Дня 23 грудня 1963 року Конґреґація для Східних Церков видала офіційну заяву, підписану кардиналом Тестою, в якій ствердила, що львівські митрополити були завжди верховними архиєпископами, а тим самим такі ж права і привілеї належать митрополитові Кир Йосифові Сліпому.
У зв’язку із цією заявою розвинулася серед нашої української спільноти, а передовсім її духівництва дискусія й то як звичайно у нас буває: за і проти. Тому на основі джерел постараюся коротко цю справу з’ясувати для кращого зрозуміння цеї проблеми в наші дні,
Буллею «Ін універсаліс Екклєзіє», (22, II. 1807) папа Пій VII відновив Галицьку Митрополію та надав її митрополитам тих самих прав і привілеїв, які колись папа Климент VII закріпив за Київськими й Галицькими митрополитами в буллі «Децет Романум Понтіфіцем» (23. II. 1596), а ті права були такі:
- Скликати провінційні синоди, на них предсідати й пильнувати, щоби рішення і постанови тих синодів були виконані,
- Пильнувати й кермувати виборами єпископів,
- Уділяти хіротонії /свячень/ єпископам в приявності других єпископів,
- Чувати над єпископіями провінції та провадити їхні церковні справи,
- Опікуватися єпископією в час ваканції /необсадження/,
- Візитувати єпископів своєї митрополії,
- Принимати відклики єпископів своєї провінції,
- Давати дозвіл своїм єпископам на відсутність із єпархії,
- Підчинених єпископів переносити до других єпархій,
- Надавати закони, які мають силу тільки на території їх митрополії,
- Знати важні справи провінції та давати у них свою раду,
- Давати дозвіл священикам принимати світські уряди,
- Привілей поминання на богослужениях.[1]
На жаль із цих прав не скористали самі таки Галицькі митрополити, як про це добре згадує о. І. Гриньох: «ці права були призабуті впродовж короткої бо тільки столітньої історії відновленої Галицької митрополії; призабуті не намісниками апостола Петра на римському владичому престолі, а їхнім церковним управлінням при допомозі та підтримці таки нашого єпископату.
Замість справжніх, живих прав залишилася папська булла в історичних архівах.»[2]
Те саме повторюється дослівно в нашу добу: вперше сумніви відносно існування взагалі Верховного Архиєпископства в нашій церковній історії, а потім, вже по офіційній заяві Апостольського Престолу, злобний спротив і вся акція проти влади Верховного Архиєпископа поза межами України, а, в дальшій логічній консеквенції, проти створення української католицької патріярхії взагалі·
В минулому один за одним, наввипередки, зрікалися наші владики-митрополити своїх фактичних прав, що їм належали за правом Східної Церкви та буллі, «Ін універсаліс Екклєзіє» та клали себе в положення латинських «титулярних» архиєпископів. Потім, коли вже побачили, що зайшли за далеко, то, щоби рятувати бодай дещо із утраченої влади, просили на взір латинян відзнаки «палліюм» (маленький омофор із деякими привілеями, що їх надає Папа), щоби в той спосіб одержати бодай окрушини влади, але вже не силою свойого правного становища, як Верховні Архиєпископи Східньої Церкви, але тільки й виключно тільки із ласки чужих. А тепер не інакше: краще влада чужих чим власна Патріярхія.
Яке правне становище цеї проблеми зараз? Мусимо поглянути на найбільше авторитетні джерела, що про цю справу говорять та як її оформлюють. Отже в Декреті «Про Східні Католицькі Церкви», що увійшов у життя з днем 22 січня 1965 року, як обов’язуючий вірних католицької Церкви, є проголошено таке:
«7. Від найдавніших часів живе в Церкві патріярхальна установа, признана вже першими Вселенськими Соборами.
Назву східного Патріярха носить той єпископ, що має судовласть над усіми єпископами, не виключаючи митрополитів, над клиром і над мирянами своєї території чи свого ОБРЯДУ (підкреслення моє), згідно з приписами права і без нарушення первоверховної влади Римського Первосвященика.
Денебудь буде поставлений ієрарх якогось обряду поза межами патріярхальної території, він по приписам права остається ПРИЄДНАНИЙ ДО ІЄРАРХІЇ ПАТРІЯРХАТУ (підкреслення мої).
10. Те що є сказано про Патріярхів, є теж важне, по приписам права, і про Верховних Архиєпископів, що стоять на чолі якоїсь поодинокої Церкви або обряду.
Тому що патріярхальна установа є в Східних Церквах традиційним видом управління, цей Священний і Вселенський Собор бажає, щоби там, де потрібно, були встановлені нові патріярхати; а їх встановлення застерігається Вселенському Соборові або Римському Первосвященикові.»[3]
Отже без найменшого сумніву у світлі всіх документів: «Децет Романум Понтіфіцем», «Ін універсаліс Екклезіє», Деклярації Конґреґації для Східних Церков із 23. XII. 1963, та згідно із Декретом «Про Східні Церкви» – наш Кардинал Йосиф є ПОВНОПРАВНИМ ВЕРХОВНИМ АРХИЄПИСКОПОМ, а тим самим ГОЛОВОЮ із повного юрисдикцією ВСЕЇ УКРАЇНСЬКОЇ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ в Україні й на місцях нового поселення, й на це не є потрібні більше ніякі додаткові потвердження. Це є рішення Вселенського Собору, потверджене Папою Павлом Нам остається ті канони-закони прийняти в життя та їм підчинитись /ми ж прецінь католики, а не роздроблюватись на окремі «удільні князівства», удавати патріотів церковних й національних, а рівночасно своїми особистими амбіціями копати гріб для Української Католицької Церкви у вільному світі. Пора найвища у обличчі смертного ворога християнства: модерного атеїзму-комунізму та релігійної обоятности з’єднатися в одній Українській Помісній Церкві під проводом Верховного Архиєпископа та повести Христове стадо, Український Нарід й Церкву, до церковної й національної єдности у формі Києво-Галицької Патріярхії. Все це в наших руках та від нас самих залежить, чи наша Українська Католицька Церква стане повноправною автономною частиною Вселенської Церкви чи дальше буде тягнутися у хвості церковних подій, з ласки чужих нераз навіть нам ворожих чинників.
[1] Acta Apostolicae Sedis, Vol. LVI (1964), стор. 214.
[2] M. Stasiw, Metropolia haliciensis (eius historia et iuridica forma) Ed 2 Romae, стор. 126.
[3] Благовісник, рік І, книга І, 1965, стор. 21, 22.
