Водам великим любові не згасити, ані рікам її не затопити…
(Біблія: Пісня пісень 8, 7)
Єдина сила, здатна генерувати життя, це любов. Адже вона по суті своїй є даруванням – щирим та щедрим, вірним та відданим, даруванням себе з метою утвердження у повноті життя іншого. Коли любимо, віримо в перемогу нашої любові, бажаємо добра і намагаємось зробити все від нас залежне, аби його реалізувати. Любов не можна меркантильно вимірювати кількістю зробленого, вона впевнено живе лише у щедро подарованому. Любити – це ділитися собою! Без любові не можна. Навіть воювати… Йти без любові на фронт не можна й поготів! Той, хто вирушає на передову, озброєний лише ненавистю, уже переможений. Він може виграти битву, він не зможе перемогти! Тільки любов здатна перемагати!
25-річний десантник Іван із Львівщини прикрив власним тілом два життя в Луганському аеропорту, залишивши молоду дружину і двох маленьких донечок. І десантник Павло з Миколаєва, який під час бою втратив праве око, лівим встиг зауважити затисненими у підірваній вантажівці четверо своїх товаришів, самотужки витягти їх назовні та супроводжувати аж до шпиталю, де лише по завершенні своєї місії дозволив собі знепритомніти… Ненависть не здатна надихати. Тільки любов дає сили взяти на себе рішучу відповідальність за окрему людину, а в ній – за ціле людство.
Марними і цілком безпідставними виглядають сьогодні очікування в нашому суспільстві сильного лідера – найсильнішого, найрозумнішого, найсправедливішого та майже всемогутнього, аби вирішити всі наші проблеми, зарадити усім нашим негараздам.
А Тетяна з Дніпропетровська продала власну дачу, аби могти забезпечити бійців на передовій продуктами, ліками й бронежилетами. Незважаючи на те, що ще зовсім недавно боялась торкнутися керма автомобіля, сьогодні самотужки добирається в гарячі точки буремного українського сходу.
Ми часто не наважуємося співчувати, боїмося відповідальності, і тільки справжня любов може допомогти нам прогнати геть страх (1 Ів. 4, 18). Ми звикли проектувати своє безсилля на надпотужного політичного суперкогось. А месія вже приходив! І сказав, що тільки любов здатна здолати розпач і беззмістовність буття, жаль за минулим і страх перед майбутнім, людську ницість, цинічність, продажність і непостійність. Голосно сказав, зовсім недвозначно, з висоти хреста сказав, що любов – це відповідальність за іншого, за слабшого, за того, хто потребує любові. А щоб бути справжньою, любов має бути щирою та щедрою і до кінця вірною! Не ідоли дарують життя – тільки любов!
Зло не цурається соціального формату буття: по завершенні інкубаційного періоду в сховку людського серця вірусом інсталює себе у систему міжособистісних відносин, невпинно реплікуючи свою присутність в організмі людського суспільства. Ненависть – феномен вірусний за своєю природою. Це механізм протилежний любові, а отже, позбавляє людину її справжньої гідності. Саме тут, де забуваємо про інших і пам’ятаємо лише про себе, вона започатковує процес радикальної деструкції.
А Владислав, рятуючи сімох своїх товаришів, сам залишився без руки. У момент, коли один із десантників застрибував через люк бронетранспортера, вслід залетіла граната. Влад упорався вчасно…
Ненависть – це процес спотворення, а не споглядання. І руйнує вона найперше того, хто ненавидить. Ненависть зі самого нутра позбавляє людину здатності любити, штовхає її до створення власної паралельної нібито дійсності, позбавленої будь-яких справжніх основ. Злу байдуже, під якими прапорами ходити на мітинги до тих пір, доки йому дозволяється знечулювати й атрофовувати природну для людини спрагу справедливості, що проявляється в безумовній повазі до гідності кожної людини, в діяльному співчутті, у відважній небайдужості, в творчій взаємовідповідальності.
А Сашко із Хмельниччини, коли його група відступала до лісосмуги, віддав пораненому бійцеві свій шолом. За кілька хвилин отримав важке осколкове поранення в голову. Далі – кома, шпиталь. Його видужання очікують молода дружина, п’ятирічна донька, батьки та сестри…
Зло не може перемогти, бо не здатне дарувати життя. Жорстокою ілюзією для людини завжди залишатиметься створена її підсвідомими страхами недійсна нібито дійсність. Зло не здатне надихати, воно тільки змушує захищатись, не може любити, а лише імітує буття, фіксує в просторі та часі трагічну відмову людської свободи від найвищого дару Божественного генія та провокує обумовлене такою відмовою жорстоке прагнення безоглядного самоутвердження.
