Позитивом Другого Ватиканського Собору, що відбувся в роках 1962-1965, були постанови про участь Папського Єпископського Синоду в правлінні Вселенської Церкви, і Декрет про Східні Католицькі Церкви.
Ці постанови до певної міри «демократизували» абсолютну папську владу в правлінні Церкви, а декрет поставив правнорівними з Римо-католицькою Церквою призабуті і трактовані як другорядні Помісні Східні Католицькі Церкви. Хоч цей Папський Синод є тільки дорадчим органом Папи, — все ж таки Папа звертає увагу на погляди Синоду, який має понад 200 осіб — високих церковних достойників.
Останній Папський Синод відбувся в місяці жовтні 1974 року. Для нас він цікавий з виступів на ньому їх Блаженства Патріярха Кир Йосифа Першого, виступів африканських владик і митрополита Кир Максима Германюка з Канади.
Вже на Папському Синоді, що відбувся 1971 року, наш Патріярх Кир Йосиф І у своїй промові критикував ватиканську промосковську політику і ствердив, що та політика грозить знищенням нашої Церкви в Україні і поза її границями.
На Синоді 1974 р. наш Патріярх сказав, що хоч 1975 рік є роком справедливости, то однак слухаючи промов учасників Синоду, трудно відчути у них «справедливість», бо згадуються різні кривди, заподіяні людям в Біяфрі, Бангладешу, Чілє, Палестині і т.п., але не згадано про найтяжчі переслідування і кривди за Христову віру і любов батьківщини на найближчому до Риму терені, в Україні, де священиків, за уділення св. Тайн умираючій людині, як також талановитих молодих людей за їх віру в Бога і за любов до свого народу, піддають тяжким тортурам, висилають в Полярію, чи замикають в тюрмах, або божевільнях. І в тім місці наш Блаженніший напровадив цілий довгий ряд знаних нам каторжників, переслідуваних за ті ідеали.
Кінчаючи свою промову , Патріярх Кир Йосиф звернувся з проханням до присутніх, що б вони піднесли свій голосний протест проти народовбивства, яке вже півстоліття практикує московський атеїстичний режим над українським народом.
Світова преса не згадала, чи Синод виніс такий протест, але згадала, що Папа «холодно» слухав цієї промови, чим дав доказ невдоволення з виступу нашого Патріярха. В противних бо випадках — Папа з усмішкою на лиці і помахом руки вітав тих єпископів, що говорили про речі йому приємні.
Подібно як наш Патріярх, промовляли на тому Синоді духовники латинських африканських і азійських Церков. Папа також вислухав їх холодно. Африканський єпископ Зоя заявив цьому «святому Синодові», що вони, африканські єпископи,приїхали до Риму не тому, щоби просити якихнебудь дозволів в Папи, але приїхали тому, щоби сказати Папі, що вони мають не тільки право, але обов’язок робити все те, що вимагає від них їх душпастирська місія. Він дальше говорив, що вони визнають першенство /примат/ римського Папи, але вони вимагають від нього виразного, докладного і справедливого розподілу своїх компетенцій. Вони уважають, що релігійне провадження повіреного їм стада мусить бути згідне з їхнім /стада/ способом і духом життя в їхніх країнах, — що спосіб проповіді євангелії для автохтонів, себто африканців, не може бути європейським!
Із сказаного бачимо, що африканські латинники не хотять позичати ані від Сходу, ані від Заходу взорів для їх душпастирювання, але достосовують його до національних особливостей, до розуміння форм церковнорелігійного правопорядку і церковногромадської організації, до побажань і традицій їм повіреного стада. Тому вони виразно кажуть Папі, що не в його, але в їх руках мусить залишитися ініціятива у виборі способу сповняти свою місію. Вони не просять його про це, але вимагають від нього виразно означити взаїмні компетенції. (Замітка автора: Велика благодать Божа спочила б на наших владиках, якщо б вони пішли слідами африканських та азійських владик). Треба тут згадати, що компетенції Папи і нашої Церкви були виразно визначені ще в постановах Берестейської Унії, а пізніше в Декреті про Східні Кат. Церкви, та в постановах Архиєпископських Синодів нашої Церкви в остатніх літах. Та це не перешкоджає Папі, чи його Курії, постійно їх нарушувати. Гідна і достойна постава африканських і азійських єпископів на цьому Папському Синоді варта нашої пошани і признання.
