Виступ на Міжнародній науковій конференції «Львівський собор» 1946 року: історичні обставини та сучасні оцінки»(4 березня 2021 р., Київ)
У істориків і правників досі виникає запитання: чим було зібрання духовенства і мирян у Львові на початку березня 1946 року? Якої конфесії воно було, адже там були єпископи РПЦ, священники Галицької греко-католицької митрополії, священники, приєднані до РПЦ? У офіційному виданні «Діяння Собору Греко-Католицької Церкви у Львові 8 – 10 березня 1946» вживається назва «Собор Греко-Католицької Церкви», у виданні 1984 року – «Львівський Собор Греко-Католицької Церкви». Чи це дійсно було так? Як Православні Церкви, так і Латинська чи Східні Католицькі Церкви керувалися і керуються відповідним церковним законодавством, у тому числі й тоді, коли мовиться про скликання і проведення соборів. Виникає запитання: чи були дотримані відповідні канони у його скликанні та проведенні згідно з греко-католицьким законодавством? А може, це був собор РПЦ? Відповідно, чи були тоді дотримані канони, якими керуються Православні Церкви? Відомо, що зобов’язувальними для них були канони Вселенських і помісних соборів першого тисячоліття. Отже, проаналізуємо питання канонічності березневого зібрання у світлі правових норм першого тисячоліття про синодальність, потім розглянемо закони, що були зобов’язувальними у Галицькій греко-католицькій митрополії на 1946 рік, та дамо канонічну оцінку тій сумнозвісній події.
Синодальність у першому тисячолітті
Починаючи з ІІ-ІІІ століть, у Палестині, Сирії, Єгипті, Кападокії, Азії, Римі, Італії, Африці, Галлії єпископи почали збиратися на спільні наради. Зрозуміло, що до 313 року, тобто до Міланського едикту, який приніс легалізацію Церкви, ці зібрання не були структуровані та впорядковані з канонічної точки зору. Проте місцеві Церкви шукали можливість власної організації, синодом або собором (synodos, concilium). У першому тисячолітті ці два терміни вважали синонімами. Грецький термін «синод» означає зібрання товаришів по подорожі, зібрання осіб, які зустрічаються з однією метою, перед якими стоїть частково невідоме майбутнє, в надії та очікуванні. Цей термін древня Церква перейняла зі світського словництва і почала називати ним зібрання єпископів. Від ІІІ століття на Заході поширюється термін concilium. Проте він був знаний і на Сході, бо Тертуліян, говорячи про Східні Церкви, вживає термін concilia. Рівнож термін synodus був знаним на Заході. Зібрання, які відбувалися в Римі у IV і V століттях, названі «синодами». Проте з Х століття на Заході виникає тенденція називати терміном concilium зібрання єпископів на рівні провінції або всієї Церкви, натомість слово synodos використовували на позначення зібрання клириків зі своїм єпископом.
На Заході найдревнішим вважається Собор (concilium), який згуртував близько 70 африканських єпископів у 220 році, але в тому самому часі відбулося два Собори в Александрії, щоби вивчити важність священничих свячень Орігена, які були йому уділені чужими єпископами. В дуже короткому часі такі зібрання єпископів стають щораз частішими. Зокрема, вони будуть гуртувати єпископів однієї провінції, межі якої найчастіше збігатимуться з адміністративним поділом Римської імперії. Єпископ центрального міста буде головувати на цих синодах, проте не з огляду на те, що матиме над єпископами владу, а через те, що його християнська спільнота в місті визнана важливою або ж його авторитет буде базуватися на його особистих заслугах.
Принцип синодальності єпископів у древній Церкві будувався на тому, що в кожній церковній провінції (митрополії) повинен був бути один єпископ-голова, який не міг, однак, нічого робити без згоди інших єпископів, котрі належали до цієї провінції. Ця ідея чітко сформульована у каноні 34 «Апостольських канонів» (IV – початок V століття). Таку ж ідею синодальності засвідчує канон 9 Антіохійського Синоду 341 року.
Отже, митрополит очолює митрополію і з огляду на те, що до його міста звертаються з різних частин і в різних питаннях, адже воно є адміністративним центром, він повинен турбуватися про всю провінцію. Тому всі єпископи, які належать до митрополії, повинні з пошаною ставитися до митрополита і трактувати його як першого серед рівних. Проте авторитет митрополита і його функція не применшують автономії кожної єпархії, яку очолює єпископ.
Для того, щоб Церква розвивалася і вирішувала важливі питання, формувалася структура синодальності як на загальному рівні (Вселенські собори), так на місцевому (провінційні синоди).