А сирота Хома із Львівщини на фронті потоваришував із Аксеном з Луганщини. Всі бої пройшли разом, пліч-о-пліч, як годиться справжнім фронтовим побратимам. Разом були і в бою під Іловайськом, коли граната бойовиків полетіла прямісінько в їх загін, не залишаючи часу сховатися. Аби врятувати життя товаришів, на гранату ліг Хома – наймолодший у батальйоні. В цьому ж бою загинув і його вірний друг Аксен… Тільки любов здатна на перемогу. Коли ми любимо, то віримо в перемогу любові, заглядаємо аж за обрії її реалізації, плекаємо образ дійсності, що відповідає нашим найчистішим маренням, і в творчому пориві шукаємо завжди нових шляхів його здійснення. Коли любов справжня, вона творить красу. Коли любимо, стаємо неабияк схожими на самого Творця – творимо життя! Відблиск цієї божественної естетики дозволяє нам не втрачати надії, якою б непроглядною не здавалася темрява беззмістовності та яким би радикальним не видавався біль.
Біль трансформує людське буття, фокусує на собі всі наявні у людської особистості ресурси. Ми ідентифікуємо себе з нашим болем, зосереджуємось цілим своїм єством там, де болить, аби захиститись, аби інстинктивно відстояти саме життя. Коли болить, добро здається відсутнім. Страждання змушує людину, яка тепер усім своїм єством намагається відшукати та схопитись за наймінімальнішу дозу життя, за якусь атомарну часточку змісту, вигукувати із найглибших закутків її свідомості: «Боже мій, Боже мій, чому мене покинув?» (Пс. 22, 1). Не від безсилля сходить любов у людський вимір її радикальної відсутності, а від властивої її природі невгамовної спраги любити – дарувати життя там, де його забракло. Любов сходить до радикального виміру людського болю, аби там, у самій безодні беззмістовності людського існування залишатись любов’ю – справжньою, вірною до кінця. Аби бути справжньою, любов має залишатись вірною до кінця! Жодних медальок і заохочень, салютів і феєрверків, жодних аплодисментів і подяк не пролунало на Голгофі того дня, коли любов довершувала свою перемогу над потугою зла. Тільки стерильна тиша самотнього страждання, тільки біль відкинення та враження остаточної поразки, тільки жорстокий присмак власного безсилля та відчаю… Страждання творить простір залишеності, який тільки любов здатна трансформувати в простір надії!
Десантник Володимир із Львівщини залишив дружину та двох синів – Влада, якому йде п’ятий рік, та трирічного Артема. Дружина Антоніна відвела обох на кладовище, показала їм могилу батька, сказала, що він у Бога і більше до них не повернеться. Але діти не втомлюються чекати. Вірять у неможливе… Для мене особисто Україна вже ніколи не буде тією ж: занадто багато знайомих облич вже ніколи не зможу зустріти на цій землі, занадто багато усмішок безповоротно згасли в жорстоких баталіях людського безумства… Але саме тому вона приречена бути прекрасною! В одному зі своїх листів французька філософ і містик Сімона Вейль писала: «Якщо у тій темряві, у якій не існує нічого, що можна було б любити, душа перестає любити, відсутність Бога стає остаточною». Сьогодні як ніколи ми покликані змінювати нашу глибоко зранену, безжалісно спотворену злом дійсність силою любові – живої, творчої, щирої та щедрої, до кінця вірної, справжньої – аби світ не задихнувся відсутністю добра, аби потуга зла не міцнішала нашим бажанням ненавидіти, аби пролита на рідну землю кров наших братів і сестер не була даремною. Зло, у тій формі, в якій воно сьогодні кидає нам виклик, неминуче вичерпає себе. Наше завдання – не заразитись ним, не віддати йому нашого майбутнього! Тільки жертовна любов до тих, хто стоїть за плечима, дає сьогодні українському воїнові сили. Не існує в світі зброї грізнішої, як справжня любов! Це наш час! Сама історія вимагає сьогодні від кожного з нас надзвичайно важкого і незбагненно прекрасного подвигу: дивлячись в очі смерті, безкомпромісно любити!
ТІЛЬКИ ЛЮБОВ ЗДАТНА НА ПЕРЕМОГУ!
ТІЛЬКИ ЛЮБОВ!..
