На початку 90-их років мину лого століття під час відвідин Львова гість із Канади – професор Коледжу св. Михаїла Університету Торонто, світлої пам’яті отець-доктор Петро Біланюк (1932 – 1998 рр.) – сказав, що якби інші народи мали такого генія, яким був наш Андрей Шептицький, то полиці в їхніх бібліотеках вгиналися б від книг, написаних про нього…
За останні тридцять років ситуація покращилася. З’явилася низка важливих і глибоких досліджень історичного характеру. Дещо менше є праць, присвячених богословській проблематиці. Проте й тут уже можна виокремити кілька важливих здобутків.
Однією з кращих книг про богословську та літургічну думку митрополита Андрея є праця отця Петра Ґаладзи, професора Інституту східнохристиянських наук імені Митрополита Андрея Шептицького (Торонто, Канада), яка вийшла у Римі в 2004 році (The Theology and Liturgical Work of Andrei Sheptytsky (1865 – 1944 рр.). Ця монографія маловідома серед ширшої аудиторії, але її варто прочитати, аби доповнити свої знання про Архиєрея.
В основі видання лежить докторська дисертація автора. Отець Ґаладза поділив працю на дві частини, у першій з яких мовиться про загальні богословські погляди Митрополита Андрея, а в другій – про його погляди на літургійні питання. Обидві частини поділені на глави, розділи та підрозділи. Завдяки цьому читачеві цікаво спостерігати за розвитком думок Шептицького, а також за тим, настільки різноманітним був спектр його діяльності.
Перша частина про богослов’я владики Андрея містить три глави: 1. Джерела богослов’я Митрополита. 2. Особливості богослов’я Митрополита. 3. Особливості літургійно-сакраментального богослов’я (Митрополита). Друга частина також містить три глави: 4. Літургійна праця Шептицького у 1899 – 1831 рр. 5. Літургійна праця Шептицького у 1933 – 1944 рр. 6. Підхід Шептицького до християнських культів. Крім того, у другій частині вміщені висновки та епілог.
Наприкінці книги є додаток, поділений на п’ять частин. У ньому вміщений список джерел та авторів, яких свого часу Митрополит Андрей цитував у своїх працях. Тут знайдемо також:
- цитати зі Святого Письма, літургійні фрази і тексти, цитування рішень Вселенських Соборів, святоотцівських текстів, схоластичних авторів, духовних письменників, а також сучасників Шептицького – богословів і філософів;
- пошук можливих джерел «коментаря» Митрополита на молитву «Отче наш» у творі «Про мудрість Божу»;
- схему шостої, сьомої та десятої глав твору «Християнська праведність»;
- пастирський лист єпископа Григорія Хомишина «Про візантійство»;
- географічні карти України в період перебування Шептицького на митрополичому престолі.
Уміщені документи не лише ілюструють діяльність великого єрарха, а й допомагають зрозуміти чинники, які вплинули на формування його світогляду.
Автор показує читачеві, як саме відбувалося формування свідомості Шептицького та як поступово змінювалися його погляди на різні проблеми, зокрема на питання літургійних обрядів, на трактування богословських підходів, на соціальні питання. На жаль, на сторінках книги порушені деякі проблеми морального богослов’я, екуменізму, практичних кроків до об’єднання Церков, проте це не применшує важливості дослідження.
Митрополита Андрея вважають «Мойсеєм» українського народу, який, однак, ніколи не ввійшов до «землі обітованої». Особливо це стосується реформи богослужінь, яку він започаткував і лише частково завершив. А оскільки перед Другим Ватиканським Собором існував лиш один – «католицький» підхід до богословських питань, то неможливо і непотрібно звинувачувати владику, начебто він не зумів розвинути принцип lex orandi – lex credendi (відповідність правила молитви правилу віри), який би подолав різницю між змістом літургійних текстів візантійського обряду та латинським підходом до їхнього пояснення. Важливо не забувати, що українці впродовж століть перебували під пануванням різних держав: Польщі, Росії, Австро-Угорщини, тож певні зміни в літургійних обрядах часто асоціювалися із впливами на обрядову ідентичність з боку оточення.
Автор книги веде мову про те, що Митрополит полюбляв цитувати отців Церкви, зокрема східних. Та водночас отець Ґаладза зауважує ще одну характерну особливість: у його творах практично відсутні ключові поняття отців християнського Сходу – обожнення чи ті, які належать до паламістської богословської традиції. Понад те, одного з найвідоміших східних богословів – святого Григорія Паламу – владика Андрей згадує хіба що як єретика, адже таким його вважала Католицька Церква аж до Другого Ватиканського Собору.
Примітно, що практично всі посилання на отців християнського Сходу з’явилися у творах Шептицького за посередництва західних джерел, особливо завдяки творам святого Томи Аквінського. Винятком були хіба що твори святого Василія Великого, які владика сам переклав із грецької.
Митрополит мав особливу пошану до Святого Письма – як до Старого Завіту, так і до Нового. Це було видно і з його особистого благоговіння перед Книгою книг, і з наполегливого доручення священникам своїх єпархій якнайчастіше читати Слово Боже. А все ж отець Ґаладза наголошує на тому, що владика Андрей набагато частіше звертається до «Суми теології» святого Томи, документів Тридентського Собору та послань римських архиєреїв, аніж до альтернативних християнських джерел. Вагомий вплив на Шептицького мала також книга святого Альфонса Ліґуорі «Про гідність та обов’язки священника».