А тепер, в світлі повищого, розгляньмо поставу митрополита Кир Максима Германюка і безмандатні, компромісові пропозиції зголошені ним на цьому Папському Єпископському Синоді. Немов у відповідь африканським єпископам — митрополит Кир Максим, на початку свого виступу, пригадує їм, що розв’язку їх питань і вимог вже досить давно дали постанови декрету Другого Ватиканського Собору про Східні Католицькі Церкви і в тім місці дійсно Митрополит цитує відносні постанови, а іменно: 1. що різнородність обрядів не противиться одності Церкви, 2. що всі Церкви втішаються рівною гідністю, 3. що всі вони мають право і обов’язок під пасторальним проводом Папи рядитися власними партикулярними дисциплінами, бо вони більше підходять ментальності їх народів і тим більше надаються для добра їх душ. Дальші виводи своєї промови, що могли б бути неприємними для Папи, митрополит Максим хитро приписує необ’єднаним Братам Східніх Церков. Мовляв — вони кажуть, що «це все правда, якщо ходить про постанови Декрету про Східні Кат. Церкви, але в дійсності Католицька Церква латинського обряду далі панує над Східніми Католицькими Церквами. Це панування Римської Церкви над Східніми Кат. Церквами нез’єдинені добачують передовсім в підчиненні Східніх Кат. Церков римській ватиканській Курії, яка дальше нехтує їхніми партикулярними правами, а зокрема самовільно назначує їм єпископів та полагоджує справи, що після постанов Другого Ватиканського Собору і окремих договорів належать до Патріярших, зглядно Архиєпископських Синодів Східніх Кат. Церков; а вкінці не визнають юрисдикції Патріярхів, згл. Верховного Архиєпископа над своїми вірними «поза їх територіями, внаслідок чого деякі єпархії вже підчинені місцевим єпископам латинського обряду». Все це вище сказане є незаперечною правдою, тому насувається питання, чому цього всього не міг сказати митрополит Максим прямо від себе, коли від цеї правди не було чого втікати і ховатися за необ’єднаними Братами Східніх Церков!? Коли вглибимося в дальший хід думок Митрополита, то зрозуміємо, чому він ту гірку дійсність вложив в уста «необ’єднаних Братів». В продовженні своєї мови Митрополит каже, що це важлива проблема і вона стоїть на перешкоді в екуменічному діялозі з необ’єднаними братами і її треба усунути. Діяґноза зовсім правильна, але терапія нікудишня. Бо Митрополит дальше говорить, вже від себе,таке: «Треба привернути Синодам Східніх Кат. Церков всі права… але найважніші з них залишити рішенню Апостольського Престола, що їх міг би полагоджувати окремий римський уряд: Офіціюм Санкті Петрі». Він годиться також на дальше існування Конґреґації для Східніх Церков, але «з волі Святішого Отця» вона повинна б мати мішаний латинсько-східньокатолицький характер для вирішування міжобрядових справ. Дальше митрополит Кир Максим пропонує признати Східнім Католицьким Патріярхам, а властиво Верховному Архиєпископові, принайменше персональну юрисдикцію над вірними поза їхньою територією з правом Папи рішати про потреби і за його благословенням (тобто: за його згодою) встановляти нові єпархії, або екзархати і назначувати єпископів.
Чи нинішний стан нашої Церкви змінився б при застосуванні ніби нових вимог митрополита Кир Максима!? Ані на одну йоту!
Насамперед одно твердження: не всі Східні Кат. Церкви трактує Апостольський Престіл так по-мачушиному як нашу Церкву. Кожна з існуючих на Сході Церков, більших як одна митрополія, мають своїх патріярхів і всі права, які писаними і неписаними законами їм прислуговують, то є: юрисдикцію над усіми своїми вірними без огляду на територію, де ті вірні живуть. Всі ті патріярхи назначують собі довільну скількість єпископів і екзархів, творять нові єпархії і все проче, що Церква для свого життя і розвитку потребує, без попереднього благословення Апостольського Престолу і без його рішення, як заходить для цього потреба. Для приміру: дня 11-го січня 1975 р. помер патріярх маронітів кардинал Меоучі. В дев’ять днів після його смерти зібрався Синод, в якому беруть участь всі єпископи маронітської Церкви, не тільки ті, що в той час живуть в осідку патріярха, але також ті, що живуть поза границями держави Ливану, як: в Сирії, Єгипті, ЗСА, Бразилії і Австралії. Дня 3-го лютого ц.р. вони вибрали нового патріярха Антонія Хорейша і 9-го лютого ц.р. відбулася його інтронізація. Мароніти не зверталися до Папи за дозволом на його вибір, ані на його інтронізацію.
