(Слово виголошене на святі з нагоди 35-ти ліття з дня хіротонії
їх Блаженства Патріярха Кир Йосифа 1-го)
Високодостойна Святочна Громадо!
Сьогодні зібралися ми тут, щоби доземно схилити свої голови перед людиною, якій Слуга Божий Києво-Галицький Митрополит Кир Андрей Шептицький передав тяжкий хрест і патріяршу патерицю в руки, доручаючи довершити задуми та ідеї всього творчого і святого життя Слуги Божого.
Тридцятьп’ять років тому Слуга Божий Кир Андрей передав ці святі клейноди і святі заповіти своєму найгіднішому учневі і наступникові на митрополичому престолі Кир Йосифові Сліпому. Ось кому ми сьогодні складаємо наш доземний поклін.
Не при блиску свічад на престолах катедри св. Юра відбулась ця історична подія нашої Святої Церкви, а в скромній молільні хворого Великого Митрополита Кир Андрея, при кількох присутніх втаємничених єпископів-святителів. Це таємне рукоприложення наслідника на Києво-Галицький Митрополичий Престіл гейби провіщало хресну дорогу всієї майбутньої підпільної Церкви на покинутій нами Батьківщині.
Після тяжких та горесних років війни і повторної окупації нашої Батьківщини диявольським московсько-більшовицьким наїзником, після смерти Слуги Божого Кир Андрея, — почалась чорна доба нашої Церкви і нашого Народу. Патріярша патериця перемінилась в арештантський костур, а золотий первоієрарший хрест засимволізував тяжку мученицьку дорогу, яка простелилась на довгих 18-ти літніх дорогах по московських, сибірських казематах та тюрмах.
Що уявляє собою 18-ти літня хресна дорога по нетрах червоного московського диявола — це відає наш сьогоднішній Патріярх Блаженніший Кир Йосиф 1-ий, і його, вже третього покоління, послідовники: Валентин Мороз, Леонід Плющ, Іван і Надія Світличні, В’ячеслав Чорновіл, Юрій Шухевич, Святослав і Ніна Караванські, Ігор та Ірина Калинці, яким наш Блаженніший Патріярх протоптав дорогу у ті каземати.
Глибока віра, беззастережна і непохитна відданість всього себе Святій Церкві і рідному Народові, дала силу протиставитись всім диявольським спокусам і терпінням фізичних тортур та недуг. Постійна шепотно-напівна молитва дивувала і навіть заражувала співучасників тюремної долі, які прислухувались до благань ласки Божої, — цього дивного мученика-ісповідника Святої Церкви. А від нього, як від Петрової скали, відбивались всі ворожі погрози, засуди до смерти, всі затроєні стріли та брудні зневаги — безсильних яничар та їхніх наказодавців.
Проте — сталось чудо!.. Боже Провидіння, після 18-ти років надлюдських терпінь та поневірянь виводить цього Мученика з каторги в країні неволі — у вільний світ, де застає свій Народ таким, яким бачив його великий поет Іван Франко: «Замученим, розбитим, людським призирством, ніби струпом вкритим»… Застає роз’єднаним, розпорошеним по різних, взаїмно воюючих партіях та групах, ба, навіть по розрізнених церквах, в яких одноплемінники моляться різними мовами, де святкується під різними «юрисдикціями», за різними календарями, свої ж церковні свята та празники.
Драматично-невідрадну дійсність застав по цей бік залізної завіси Спадкоємець ідей та заповітів Слуги Божого Андрея!..
Там — ворожа окупація, ув’язнення, концтабори, побиття, знущання і офіційне знищення Рідної Церкви; а тут, на волі — незгода братів по крові, розбиття, чвари, брак свідомости власної законодатної влади, сервілізм, політичні спекуляції і торгування Українською Церквою ціною крови мучеників і ісповідників та вірних. Недармо сучасна наша поетеса з Австралії[1] вигукує, змальовуючи нашу дійсність:
«Щасливо лізем на колінах
До мов чужих і вір чужих!
Згинаєм рабські свої спини,
Щоб висвятитись з рук чужих,
Для задоволення амбіцій…
Нові Колумби!