Щодо послань римських архиєреїв, то вони дійсно були каталізаторами послань Митрополита, а також його листів і проповідей. Особливий вплив на нього мав Папа Лев ХІІІ. Суттєво, хоч і дещо менше впливали на його думку понтифіки Пій Х і Пій ХІ.
І хоча владика Андрей був залежний від папських документів і римо-католицьких синодів та не смів висловлювати власні погляди на багато речей, він мав прогресивні підходи стосовно католицько-православних відносин і порозуміння. Його літургійно-обрядові погляди часто еволюціонували в доброму напрямку. Залишається фактом те, що багато богословських питань Митрополит сформулював нечітко, а деякі його погляди можуть видатись дивними й незрозумілими для поколінь, які виросли і здобували освіту після Другого Ватиканського Собору. Це стосується як відсутності біблійної критики, так і певного протиставлення двох завітів – Старого і Нового.
Щодо сакраментології, то тут спостерігаємо подібну до вищезгаданої картину. Владика Андрей зазвичай повторював загальноприйняті у Католицькій Церкві визначення таїнств і літургійних обрядів. Водночас він старався, наскільки це було можливо, не мавпувати чужих думок. Його вчення про перевагу спільної молитви над індивідуальною, а також загальна тенденція у напрямку літургійного максималізму (на противагу тогочасній тенденції мінімалізму) мали велике значення для тогочасної богословської думки. І хоча Шептицький, на гадку деяких російських православних діячів, не мав глибоких знань про православне вчення щодо згаданих питань, його щире прагнення до об’єднання всіх Церков не залишило байдужими християн інших конфесій. Його любов і пошана до біблійного та літургійного слова сприяли виданню якісніших літургійних текстів. Широта його поглядів була знаною далеко за межами Галичини.
Щоби зрозуміти літургійні тенденції владики Андрея, потрібно вивчати його літургійні праці в хронологічному порядку, як це робить автор – отець Петро Ґаладза, за винятком хіба що так званих «паралітургійних» набожеств. Додатково варто уважно приглядатися до історичного тла і подій, які формували його літургійні погляди, і це також одна з важливих переваг книги.
Окрему увагу автор дослідження присвячує літургістам, які працювали при владиці Андреєві. Це передовсім відомий священник, автор знаменитого «Типика» УГКЦ, багатолітній духівник Львівської семінарії Ісидор Дольницький (1830 – 1924 рр.), а також отці Тит Мишковський (1861–1939 рр.), Дометій Садовський (1865 – 1940 рр.), Спиридон Кархут (1869 – 1931 рр.) і Кирило Королевський (1878 – 1959 рр.).
Як можна переконатися, читаючи книгу, полеміка між різними «партіями» греко-католицького духовенства в часи Шептицького була дуже цікавою. Одні священники вважали себе прихильниками східного обряду, іноді аж занадто підкреслюючи свою «східну» ідентичність, що було природною реакцією на часте нерозуміння візантійського обряду представниками латинського клиру, і це ставало причиною підозри їх у москвофільстві. Другі ж, навпаки, захоплювалися введенням у східний обряд елементів і практик з латинського обряду, навіть із регіональних практик австрійських та польських храмів.
До речі, у книзі подане листування Шептицького з православним архиєреєм Антонієм Храповицьким. Наведені важливі цитати з листів обох владик. Серед них, мабуть, найцікавішою є думка Митрополита Андрея про те, що унія в тому форматі, який вона мала у XVI столітті, у першій половині ХХ століття була б не лише неможливою, а й помилковою. Це, мабуть, іронія долі, але виходить так, що Шептицький, якого вважають одним із найголовніших ідеологів «уніятизму», ще понад століття тому зміг передбачити не лише Другий Ватиканський Собор, а й пізніші результати католицько-православного діалогу ХХ – ХХІ століть.
Надзвичайно цікавим і корисним для читача буде авторський опис особливостей літургійних книг: служебників, требників, ізборників тощо. Це цінна інформація для всіх тих, що цікавляться літургікою. Загалом роль Митрополита Шептицького у змінах до літургійних видань була ключовою. Тут можна спостерегти певну еволюцію його позиції: поступові кроки до «очищення» обряду з метою показати готовність іти на компроміс із «братами православними», особливо в обрядових питаннях. Вершиною таких книговидань став «Устав богослужінь», який побачив світ у 1944 році в Римі завдяки праці літургійної комісії. Узявши до рук перший примірник цього уставу, Митрополит Андрей промовив подячну молитву праведного Симеона: «Нині відпускаєш раба Твого, Владико…» Восени того ж року владика відійшов у вічність.
Загалом книга отця Петра Ґаладзи містить багато важливої інформації та аналізу і заповнює чимало історичних пробілів, тому її варто прочитати не лише церковним історикам, священникам, знавцям літургії, студентам, але й усім тим, що цікавляться історією УГКЦ, літургікою та богослов’ям.
д-р. Ігор Василишин, викладач УКУ
