У письмах — посланнях Митр. Андрея Шептицького з часів гітлерівської окупації, збірка яких появилася друком в Канаді перед 5-ти роками під наголовком: «Проголошення Преосв. Кир Йосифа львівським єпископом-помічником», читаємо: «Подаємо до відома Всечесн. Духовенства та вірних Архиєпархії, що Святіший Отець Папа Пій XII підніс ректора Богословської Академії та Духовної Семінарії у Львові, архидіякона митрополичої капітули, о. д-ра Йосифа Сліпого, до достоїнства Серрейського Єпископа й Єпископа-помічника у львівській Архиєпархії.»
Хіротонія Кир Йосифа відбулася в день празника Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії року Божого 1939. Посвячення доконав о. Митрополит при участі Преосвященних Єпископів Кир Никита й Кир Николая, та в приявності всіх крилошан митрополичої капітули».
«3 огляду на переслідування Церкви під большевицьким режимом, читаємо дальше в цьому проголошенні, з волі Апостольського Престола, Хіротонія Кир Йосифа мала бути до часу збережена в тайні. Документи Апостольського Престола, що відносяться до промоції, себто т. зв. булі чи бреве, є зложені в святій Конгрегації для Східньої Церкви.
Преосв. Йосиф знаний вже всьому Духовенству як довголітній ректор Духовної Семинарії. Його заслугою є оснування та ведення Богословської Академії і велике оживлення науково-богословського руху в нашій Архиєпархії. Його теж заслугою є незвичайно цінний музей Семинарії.» Серед дуже тяжких відносин — пише Слуга Божий Митролит Кир Андрей в цьому посланні — відновив Преосв. Йосиф зруйнований будинок Семінарії та наново зорганізував в ньому Духовні Семінарії — велику й малу. «Преосв. Владиці — читаємо в закінченні — желаємо якнайуспішнішої праці на славу Всевишнього Бога, для добра нашої Церкви, нашої Архиєпархії та цілого Українського Народу. На многая і благая літа! Андрей, Митрополит. Львів, 31 грудня, ст. ст. 1941».
Цей документ — послання Митр. Андрея — був надрукований щойно за гітлерівської окупації Галицької землі, 1. січня 1942 р. тобто від 22 грудня 1939 р. до 31 грудня 1941 р., цілі два роки, зберігалася тайна поставлення в єпископи о. ректора д-ра Йосифа Сліпого.
Знову ж із збірок документів, виданих у двох томах в латинській мові в Римі в роках 1953-54, заходом незабутнього Архиєпископа скитальців Кир Івана Бучка п. н. «Documenta Pontificum Romanorum Historiam Ucrainae illiustratia», де поміщені найважливіші документи зв’язків України з Апостольським Престолом від 1075 р. до 1953 р. довідуємось, що на виразне бажання «нашого преподобного брата Андрея Шептицького, Архиепископа Львівського Українців і Руської Церкви Митрополита (тут вжито стародавній латинський титул києво-галицьких митрополитів, «Еклезія Рутенорум Метрополіта»), Папа Пій XII затверджує о. ректора Йосифа Сліпого «тимчасовим титулярним єпископом Серрейським з безпосереднім правом наслідства на митрополичий престол Галичини, Львівське Архиепископство та Каменецьке Єпископство». Цього бажає собі, пише Папа Пій XII у цьому документі, наш преподобний брат Андрей Шептицький, з уваги «на сумні часи та можливість, що митрополичий престіл українців залишиться без пастиря». Дата цього папського затвердження є 25-го листопада 1939 р.
А 22 вересня цього ж 1939 р. большевицькі війська зайняли Львів. Зайве тут докладно згадувати ці жахливі часи й цю страшну руїну, під час якої єпископ-помічник Галицької Митрополії о. ректор Йосиф Сліпий узяв на себе владичий хрест. Вистачить нам сьогодні згадати відоме з уваги на беатифікаційний процес власноручно написане прохання Слуги Божого Митр. Кир Андрея до Папи Пія XII, додане до потайного звідомлення з дня 26 грудня 1939 р. про страхіття большевицького панування під час першої окупації Галицької Землі. Оце слова Слуги Божого написані 4 дні після поставлення в єпископи о. ректора Йосифа Сліпого: «Додаю ще раз моє прохання, що я його вже передтим предложив Святішому Отцеві і ще раз благаю, щоб Святіший Отець зволив своїм апостольським батьківським благословенням призначити мене, уповноважити мене, уповноважити й делегувати на смерть за віру й за Єдність Церкви… Церква через мою смерть нічого не втратить а може тільки мати хосен. Та ж треба, щоб хтось один став жертвою тієї інвазії. А я, як Пастир того бідного народу, що стільки страждає, чи ж не мав би я права вмерти за його добро і кращу долю?»
