Така подія мала місце 28 липня 1974 року на римському горбку Джанікольо, коли в каплиці Колегії Св. Йосафата, в присутності кардиналів М. Де Фюрстенберґа і Франя Шепера, римо-католицьких архиєпископів М. Бріні і поляка В. Рубіна, отця Миськова, Миляника, деяких українських владик із Европи та в приявності римо-католицького Інтернаціоналу, архиєпископ Іван Бучко в асисті двох других владик висвячував отця Мирослава Марусина на єпископа. Українська спільнота у цілому світі прийняла цю сензацію як певного рода дивовижну, бо єпископська хіротонія під охороною світської поліції, чи в найліпшому случаї в її асисті, не передбачується українським обрядом, як також важко повірити, щоб Конгрегація для Східніх Церков спеціяльно запросила їх для звеличання цього небуденного «свята». Ледви чи між отцем візитатором та римською поліцією панують аж такі щиросердечні і приятельські стосунки, що її представники добровільно з’явилися на те, щоб нововисвяченому єпископові побажати успішної ватиканської кар’єри. Яку ж місію сповняла там римська поліція і хто ж туди її покликав? Чи її завданням було там когось охороняти? Якщо так, то саме кого? За чиї гроші? За ватиканські, чи з церковного конта візитатури? Чи може охороняла вона кард. М. Де Фюрстенберґа або архиєп. М. Бріні, або василіянську курію? А може таки самого апостольського візитатора, отця М. Марусина? Якщо його, то перед ким? Хтось йому грозив? Чи може хтось виявляв своє невдоволення із його кандидатури і тим самим був проти його хіротонії? Хто ж тим невдоволеним міг бути? Хіба ж не папа Павло VI, що на рекомендацію архиєп. Марйо Бріні, — за вірну службу ватиканській курії потвердив його номінацію на єпископа. Годі теж повірити, щоб курія оо. Василіян у Римі, з якою він так близько і потайки співпрацював і яка дуже причинилися до видвигнення його кандидатури, не раділа із свого успіху. Навіть всім нам відомий ворог українців і помісности УКЦ отець Має своєю присутністю звеличав це «родинне свято». Можна і треба логічно догадуватися, що навіть ворожі нашій Церкві елементи у Римі зраділи такою кандидатурою. Так навіщо і кому була здалася там римська поліція?
Чи може отець Мирослав Марусин побоявся присутності Блаженнішого Патріярха Йосифа Першого і українців, що осудили його поступування? Блаженніший Патріярх хоч і не був перешкоджений і так був би неприсутний на свяченні, бо як годилося б йому звеличувати того, що для власної користи і слави перейшов на службу до тих, що зрадили нашу рідну Церкву на рідних землях і без одного голосу протесту погодилися на її ліквідацію.
Наш Блаженніший Патріярх це символ замученої Української Церкви в Україні, він теж гідний її оборонець на ватиканському форумі. Це людина принципів і прямолінійності. Не зломала його модерна каторга російського пролетаріяту. Невже ж мав він бути учасником цеї соромливої драми, що відбувалася на горбку Джанікольо?
Невже ж побоявся отець візитатор присутності українців або тих, що їх популярно називають патріярхальниками? Чейже їх там зовсім не було. Знайшовся там дехто «замовлений» із Німеччини і в більшості були льокальні пристосуванці, так звані «реалісти», з їхніми аргументами «апостольського горіння Східній Конгрегації». З чесних українців-патріотів туди ніхто не просився і людського натовпу там перед дверми ніхто не творив. Цілий український католицький і некатолицький світ ясно бачив, як в той час в каплиці св. Йосафата на горбку Джанікольо маніфестувався афронт проти нашого Блаженнішого патріярха Йосифа Першого, проти помісної УКЦ, тому ніякий свідомий і критично думаючий українець туди не пішов, хоча багато таких запрошень вислано. То ж пощо здалась там римська поліція?
Чи може побоявся отець Марусин української критичної думки про себе і про своє поступування і це викликало в нього привиди фізичного нападу? Невже ж небезпечно і соромно бути на службі у куріяльних хлібодавців, а передусім у тих, що ведуть детант Ватикан-Москва? Чейже можна замкнутися герметично у ватиканських мурах, щоб не чути стогону замученої рідної Церкви в Україні і до цього ані поліції ані її дозволу непотрібно. А щоб уміти прислухуватися до критичних уваг про себе і про свої діла, треба мати принайменше крихітку відваги, дещо самокритицизму і хоч малий відламок християнської совісти. А якщо апостольський візитатор цього не має, то за Валентином Морозом такого в Україні називають «ГВИНТИКОМ». Це людина без власного Я, яка стає автоматом, що все виконує, але нічого не породить. Такого Валентин Мороз називає теж духовим імпотентом, що угноюється для прогресу, але не є його мотором. Така людина позбавлена вміння самостійно розрізняти добро і зло, стає вівчаркою, яка запалюється гнівом тільки з наказу і бачить лише те зло, на яке вкажуть.
Лякатися голосу власної совісти можна і треба. А до цього абсолютно треба мати власну совість. Бо ж коли український католицький священик, як ось приміром отець Мирослав Марусин, сьогодні служить ідеї помісности УКЦ, а завтра вже переходить до табору її противників, то чи такий отець духовний теж має совість? Може і має, але вже не християнську — але якусь дипломатичну, або по модерному названу: ватиканську. Бо Христос наш Бог і Спаситель вчить любити і чесно служити свойому народові та не бути честолюбцем і користолюбцем. Остаточно: можна бути великим і добрим християнином і без єпископської мітри на голові!
Тому нехай апостольський візитатор отець М. Марусин у своїх промовах і виступах менше молиться за наших братів і сестер, священиків, монахів, монахинь та вірних в Україні, а більше за себе самого, бо як кому, але йому, Божої помочі таки найбільше потрібно. Нехай молить і просить Бога, щоб Святий Дух якнайскорше просвітив його розум, а Божа Мудрість вказала правильний шлях служіння своїй Церкві. За братів і сестер в Україні моляться ті, що не зрадили рідної Церкви ані її помісности. Всемогучість Божа чуває над ними, тому вони так мужньо і по християнському визнають Христову Науку навіть із нараженням свого життя. Апостольському візитаторові зісталося хіба тільки вчитися від них, від таких як Валентин Мороз та тисячі других, від Лук’яненка, що сказав: «Коли б я був єдиним українцем на світі, я тоді боровся б за Україну». А будучи таким і у Ватикані легше жилося б і не треба було б оглядатися за поліцією!
В епілог належало б вказати отцеві Марусинові на думки великого Сина України Василя Симоненка, що він їх висловив у вірші під наголовком: «Пересторога славолюбцеві». —
Одійде в морок підле і лукаве,
Холуйство у минувшину спливе,
І той ніколи не доскочить слави
Хто задля неї на землі живе.
Або Бориса Олійника:
Краще померти стоячи,
Ніж на колінах жити…
А придержуючись у житті подібних чеснот, воно і приємніше стане жити отцеві Мирославові Марусинові у ватиканських мурах і легше буде подивитися людям в очі.