Таким правом кермуються також патріярхи мелхітів, сирійців, коптів і вірмен. Вірменський патріярх живе також поза матірньою територією свойого колишнього осідку і нічого не тратить зі своїх прав. Жоден з дотеперішніх патріярхів Східніх Католицьких Церков в ніякій мірі не підлягає Папі римському в адміністрації своєї Церкви. Всі вони получені, чи з’єднані з римським Апостольським Престолом в справах віри, і нічим більше.
Все те, що митрополит Кир Максим загальниково говорив про патріярхів і верховних архиєпископів, могло відноситися тільки до нашого Верховного Архиєпископа, який є одинокий у Вселенській Кат. Церкві, і якому Ватикан відібрав юдисдикцію над усіми його вірними і про це будемо тепер говорити. Своїм, на позір компромісовим проектом, Кир Максим перечеркнув не тільки права і привілеї Декрету про Східні Католицькі Церкви, але також постанови Берестейської Унії і всі права перед нею, що відносилися до нашої Церкви. Рівночасно, без всяких скрупулів і вагання, перечеркнув він всі права, які вписані вже його власними руками в документах всіх Архиєпископських Синодів, включно з постановами Конституції ухваленої на шостому Архиєпископському Синоді в Римі.
Натомість залишив ненарушеною в її компетенціях Конгрегацію для Східніх Кат. Церков, віддаючи НАЙВАЖНІШІ СПРАВИ нашої Церкви рішенню «Урядові св. Петра в Римі». Назначування нових єпископів і креування нових єпархій узалежнив від благословення, тобто дозволу Апостольського Престолу, як і рішення про їх потребу. В поняття «НАЙВАЖНІШИХ СПРАВ» УКЦеркви вкладаються всі справи, які схоче такими визнати Ватиканська Курія.
Тепер ще кілька думок про «територіяльну», чи «персональну» юрисдикцію. Юрисдикція церковного духовного достойника над його вірними перестала вже давно бути територіяльною, бо джерелом юрисдикції в тім випадку став ОБРЯД а не територія. Стаття ч. 7 Декрету про Східні Католицькі Церкви звучить: «Назву східнього Патріярха носить той єпископ, що має судовласть над усіми єпископами, не виключаючи митрополитів, над клиром і над мирянами своєї території, чи свого обряду…. і денебудь буде поставлений ієрарх якогось обряду поза межами патріярхальної території, він остається приєднаний до ієрархії патріярхату». Ця сама постанова відноситься також до Верховних Архиєпископів. Повторяю, що вже давно минув час, коли вірний, напримір католик, переходив межу державної території протестантського князика-февдала, чи навідворот, то ставався релігійно, обрядово і юрисдикційно підчинений власникові цеї території на засаді договору в Авґзбурґу 1555 року: «Куюс реґійо, еюс реліґійо», то є: «хто володіє краєм, цей має право накинути своїм підданим свою віру». Нині, в засаді Церква є відділена від держави, нема підданих, а є тільки громадяни і всі східні і західні католицькі і некатолицькі Церкви виконують свобідно (за вийнятком СССР) свою духовну юрисдикцію над людиною, а не над куснем землі, території.
Папи, перебуваючи понад сімдесять літ в Авіньйоні (Франція), не втратили ані назви папів, ані своїх компетенцій, які їм прислуговували з того титулу. На території міста Львова за часів Польщі діяли рівночасно ієрархи трьох окремих — Української, Польської і Вірменської католицьких Церков і виконували свою юрисдикцію над своїми вірними, що жили на окупованій поляками території,а також над вірними поза її границями, що належали до їх обрядів… Єрусалимському патріярхові латинського обряду, зглядно його юрисдикції, підлягають не тільки латинники його місця осідку, але також латинники цілої Палестини, Трансйорданії і острова Кипру. Таких примірів не територіяльної а обрядової патріяршої юрисдикції можна напровадити багато більше. Вийнятком від тої засади є тільки одинокий Верховний Архиєпископ — Патріярх Кир Йосиф Перший. На це склалися три засадничі причини, а саме:
- Першою причиною був і є обманний «екуменізм» атеїстичної Москви з ліво-ліберальними кругами Ватикану, подуманий як допоміжний засіб поневолення України.
- Другою причиною цього неймовірного історичного факту був і є скритий опір проти патріярхату УКЦеркви частини її Єпископату.
- Третьою, не менш важною причиною, був брак солідарної, своєчасної протиакції мирян, відповідної до важливости справи і жорстокости нинішних днів.
