(З приводу порушення правопорядку в УКЦеркві)
Українське Пресове Бюро у «Вістях з Риму, з 30 грудня 1974 р., повідомило, що «В останній хвилині єп. Андрій Сапеляк відкликав свій підпис із цьогорічного різдвяного послання ієрархії Помісної Української Католицької Церкви».
Цей вилім Кир Андрія Сапеляка не здивував тих, хто уважно прочитав його книжку «Українська Церква на II Ватиканському Соборі», надруковану в Римі 1967 р. Салезіянським видавництвом. Кир Андрій вже тоді вирішив як і де йому бути і вже тоді виявив свою настанову до адміністративної помісности-самоуправи УКЦеркви.
Справді він виявив це «римським способом», або як в нас кажуть «на двох язиках». Наперід він викликав в читача довіря до себе і враження, немов би він стоїть на позиціях помісности і ієрархічної єдности Єпископату ПУКЦеркви, а щойно пізніше, притупивши чуйність читача, все заперечив.
В цій книжці, в розділі про «Патріярхальний устрій Східніх Церков» (стор. 242), Кир Андрій навів такі постанови Декрету про Східні Церкви і такі точки з Конституції про Церкву, які теоретично дають право УКЦеркві на самоуправу і зобов’язують поодиноких єпископів бути «видатним началом і підвалиною єдности у своїх Помісних Церквах, устроєних на подобу Вселенської Церкви». Кир Андрій стверджує, що «Апостольська Столиця признала права Верховного Архиепископа Митрополитові Йосифові Сліпому…» що «Влада Верховного Архиепископа це патріярхальна влада, як це затвердив Другий Ватиканський Собор» (стор. 243). Автор дальше говорить, що Другий Ватиканський Собор визнав особливі взаємовідносини Дочерних Церков у світі із їхніми Матріними Церквами і тому цей Собор не ограничив дії Матірних Церков лиш до їхньої географічної території, і тому рішив, що «Денебудь буде поставлений ієрарх якогось обряду поза межами патріархальної території, він по приписам права остається приєднаний до Ієрархії Патріярхату».
На основі цих наведених постанов соборово-папських Декретів Кир Андрій доказує, що: «Це останнє соборове рішення в окремий спосіб відноситься до Української Матірньої Церкви та до її Дочерних Церков по цілому світі». Автор обґрунтовує це також двадцятьтретьою точкою Конституції про Церкву, де говориться про Матірню Церкву як «неначе матір віри», яка породжує другі Церкви, що остаються з нею пов’язані тіснішим зв’язком любови таїнственного життя.
В дальшому Кир Андрій пише: «Великим і далекосяглим Організатором Українських Дочерних Церков був Первоієрарх Української Католицької Церкви Митрополит Андрей Шептицький, який, при піддержці Апостольської Столиці злучив їх нерозривно з Українською Матірньою Церквою, даючи їм з України єпископів, священиків, монахів і монахинь. Другий Ватиканський Собор авторитетно затверджує цю зв’язь, включаючи єпископів поодиноких Українських Дочерних Церков до ієрархії Верховного Архиепископа Української Матірньої Церкви (підкр. автора).
Конфронтація повище наведених! до речі правильних висновків Кир Андрія про права нашої Церкви із його пізнішими виступами та його відмовою підписати спільне цьогорічне різдвяне Послання ієрархії ПУКЦеркви змушує нас думати, що Кир Андрій є на службі тих властьімущих, які заплянували втопити дочерні церкви ПУКЦеркви в «Церкві Римського Архиєрея». Подібно як в Україні вони втопили цю їх Матірню Церкву в котьолку московського архиєрея. Тому Кир Андрій відмовився підписати Послання, яке є проти такої політики Ватикану. Різдвяне Послання з 1974 р. є надзвичайно важне своїм змістом. Воно уточнює моральні обов’язки нас всіх, зокрема єпископів, відносно помісности УКЦеркви завершеної Патріярхатом. І цього Кир Андрій не хотів підписати , бо на це не годяться ватикансько-державні політики Осі Ватикан-Москва. Маючи на увазі визнання помісних прав УКЦеркви Кир Андрієм на попередніх сторінках його книжки, і те що він формально є секретарем постійного Синоду єпископів ПУКЦеркви, отже інституції питомої помісним церквам, треба дуже дивуватись тому, що він каже, що вислів Декрету «по приписам права» треба б вважати радше висловом «будучого права» (ст. 248).