Рабські Лицарі!..»
А там, молода українська людина третього нашого покоління, яка пішла слідами Блаженнішого Патріярха Кир Йосифа, крізь стіни сибірських катівень шле по світу свій Тренос, [2], своє голосіння над ще однією Хресною Дорогою:
СТРАСТЬ ПЕРША
на голгофі провінційного суду
Твоє світле лице
частоколом гвинтівок
відгородили
самотньо двигаєш хрест
таке ще немічне наше плече
СТРАСТЬ ДРУГА
змахнула Україна
з ока потаємну
сльозину
Господи
аж світиться
прозорий гурток
плакальниць
але вигодувала
ненька
власним шпіком
легіони шпиків
СТРАСТЬ ТРЕТЯ
і ті дві
що були розп’яті
побіч Христа
нині
маскують
високу голгофу
галуззям кодексів
у прокурорській тозі
ховають
розбійницький ніж
СТРАСТЬ ЧЕТВЕРТА
свіжий хрест
недаремно плаче
з нього
космацька живиця
о він
ще послужить замість іконостасу
у нашому
обкраденому храмі
СТРАСТЬ П’ЯТА
юродивий народцю
можеш спокійно
метушитись
адже нині земля
не стряслася
а темряву що з неба
попелом
дочасно
тобі на голову
осіла
ти й так
не добачаєш
СТРАСТЬ ШОСТА
без зради
проданий
нашим безсиллям
неодин побратим
ще нині
відсахнеться
навіть без серебреників
можливо пошкодуєш
тодіза біблійним юдою
СТРАСТЬ СЬОМА
мовчить наш отець
а мати
до кривавих слідів
припадає
причинися мамо Бога
що стала
й нашою матір’ю
за нами
дай і нам
торкнутися
негаснучих слідів
СТРАСТЬ ВОСЬМА
понад натовпом
металом
пойнялись
страдальні руки
дружини
Вероніко
ти хотіла обтерти
окривавлене лице
ногами шматують
полотно що стане
стягом
СТРАСТЬ ДЕВ’ЯТА
відверни лице своє
від них
але зроби так
щоб у моїй душі
стояв завжди
образ твоєї
терном увінчаної
голови
СТРАСТЬ ДЕСЯТА
з любові до нас
прийняв на себе
таку страшну кару
щоб спасти нас
від найбільшого
гріха
байдужості
до вогню
Цей Тренос — не тільки голосіння тих чесніших і героїчних синів та внуків, що пішли слідами нашого Патріярха: це Тренос нашої розп’ятої Церкви в сучасних катакомбах!
А тут — вже минає дванадцять років, як цей новітній Пророк Української Церкви, мов старозавітній Мойсей, не дивлячись на погрози сучасних Датанів та Авіронів, не слухаючи гадючого шипіння чужих, ворожих післанців та гонців до найвищих інстанцій Вселенської Церкви, цей мученик за Віру Христову, з патріяршою патерицею в поранених руках, на обморожених по сибірських тайґах ногах — мандрує по всьому світу, голосячи слова оборони належних прав за існування своєї Української Церкви і на вільне державне життя свого Народу. Його слова оборони прав Української Помісної Церкви з трибуни Другого Ватиканського Собору, на єпископських Синодах, многозвучним ехом розносяться по світу і глибоко залягають у серцях мирянського люду, який з перших днів його появи тут, по цьому боці залізної завіси, догледів свого Патріярха, який від віків присущий у нашій Церкві.
Сьогодні, з Патріяршої Катедри св. Софії в Римі, з Патріяршого Двору та з Патріяршої Канцелярії, по всьому світу, де лиш жевріє серце українського мирянина, лунають слова святі і мислі на сторінках посланій, проповідей Блаженнішого Патріярха Йосифа Першого. До тих слів та мислей прислухується мирянський люд в катакомбних Церквах на Батьківщині. Ці слова скріплюють сили наших мучеників в московських казематах. Ці слова переконують всіх нас мирян у правоті надлюдських зусиль, якими Блаженніший Патріярх вже 35 років перемагає пекельні та цьогоземні перешкоди на своїй хресній дорозі.