Згодом, в одній із своїх приватних розмов з Архиепископом Іваном Бучком, тодішній сповідник Папи Пія XII, пізніший Кардинал Беа, згадав, що після одержання цього листа митрополита Андрея, Пій XII замкнувся у своїй приватній молитовниці й кілька годин провів на молитві перед іконою Розп’ятого Спасителя. А після цієї таємничої розмови з Богом покликав Кардинала Тіссерана, тодішнього префекта Конґреґації для Східніх Церков і великого Митрополита Кир Андрея, та велів йому відписати, що не дає свого благословення на мученичу смерть Митрополита Андрея, а благословить його на мучениче життя. І за волею Божого Провидіння Ісповідником Віри й Єдности Української Церкви став 1-го листопада 1944 р., безпосередній наступник Митрополита Йосиф VII, який, як згадує у своїх спогадах тодішній крилошанин львівської митрополичої Капітули о. проф. д-р Василь Лаба, перше своє послання підписав: Йосиф — Києво-Галицький Митрополит. І з цього часу починається Голгота Ісповідника Віри й Єдности Церкви, Владики Йосифа.
Ми звикли вживати це таке важке й таке глибоке у своїй питомій вазі означення «ісповідник», як щось звичайне, а навіть, до певної міри, буденне явище. Правда, може ніодна з Церков у мозаїці Вселенської Церкви, східнього чи західнього обряду, не має стільки мучеників і ісповідників, як наша Українська Церква впродовж століть її існування. І ми так уже звикли до цього означення «Ісповідник», що ми навіть не призадумуємось над суттю цього означення, підходячи до нього у більшості з природного боку, а пропускаючи надприродний підхід, цей саме найважливіший. З природного боку ісповідник це ця людина, яка безстрашно словом і ділом обороняє принципи Християнської віри. Основою ж ісповідництва є слово Христа: «Кожний, хто визнає Мене перед людьми, того і я визнаю перед моїм Отцем небесним. Хто ж Мене зречеться перед людьми, того і Я зречуся перед Отцем Моїм небесним». І такими саме були перші ісповідники, й в дальшому, у висліді ісповідництва, були перші мученики первісного, початкового Християнства. І в слід за тим суттєвим підкладом кожного ісповідництва є нова цьогосвітна, життєва безкорисність, правдива ісповідь мусить основуватися на таких елементах, які не мають нічого спільного з якою небудь вигідністю чи зисковністю. Ісповідь мусить випливати із чистих почувань і щойно тоді вона є релігійно-моральним подвигом і сповненням обов’язку кожного християнина.
Та все це, про що ми згадали, торкається перш усього ісповіді віри і гостро-актуальним було воно в часах зударів первісного християнства з поганством. З часом вістря зудару держав з церквою частинно притупилось а в деяких випадках навіть і вигасло, зате загострилось внутрі християнських національних віровизнань, тобто прийшло накидування не так віри, як чужого обряду та насильного перетягання до чужої національної церкви приналежних до іншої нації мирян. І таким чином, коли у першій формації всесвітньої історії ісповідництва, основним чинником були правди віри, у другій формації головним чинником стала єдність Церкви даного народу, оборона національної приналежности до своєї рідної Церкви, до свого рідного обряду. Очевидно, Христові слова: «Хто Мене відречеться перед людьми, того і Я зречусь перед Отцем Моїм Небесним» тепер набрали ще більшої глибини, бо вже не йшло й не йде про саме визнання віри, про ісповідь християнських правд, але про ламання Христових заповідей і Христової науки, що її нагинає, чи ламає, або взагалі викреслює у своїх поступках дана державна влада.