Кир Андрій послуговується римською діялектикою. В нього Так не є Так — а Ні не є Ні. Як коли вигідно. На стор. 246 він пише: «Ця зв’язь і приєднання відноситься в особливий спосіб до одності літургічно-обрядового життя всієї Української Церкви з тим, що у пасторально-адміністративній ділянці (українські Дочерні Церкви — автор) ділитимуть долю Помісних Церков країн поселення, в яких вони також є рівноправною частиною» (Підкр. автора). Насувається питання: Звідки таке пророцтво Кир Андрія про долю наших Дочерних Церков? Він знає, що така є постанова Ватикану, як вислід угодовості з Москвою. Чому ж тоді баламутити українських християн… Чому не сказати це все зрозумілою мовою для загалу, щоб всім стало ясно, куди прямує Кир Андій.
Чому для Кир Андрія Блаженніший Патріярх Йосиф раз є, то знова не є головою ПУКЦеркви. Він у свому різдвяному листі з грудня 1974 р. м. ін. пише, що є лише одна Церква, «якої наш Екзархат очолений єпископом, наслідником апостолів, є складовою частиною…» В нього є «Церква Римського Архиєрея», «Церква місцевих пастирів», а не Вселенська Церква Христа, об’єднуюча Церкви всіх народів. Зараз же знову існує «Українська Помісна Церква, бо Петрова Скала споює в одно, в одну Помісну Церкву, розсіяні по світі українські церковні спільноти і через Верховного Апостола Петра та його Наслідників вони споєні з Матірньою Церквою в Україні, а Матірня Церква зі своїми Дочерними Церквами».
Кир Андрій не хоче наражувати на невдачу свої можливі поїздки за милостинею в країни, де є миряни з патріярхальними переконаннями. Тому він в цьому Листі знову пише про «усіх українських Владик і вірних на прощі в Римі на чолі з Верховним Архиепископом Кардиналом Йосифом», та про «Українську Помісну Церкву».
Найважнішим є твердження Кир Андрія, що українські Дочерні Церкви «у пасторально-адміністраційній ділянці ділитимуть долю помісних Церков країн поселення, яких вони також є рівноправною частиною». У простій мові це означає, що кожна Українська Дочерна Церква в якійбудь країні мала б стати частиною Помісної Римо-католицької Церкви, а її єпископи мали б входити в склад місцевих єпископських конференцій, які в близький будуччині стануть синодами цих Церков.
Так Кир Андрій визнає право помісности Крайовим Римо-католицьким Церквам, але не визнає цього права для ПУКЦеркви. Всякий зв’язок між українськими Дочерними Церквами в поодиноких країнах мав би бути лише через Римського Папу, а практично, говорячи образово, через різних Касаролів, які в Україні продали УКЦеркви москалеві; отже цього зв’язку взагалі не було б. Це присуд смерти для УПЦеркви.
Чи така людина, яка співдіє в такому пляні, має моральне право називати себе «Єпископом українців в Аргентині»? Невже там поняття українців так низько ціниться, що його може безкарно надуживати той, хто помагає чужинцям український рід спрямовувати на шлях винародовлення засобом церковної політики.
Радимо Кир Андрієві застановитися над своїми грішними ділами у розмові з Богом. Кир Андрій повинен знати, що нині всі шануючі себе народи змагаються за помісність своєї Церкви і цього змагу не спинить Ватикан. На Папському Синоді 1974 р. синодальні отці домагалися помісности для своїх Церков.