Згідно з «Апостольськими канонами» (канон 37), провінційні синоди повинні скликатися двічі або щонайменше раз на рік. Перший Вселенський Собор (канон 5), що відбувся в Нікеї у 325 році, урочисто проголосив цю норму. Згідно з каноном 20 Антіохійського Синоду 341 року, митрополит, який очолює церковну провінцію, має обов’язок скликати синоди. Він повинен пригадувати єпископам про ці зібрання. Окрім того, його присутність є необхідною для легітимності цього зібрання. Єпископи не мають права збиратися на синод без митрополита. Провінційний синод покликаний вирішувати питання, які торкаються всієї митрополії. Це дуже важливий принцип, проголошений на Другому Вселенському Соборі у Константинополі 381 року, який має на меті гарантувати однообразність і єдність церковної дисципліни у провінції (канон 2).
Вселенський Собор, що відбувся у Ефесі в 431 році, розглядаючи скаргу єпископів із Кіпру про незаконні претензії Антіохійського єпископа, підтвердив права кожної митрополії на законну автономію. Таким чином, цей Собор загарантував недоторканість синодального принципу функціонування кожної церковної провінції (канон 8).
Уже в середині V століття у деяких провінціях не проводили синодів, що спричиняло брак рішень у важливих церковних справах. Цим питанням зайнявся Четвертий Вселенський Собор у Халкедонії 451 року, який дав зауваження всім тим єпископам, котрі не збиралися на провінційні синоди. Халкедонський Собор (канон 19) пригадує, що принцип синодальності встановлений «Святими канонами».
Отже, не тільки правом єпископів, але й їхнім святим обов’язком є участь у провінційних синодах. Митрополит повинен скликати єпископів на синоди, а вони повинні брати в них участь. Здається, вже у VII столітті у провінціях виникали певні об’єктивні труднощі з тим, щоб єпископи могли збиратися двічі на рік. Тому Труллянський Собор у 691 році наголошує, що раз на рік синод обов’язково мусить відбутися (канон 8).
У першому тисячолітті перед Церквою постала й проблема впливу світської влади на неї. Постанова Сьомого Вселенського Собору 787 року щодо того, що цивільна влада, яка перешкоджає скликанню синодів, повинна бути покарана, свідчить про те, що синодальний принцип був для Церкви дуже важливим. Цей же Собор погрожує карами митрополитам, які занедбували б скликання провінційного синоду. Їм також заборонено вимагати будь-які матеріальні внески з нагоди синодів (канон 6).
Рівно ж на Заході практика провінційних синодів була прищеплена на взірець Східних Церков. Проте зібрання єпископів на синодах там були менш систематичними, аніж на Сході. Поза великими центрами західні церковні провінції часто мали труднощі зі збереженням принципу синодальності та однообразності церковної дисципліни.
У першому тисячолітті єпископи кожної церковної провінції під проводом митрополита збиралися один-два рази на рік на спільні синоди. Митрополит, як перший серед усіх єпископів і голова церковної провінції, скликав синод і головував на ньому. Проте його влада не мала над’єпископального характеру. Кожен єпископ був рівний і мав однакові права. Єпархії втішалися законними автономними правами. Митрополит мав авторитет серед єпископату з огляду на те, що був єпископом центрального міста, яке відігравало провідну роль у церковному житті провінції. Тому до нього зверталися єпископи провінції. Згідно з джерелами, тільки єпископи брали участь у провінційних синодах. Це було не тільки їхнім правом, а й обов’язком. На цих синодах єпископи вирішували важливі справи своєї провінції. Синоди були гарантом плекання єдності та збереження церковної дисципліни.
Поняття синоду в законодавстві Галицької греко-католицької митрополії
На 1946 рік у Галицькій митрополії діяло законодавство, прийняте Львівським Собором, що відбувся у 1891 році. Титул ХIV постанов цього Собору присвячений питанням провінційних і єпархіальних синодів. Провінційний синод скликається і відбувається під головуванням митрополита, а єпархіальний очолює єпископ. Якби митрополичий престол був вакантним, то скликання провінційного синоду належало б до компетенції найстаршого єпископа з цієї провінції.
Згідно з нормами Львівського Собору 1891 року, хоча на синоди і скликають представників духовенства, однак тільки єпископи мають вирішальний голос. Всі інші духовні особи мають дорадчий голос. Львівський Собор дозволяє митрополитові на його розсуд покликати на засідання провінційного синоду одного мирянина, а саме Старшину (Сеніора) Ставропігійського інституту у Львові, якому, однак, не надає навіть дорадчого голосу.