І тут є відповідь на питання, чому саме із тодішнього широкого гурта людей із найвищою освітою, гурта видатнього українського духовенства, Слуга Божий Митрополит Андрей вибрав, чи може радше поблагословив на ісповідницько-мученицьке життя о. ректора Йосифа Сліпого. Бо саме, як у нікого іншого, в постаті нашого теперішнього найвищого Архиєрея і Патріярха Української Церкви, Кир Йосифа, получились три основні прикмети кожного ісповідника: глибока, не лише чуттєва, але й розумова віра, безстрашна відвага й залізна воля. А вслід за тим добровільне й не примушене бажання принести себе Богові в жертву за рідну Церкву, за рідний обряд, за усі ті мільйони вірних, на сторожі душ яких поставило його Архипастирем Боже Провидіння. Митрополит Йосиф своєю добровільною згодою, повністю свідомий Христових слів: «Хто не бере свого хреста й не йде слідом за Мною, той недостойний Мене». На питання у згаданому листі-документі Митрополита Андрея «Хто ж як не пастир того бідного народу повинен стати жертвою тієї інвазії», він відповів «Я готов!» А в слід за тим, коли підійдемо до нашого Владики-Ісповідника, з надприродної точки зору, тобто шляхом пізнання жертви самовіддання, вислідом якого є безмежне довіря до Бога, то побачимо, що тільки це безмежне й, можна сказати, надлюдське довіря до Бога вдержало нашого Ісповідника впродовж 18 років терпіння-заслання при житті, ця добровільна жертва самовіддання захоронила його перед спокусами не лиш звільнення із каторги, але теж перед спокусами у формі найвищих духових почестей, що йому пропонувала московсько-большевицька влада за те тільки, щоб він зрікся своєї Української Церкви, свого українського обряду. І ця добровільна жертва самовіддання нашого Ісповідника була пронизана таким довірям до Бога й такою вірою, що це є зарядженням Ісуса Христа, що впродовж 18-ти років каторги й терпінь ця жертва самовіддання не лиш не зламалася ані не вгнулася, а стала релігійно-моральним подвигом. Бо з любови до нас Христос залишив нам тут на землі боротьбу й терпіння, бо Його зарядженням було, що його Мати, Пречиста Діва Марія стояла під Хрестом, хоч Христос міг так зарядити, щоб Вона під час Його страстей перебувала в Назареті, або ще перед Його страстями померла. Зарядженням Ісуса Христа усі Апостоли були віддані на муки — з любови. Зарядженням Ісуса Христа, за муки й терпіння минулого й сучасного нашої Церкви, Митрополит Йосиф став Ісповідником.
Є герої дня і є герої епохи. Епоха, яку сьогодні усі переживаємо, є може однією із найбільш героїчних епох в історії всехристиянської Церкви. Бо на наших очах у новітні катакомби, в яких колись почалася, розвивалася та дозріла перша Християнська Церква, сходять одна за одною Християнські національні Церкви. Першою зійшла наша Українська Церква, яку великий Папа Пій XII назвав Мовчазною Церквою. А вслід за нею зійшли й сходять в новітні катакомби латвійська, естонська, литовська, а останніми днями — чеська Церква. Низка Мовчазних Церков збільшується з дня на день. І хоч нерозгадані є шляхи Божого Провидіння, і не знаємо зарядження нашого Спасителя, то навіть коли ми простим людським розумом, не беручи до уваги надприроднього підходу, підійдемо до найвидатнішої постаті нашої героїчної епохи, якою то постаттю є наш Первоієрарх Йосиф, то мусимо ствердити, що він і тільки він є оруддям Божого Провидіння для абсолютного ствердження святости Української Церкви. Що більше, постать нашого Ісповідника є вже тепер не лише виключно нашою власністю, його ісповідництво є не лише, скажім це простим словом, льокальним ісповідництвом, ісповідництвом обмеженим до однієї Церкви. Ісповідництво Києво-Галицького Митрополита й Верховного Архиепископа Львова не є обмежене до Києва чи до Львова. Сьогодні він є Ісповідником вселенського Християнства,б о він є героєм епохи, а не героєм дня. А в нашій епосі йде величезний і досі небувалий ще в історії змаг за непорочну чистість євангельських слів, Христових слів спростачених політичним намулом цього світу. У цьому змагу в першій лінії стоїть наш Ісповідник, завдяки якому під цю пору знає про нас і про нашу Церкву цілий світ, хоч це знання, з відомих причин, старається, де лише може, промовчати. І сьогодні, у 35-річчя мученичого владичого шляху нашого Патріярха, ми не лише можемо з Християнською гордістю подивляти цю величну гідність, що нею нагородило його Боже Провидіння, але теж і просити його в цей день великого Ювілею:
— Блаженніший, надхни нас цим безмежним довір’ям до Божих заряджень, якими Ти керувався впродовж цілого свого життя.
