Як кожного, так і цего пропам’ятного ранку одної неділі квітня 1944 року, здавалось, що все ішло нормальним — зглядно анормальним, але шабльоновим способом, так же само, як і день перед тим.
Ті самі понурі будинки, заколисані штучним спокоєм — не зражували ідентичности своїх мешканців, ті ж самі високі вежі з наїженими скорострілами готовими до дії, ті самі наелектризовані й освітлені високі дротяні загороди і хижі голодні вовчурі із такими ж своїми провідниками, які нетерпливо вичікували якоїсь жертви, щоби поласувати на сніданок… Можна б було сказати, що довкола царювала якась дивна тишина, тільки було чути якийсь зловісний неочеркнений шум і глухе тріскотіння полум’я, яке так як і вчора, вистрілювало з високих димарів і врізувалося глибоко в небо. Це зображувало вогненні язики гігантних гадюк, а дим згущувався і витворював якусь неначе пухнату шапку, щоби закрити перед світом це царство земного сатани, це пекло на землі із знам’ям ломаного хреста чи свастики із «делікатною» назвою — Концентраційний Табор Авшвіц.
Так як і вчора пролунали звуки таборового ґонґу і за хвилину таємничі понурі будинки перемінились в людське інтернаціональне муравлище. Так як і вчора чути голосні крики і лайки бльокових блазнів, які почали свої ранні побої невинних людей. Стогін, плач і молитви в мовах вселенної — цего пропам’ятного ранку одної неділі квітня 1944 року.
Та дещо інакше сприйняли цей ранок мешканці 17-го бльоку, якими були виключно українські політв’язні. Вибігаючи на площу біля 17-го бльоку, українці подавали собі руки, обіймались, цілувались і півголосом вітались — Христос Воскрес!, або — З Воскресенням Христовим бажаю Вам і т. д… Тут і там було чути — Христос Воскрес і відважна голоснійша відповідь: Воскресне Україна! У багатьох були замітні непримирені сльози, які вперто тиснулись на волю, інші дуже голосно витирали носи, а ще інші пробували на весело, неначе в родинній атмосфері та в нормальних обставинах зустрічати цей великий містичний день Христового Воскресення.
Поміж в’язнями були також наші священики о. Юрій і о. Михайло. Вони підходили до кожного в’язня особисто, ділилися з ним білим сухарем, що символізувало великодню паску, й обдаровували кожного словами потіхи і розради.
Хоч для багатьох в’язнів це не був перший Великдень поза хатою, все ж важко було погодитись з такою історією життя — зустрічати це велике свято побіди життя над смертю, перемоги правди над неправдою і добра над злом… і тут же дивитись крізь щілини димових хмар навислих над дахами понурих бльоків і бачити перші проблиски сходячого сонця. Його проміння стрічались з вогненними язиками, які вічно палали з димарів і витворювали жахливу мозаїку конфлікту в природі. Бо чи можна погодити лучі сонця, цего божественного джерела життя, з вогнепалаючими димарями крематорій, через які, згідно з таборовим жарґоном, тільки душі продіставались на волю…
Чи ж можна заступити справедливість, правду і Божі закони наругою і розбишацьким хижацтвом земного сатани?.. І врешті, чи можна проміняти добробут, багатство культурних надбань і самобутність народів на так звану «Нову Европу», збудовану на згарищах, на помордованих і спалених мільйонах невинних жертв?
Знову понеслись пронизливі звуки ґонґу. Це був знак формування груп-команд і вихід до праці. Деякі команди працювали теж в неділю, до однієї з них належав і я. Треба згадати, що приїхавши зі Львова до Авшвіцу, наша зорганізована група українців відбула перших шість місяців важкої праці — будови Sola Brücke, чим ми здобули для себе так званий «БЕФОРЦУҐ», а це давало деякі привілеї для приділення до кращої праці. Я попав з малою групою до команди під назвою «Ґемайнтшафт Ляґер», себто до одного цивільного табору приміщеного на території системи Авшвіцу, в якім мали б то мешкати якісь цивільні специ й урядовці. Наше командо технічно обслуговувало цей табір.
Праця була, відносно кажучи, досить легка, харч був достатній, бо ж кухня й пекарня були під нашою обслугою і тому ми мали змогу не тільки самі дещо додатково дістати, але також допомогти нашим друзям, які мали менше змоги на відживлення.
Тому, що за порадою добрих старших товаришів я зареєструвався як механік, хоча тоді визнавався на механіці дещо менше як «вовк на звіздах», на мене впала відповідальність за механічну справність табору. Згодом я довідався, що мій попередник такий же «механік» як і я, пішов був до пивниці де були огрівальні апарати і, стоячи у воді по кістки, пробував змінити запобіжник. Там же з нього залишився тільки чорний вуголь.
Та все ж таки, навіть в таких обставинах, при Божій помочі, та при силі волі і здоровому інстинкті самозбереження, можна було давати собі раду.
Куди гіршою однак була справа з нашими «хоронителями». Це були переважно молоді, типічні гітлерівці, вихованці SS Fuhrercorps в Данціґу. Особливо один із них, знаний як Ганс Райнгард, залишиться надовго в пам’яті тих, що мали з ним що небудь до діла. Як кожний деспорт, так і Ганс мав свою звичку в садизмі. Ганс завжди знаходив собі офіру, обоятно, чи була на це причина чи ні. Він звичайно ставив свою офіру перед цілим командом, вдягав на руки великі боксерські рукавиці, робив обхід довкола офіри, міряючи її поглядом з усіх сторін, тоді приступав близько, нахилявся майже до обличчя і преспокійно давав лекцію про великі саботажі, які політв’язні наносили на шкоду Третього Райху і тут же, зовсім несподівано, блискавично, наносив удар в найболючіше місце. Після цього людина звичайно тратила притомність на деякий час.
