Конгрегації і посередні прихильники детанту Ватикан-Москва, своєю активною участю у пізнішій змові проти внеску Блаженнішого в справі встановлення патріярхату в нашій Церкві вони зрадили єдність і солідарність українського католицького єпископату. Надіємося, що ще за життя цих трьох владик-дисидентів, українські історики і миряни-журналісти задовільно висвітлять не тільки закуліси цього національно-релігійного ворожого і шкідливого Помісній Українській Церкві акту, але також і мотиви, якими вони при цьому руководилися. Сподіємося, що ще за їх життя український нарід довідається правду про їхню змову, бо нею вони дуже пошкодили нашій Церкві, як також скомпромітували нас українців-католиків не тільки перед Соборовим Збором, але також перед нашими братами православними і перед цілим світом».
Вкінці теж не можемо поминути і цього факту, що наші владики ще до недавна носили на своїх головах римські піюски, багато з них з ними навіть фотографувалися, подібні фотографії ще й роздавалося на пам’ятку мирянам, а сторінки української католицької преси в ЗСА були переповнені знімками із піюсками і якось нікому із редакторів не приходило до голови, що саме вони, по волі — чи по неволі, цей обрядовий розклад пропаґують між мирянами. Тільки завдяки появі Блаженнішого між нами почало зроджуватися опам’ятання — а то навіть поворот до свого рідного первісного обряду. До сьогодні залишилися ще брилянтові і небрилянтові (з мощами святих) перстені на руках наших владик, хоча ношення перстенів є зовсім незгідне із українським східнім обрядом. Виглядає, що дехто із цими перстенями так зжився, що важко їм буде розстатися, і з ними підуть таки до самого гробу.
Українській спільноті, розкиненій по цілому світі, не остається нічого іншого, як тільки бути вдячною покійному авторові за цей великий церковно-літературний спадок і почати врешті вивчати і дорожити нашою рідною Церквою і українським східнім обрядом, подібно, як це робив автор. А усвідомивши собі врешті ким ми є, і який великий скарб ми маємо, може врешті при Божій Помочі визбудемося комплексу меншоцінності і станемо повними людьми із відчуттям вартості свого власного «Я». Книжку отця доктора мітрата Богдана Липського «Духовість нашого обряду» уважаємо перлиною в скарбниці рідної української культури. Велика шкода, що вона не появилася друком ще за життя автора.