Львівський Собор також постановив, що в питаннях віри, звичаїв і церковної дисципліни закони, ухвалені на синодах, набувають чинності лише тоді, коли отримають апробату Римського Архиєрея і будуть відповідно проголошені.
Провінційні синоди повинні відбуватися кожні три роки, єпархіальні – щороку. Але як митрополит, так і єпископ можуть отримати дозвіл від Апостольської Столиці, щоб у тому випадку, коли скликання синоду було б неможливе, можна було скликати лише єпископів із деякими представниками духовенства. Проте Львівський Собор застерігає, щоб, однак, кожні п’ять років митрополит таки скликав провінційний синод, а єпископ кожні три роки – єпархіальний синод.
Закони про синоди, які зобов’язували в Галицькій греко-католицькій митрополії, чітко визначають питання їхнього скликання, головування, членства, періодичності тощо. Вони подібні до законодавства Латинської Церкви (Кодекс канонічного права 1917 р.). Присутність єпископів і наявність у них вирішального голосу в ухваленні рішень на синодах є необхідним елементом їхньої легітимності. Тільки митрополит або найстарший єпископ митрополії, у випадку вакантності престолу, можуть скликати провінційний синод і тільки єпископ може скликати єпархіальний синод. Так само, як і в латинському законодавстві, рішення синодів Греко-Католицької Церкви мають юридичну силу тільки тоді, коли вони будуть перевірені й апробовані Апостольською Столицею, зокрема Римським Архиєреєм.
Оцінка канонічності зібрання 1946 року
Навіть поверховий аналіз історії березневого зібрання духовенства і мирян у Львові 1946 року (приготування, скликання, головування, порядок денний, перебіг обговорення, прийняті документи ) показує, що воно не просто має окремі неканонічні елементи, а й цілковито не може бути назване собором. Проте для обґрунтованої аргументації неканонічності цього зібрання перейдімо до аналізу його головних елементів у світлі «Святих канонів» І тисячоліття і чинного на 1946 рік законодавства Галицької греко-католицької митрополії.
Отже, приготування березневого псевдособору відбувалося Народним комісаріатом державної безпеки (далі НКДБ) з наказу вищого керівництва держави. Йому передував довготривалий процес, проваджуваний каральними органами Радянського Союзу з 1939 року. Мету, яку переслідували комуністи, можна окреслити просто – ліквідація Греко-Католицької Церкви в Галичині. Для приготування «собору» було залучене обмежене коло осіб: працівники органів державної безпеки, представники Московського Патріархату і три колишні греко-католицькі священники. Каральні органи разом з «ініціативною групою» підбирали кандидатів на членів «собору». Ними стали священники та миряни, причому деякі з них уже були «приєднані» до РПЦ. Списки складало і затверджувало НКДБ. Натомість, згідно з рішеннями Львівського Собору 1891 року, на синод повинні бути скликані, окрім єпископів, настоятелі капітул, вищі настоятелі монастирів і так далі. Собор дозволяв присутність тільки одного мирянина, а, згідно з архівними даними, у псевдособорі брали участь 19 мирян із 22 запрошених. При скликанні Львівського псевдособору всі канонічні норми були знехтувані.
Окрім того, варто наголосити, що серед членів псевдособору не було жодного греко-католицького єпископа, а всі троє членів президії уже належали до РПЦ, до якої приєдналися наприкінці лютого 1946 року. НКДБ разом із Московським Патріархатом, однак, задумувалося над питанням канонічності псевдособору, а тому був обраний такий шлях. Згідно з витягом із плану заходів НКДБ УРСР щодо проведення у Львові собору Греко-Католицької Церкви від 6 лютого 1946 року, було сказано: «Для того, щоб надати собору греко-католицької церкви правосильність і канонічність до його скликання здійснити перехід в православіє і хіротонію в єпископи членів Ініціативної групи – генерального вікарія Дрогобицької єпархії Мельника і представника Станіславської єпархії Пельвецького». Важко зрозуміти логіку НКДБ, як православні єпископи можуть представляти Греко-Католицьку Церкву і надати легітимності незаконному зібранню. Рівно ж присутність на псевдособорі кількох єрархів РПЦ аж ніяк не свідчить про те, що це був канонічний греко-католицький собор.
Рішення про скликання «собору» було здійснене світською владою за посередництва найвпливовішого карального органу – НКДБ СРСР – 25 січня 1946 року. Процедуру скликання Львівського псевдособору не можна вважати канонічною, адже, згідно з каноном 20 Антіохійського Синоду 341 року та каноном 19 Халкедонського Собору 451 року, скликання має право робити митрополит. Це також є його обов’язком, згідно з каноном 6 Другого Нікейського Собору 787 року. Таку ж вимогу щодо процедури скликання провінційного синоду подає Львівський Собор 1891 року.