Ганс заслужено здобув собі звання ката і україножера.
Про Ганса Райнгарда ходили різні поголоски, а одна, хоч непотверджена, є дуже правдоподібною.
Ганс родився в німецькій кольонії на Басарабії. Батько був гітлерівцем, а мати мабуть була дуже свідома українка. Внаслідок національних різниць, в родині поглиблювались непорозуміння, а до остаточного розламу прийшло тоді, як мати Ганса рішуче спротивилась віддати свого одинака до «Гітлер Юнґенд». Батько однак, під впливом блискучих гітлерівських перемог, здобув серце й амбіцію молодого Ганса і зробив з нього завзятого гітлерівця. Та молоді товариші Ганса, знаючи про його родинне походження, завжди давали йому відчути, що він є меншевартісний німець, і мабуть це так вплинуло на нього, що він почав нищити все те, що носило назву — українець.
Машеруючи до праці в цей холодний погідний ранок мойого першого Великодня в кайданах, я вперше відчув брак, болючий брак чогось рідного, чогось близького. Я вперше відчув справді душевну порожнечу, а це є найгірше почуття і перший крок до психічного заломання, що ж в таких обставинах є рівнозначне з самогубством. Я пробував себе відшукати, відновити завзяття, мужність і силу волі.
Найкращий зарадник і чудотвбрний душевний лік, в таких випадках, я знаходив у щирих молитвах. Цю спасенну звичку я прищепив собі від о. Юрія Ковальського, який підчас знущань і наруг завжди шептав молитви.
І так в молитвах я перенісся думками в минуле. Неначе живі, чудові картини пересувались в моїх думках… Я пригадав свою родину, моїх братів, сестричку, та як старанно виряджала нас наша мати на Воскресну Утреню. Рідне село, церква і врешті грімка воскресна пісня із сотень грудей — Христос Воскрес із мертвих!
Вистріли з моздірів і радісний гомін дзвонів — Воскресних Дзвонів! Дзвони, які мовчали цілий великий піст, тепер навипередки, неначе змагались, щоб сповістити ввесь світ про велике Христове Воскресіння! Перед моїми очима стала маєстатична постать старенького пароха, який, як завсіди, правив Святу Літургію. А відтак традиційний великодний сніданок, де батько, улюблений авторитет родини, ділився з нами святим яйцем. Потім біля церкви безконечні, наповнені незрівняною красою і дзвінкими голосами дівочі гагілки… веселі забави хлопячі. А дзвони не втихали.
Я нараз прокинувся наче з глибокого, чарівного сну. Останні картини цього чародійного фільму примеркли, а відтак зникали як дорогоцінний міраж. Повільно я підніс очі догори, я знову став віч на віч з жорстокою дійсністю. Мене щось жахливо запекло в грудях, стиснуло в горлі, до очей тиснулись гарячі сльози.
На щастя, різкий свисток конвоїра дав знак до праці. Я пішов до одного бараку, щоб поправити електричні контакти і вкрутити нові лямпи. Цивільні жителі цієї кімнати мабуть також пішли до праці. На столі, біля вікна я завважив гарний радіоприймач.
Без найменшої надуми я простяг руку щоби включити радіо, але на хвилину завагався. Та свідомість того, що я наражуюсь на жорстокі консеквенції піддалась, очевидно, моїм почуванням обоятности в данім моменті, і я включив це радіо. Мною потрясла немов електрична струя — з радіоприймача понеслась чудова знайома мельодія сильного баритона, що на тлі мужеського хору співав наше рідне ВІРУЮ.
Я стояв як загіпнотизований, аж згодом, як цілий хор заспівав «Свят, Свят, Свят — Господь Саваот», я освідомий собі, що це є передача нашої української літургії. Я впав на коліна перед ріоприймачем, як перед чудотворною об’явою.
Маєстатичні голоси священиків, могутність і гармонійність цього чудового хору та совершенна краса нашої української літургії вдарили по струнах найніжніших почувань моєї душі. Зі мною діялось щось таке надзвичайне, чого не можна описати. Мої груди розривав наче жар вулькану, серце билось об скелі грудей, наче хотіло вирватись на волю, по обличчі спливали гарячі сльози, а на душі було так легко і солодко, що я цього ніколи не забуду.
Дякуючи Всевишньому за ті ласки, я щиро молився і не завважив, що літургія вже закінчена. Не знати як довго я клячав би ще, але побачив, що чиясь рука простягнулась понад моє рам’я і виключила радіоприймач.
Я стрепенувся, встав і побачив перед собою Ганса Райнгарда. Це вперше я побачив, що Ганс тримав свою шапку в руках. Як довго він був у кімнаті і слухав це чудове Богослуження, я не знаю. Знаю однак, що він не тільки не покарав мене, але я ніколи вже не бачив Ганса в боксерських рукавицях.
Я знаю ще один незаперечний факт, а саме: що немає на світі таких кайдан, які скували б віру — а я, будучи в кайданах, щойно тоді пізнав і оцінив велич і душевне багатство нашої віри, нашої традиції і нашої Української Церкви.
ХРИСТОС ВОСКРЕС!