Бразилійський архиепископ Альойзій Льоршайдер обороняв плюралізм в Христовій Церкві, бо це не противиться одному центрові, який залишається «конечністю й ніхто не заперечує його заслуг». Проте він бачить «конечність зрізничкувати периферії Церкви, в поодиноких краях чи континентах». Він твердить, що «деякі Церкви вже шукають власного обличчя у культурі власних народів, бо християнство не може бути дочіпкою до культурних вартостей народу як щось зовнішнє, але мусить стати органічним складником історії і культури народу, якщо воно має стати силою удуховлення і просвічення. Культурність і ментальність народу зумовляє його власний підхід до Богопочитання, наявний в обрядових формах і в літургії».
Подібно думає французький архиепископ Роже Ечеґарай, голова Ради Европейських Єпископських Конференцій. Він, м. ін. сказав, що «досі Захід витиснув на християнстві європейське п’ятно», однак «сьогодні цей вид мусить бути обернений, бо маленька і стара Европа (тим більше Італія — прим, автора) перестала бути осередком світу». Тому «Церква не сміє залишитися Церквою Ватикану (підкр. автора), але мусить шукати нових доріг, щоб поширювати Євангеліє».
Рівно ж індонезійський кардинал Дармоювоно уважає, що настав час для провірення ідентичности Помісних Церков, не порушуючи їх єдности із Вселенською Церквою. Він сказав, що досвід підтверджує, що дуже часто Вселенську Церкву ідентифікують з Римською Церквою. Помісна Церква мусить висловлювати власний спосіб життя християнською вірою і знайти свою внутрішню ідентичність. Невластивим є примінювати зовнішні критерії і структуру Західнього Світу до Помісних Церков у зовсім іншому окруженні, як це нераз нещасно траплялося.
Індонезійський Кардинал висловив сумнів відносно спосібности «Римського центру» робити правильні рішення відносно перекладів літурґічних текстів, виховання священиків при помочі західніх зразків, тощо. Він каже, що «Помісні Церкви мусять відчувати підбадьорення до самопіддержки та незалежности».
Свідомо наведені хочби ці голоси чужих церковних достойників, з-поза кругів Ватикану, про плюралізм і помісність поодиноких Церков опрокидують становище Кир Андрія і його однодумців. Та становище німецькомовної групи відносно плюралізму у Вселеньскій Церкві треба уважати ще яснішим і більш рішучим. Ця група формально поставила на своїх нарадах справу помісности Церков і стоїть на становищі, що цею справою повинна зайнятися Міжнародня Церковна Комісія, яка допомогла б наступному Папському Синодові обговорити це питання в ясній формі і зробити практичні висновки для добра цілої Вселенської Христової Церкви.
Кардинал Бернард Алфрік вже давніше заявив, що Римської Церкви не годиться утотожнювати з Вселенською Церквою, бо ця Римська Церква є лише одною із многих Церков різних народів, і що ці всі Церкви об’єднані одною вірою щойно творять одну Вселенську Церкву.[1]
Еклєзіястичні прийоми духово закріпоченого Кир Андрія Сапеляка є дуже шкідливі для нашої Церкви і для життя українських релігійних громад, тим більше, що їх доцільно поширюється, щоб викликати замішання серед людей.
Тому такими виступами Кир Андрія повинні зайнятися не лише духовні і мирянські оборонці єдности і помісности УПКЦеркви, але також зокрема ті українські установи і люди, які в добрій надії давали йому моральну і матеріяльну підтримку, яку він використовує проти помісности УКЦеркви.
[1] Вісті з Риму 7 травня 1972 р.
Кир Андрій, як освічена людина, також не може інакше думати, але на жаль поступає по лінії знаної богословам сентенції: «Meliora Video Proboque — Deteriora Sequor» (розумію і визнаю, що є ліпше, але роблю те, що є гірше)