На провінційному синоді повинен головувати митрополит, без його згоди жоден єпископ нічого не може робити, що торкалося б справ митрополії, адже він є протос (перший – Авт.) і його повинні трактувати як голову – це чітка постанова канону 34 «Апостольських канонів» та канону 9 Антіохійського Синоду 341 року. Окрім того, митрополит спільно з єпископами визначає перелік справ для вирішення на синоді. Рівнож Львівський Собор 1891 року виразно підкреслює, що на синодах повинен головувати митрополит. Натомість на львівському зібранні у березні 1946 року головував священник Гавриїл Костельник, який, як уже згадувалося, тоді вже належав до РПЦ. Та й частина делегатів псевдособору формально вже були членами РПЦ. Тож псевдособор у жодному випадку не можна назвати греко-католицьким. Щодо порядку денного засідань «собору», то він рівно ж був приготований і затверджений НКДБ.
У зв’язку з тим, що питання для псевдособору були визначені НКДБ, офіційні доповіді в порядку денному не торкалися справ Галицької митрополії, віри, моралі, звичаїв тощо, які належать до компетенції провінційного синоду, а були спрямовані на проголошення схизми, тобто приєднання Греко-Католицької Церкви до РПЦ. Тому так звані постанови «собору» не мали жодної канонічної сили, адже не вирішували питань митрополії, а проголошували «ліквідацію Берестейської унії» і «повернення греко-католиків до матері РПЦ». Окрім того, всі вони були старанно приготовані й перевірені працівниками НКДБ.
Оскільки Львівський псевдособор 1946 року не можна назвати греко-католицьким, то зрозуміло, що не могло бути й мови про його апробацію Римським Архиєреєм, як цього вимагає Львівський Собор 1891 року. Понад те, у 1945 році Святіший Отець Пій ХІІ звертався до греко-католицького духовенства з такими словами: «Витримуйте дальше, заохочуємо вас, сильно і постійно у вашій вірі в цих сумних часах й дальше піддержуйте слабих та скріплюйте тих, що хитаються. Упоминайте на скільки треба, поручених вам вірних, що не можна ніяк, навіть поверхово чи словом заперечити або опустити Христа та Його Церкву, та виявляйте єхидні штучки тих, що обіцюють людям земські вигоди і незнать яке щастя в цьому житті, а гублять їхні душі». Натомість вірних греко-католиків Галичини підтримував таким закликом: «Тому вже тепер, найдорожчі сини, заохочуємо вас пильно в Господі, щоб ви ніколи не відреклися вашої віри і вашої вірності для Матери Цекрви та не далися залякати жадними погрозами ні жадними шкодами ані навіть небезпекою заслання і втрати самого життя».
Із листа Московського патріарха Алексія голові Ради у справах РПЦ Георгію Карпову від 7 грудня 1945 року зрозуміло, що патріарх сам усвідомлював, що скликання «собору» у Львові не буде канонічним. Тому пропонував радянській владі, щоби «приєднання» греко-католиків до РПЦ здійснювалося на єпархіальних з’їздах чи поодинці. Кілька наступних пропозицій Московського патріарха про способи «возз’єднання» засвідчують зацікавлення і співпрацю Патріархії з НКДБ щодо приєднання Греко-Католицької Церкви до РПЦ. Тому й над легітимністю «собору» особливо ніхто не застановлявся. Корисними вважали будь-які методи, аби лише звершити «собор» і «ліквідувати унію».
Зрозуміло, що Львівський псевдособор не ліквідував Греко-Католицьку Церкву – вона й надалі існувала в підпіллі: мала своїх єпископів, священників, монахів, монахинь, тисячі вірних. Багато священників, богопосвячених осіб і мирян засвідчили свою вірність Церкві, потрапивши до в’язниць і таборів. Церква мала свої структури, які діяли у катакомбах. Підпільно відбувалося й виховання семінаристів у різних місцях.
Таким чином, у світлі канонічних норм першого тисячоліття, якими керуються Православні Церкви, чи постанов Львівського Собору 1891 року, які зобов’язували Галицьку митрополію, питання неканонічності зібрання духовенства і мирян у березні 1946 року не може викликати жодних сумнівів. Його навіть не можна назвати греко-католицьким. Як також, згідно з церковними канонами, воно не може підпадати під поняття «собор».
Теодор Мартинюк, єпископ-помічник Тернопільсько-Зборівської архиєпархії, член Постійного синоду УГКЦ