Однак, сьогоднішній зґанґренований світ, заражений лицемірством, гіпокризією, зумів заразити провідну громадську та церковно-ієрархічну верству, яка, ради особистих користей, готова в угоду ворогам підкинути колоди та каміння на хресній дорозі Блаженнішого Патріярха Української Католицької Церкви.
Блаженніший Патріярх Йосиф — все ж ЛЮДИНА… І коли ця ЛЮДИНА ранить свої катовані руки, обмерзлі ноги, покалічене в сибірських тюрмах тіло — об колоди та каміння підкинені своїми ж братами во Христі, за яких вісімнадцять років терпів надлюдські знущання, і ТУТ знеможений освідомлює, що біль моральний і духовий завданий «одновірцями» є набагато болючіщий за фізичні терпіння з рук ворогів. Але, на превеликий жаль, цього не зрозуміти лицемірам, гіпокритам та одноплемінним газетним гієнам, які, як колись у пустині сичали та вили в слід за Мойсеєм, так і тут виють та сичать у слід за Блаженнішим Провідником нашої Церкви і нашого Народу!
На щастя, Блаженніший Патріярх Йосиф не знесилюється під ударами «невідаючих що творять». Він, стоячи сьогодні перед духом свого Великого Попередника Слуги Божого Андрея, в свойому Посланні з дня 27 вересня 1974 року, має мужність заявити:
«Стоячи нині перед його духом ми мусимо в покорі і зі стидом визнати наші великі промахи і недомагання в змаганнях нашої Церкви і Народу. Не зважаючи на важке, впродовж 35 років, переслідування, всякі гнети нашої Церкви і української національності, ще живе там неустрашима Христова віра і національна свідомість. А їх молитва, як молодців в огненній печі, не устає. Та на жаль, на поселеннях, мимо всіх надлюдських зусиль, не можна довести до єдности нашої Церкви, ні нашого Народу. Відпір всім намаганням розчленувати нашу Церкву і Народ та змести їх з лиця землі, може дати тільки з’єдинена сила в боєвій лаві. А тимчасом і чужі і, на превеликий жаль, свої явно і по крийому ведуть дальше на зборах, в часописах, відозвах і заявах, покликуючись навіть на компетенції, — торощуть всі дотеперішні досягнення на полі єдности, і то від найвищих верхів до найнижчих верств. Всевладно розпаношилася і дальше у нас своя амбіція, свої користи і вигоди понад все. І висмівана іронічна пословиця «сам собі пан і удільний князь» — стала правилом і не дає підчинитися та прилучитися до здорового ядра, зосередженого в Товариствах Патріярхальників, щоб вести справу помісности і патріярхату до успішного завершення нашої помісности Церкви і закріплення єдности Народу. Тому то Слуга Божий Андрей взиває дрожачим голосом до спам’ятання! Аж страх, як легкодушно поступають майже всі наші провідні українські духовні і світські одиниці та стягають на себе проклін потомства!»
Високодостойні Брати Миряни та члени Товариства за Патріярхальний Устрій Нашої Церкви!
Велике довір’я виявляє до нас Блаженніший Патріярх, але і відповідальніші обов’язки та завдання він ставить перед нами. Його 35-ти літня праця над реалізацією ідей та заповітів Слуги Божого Андрея, його терниста хресна дорога, його подивугідна мужність і несокрушима витривалість у боротьбі за Богом даним нам права, — хай будуть для нас малокровних і слабодухих прикладом у щоденній нашій боротьбі зо всіма силами ада, і цьогобічного хворого світу.
Сьогодні, доземно схиляючи свої голови перед маєстатом Блаженнішого Патріярха Йосифа Першого, ми всі брати миряни — Миром Господу помолімось і благаймо Всевишнього і Сина Його Ісуса Христа: щоби не покинули Патріярха нашого самотнім на цій хресній дорозі, і щоби помогли йому чим скорше об’єднати всіх нас, на славу нашої Української Церкви і нашого Народу!
7 грудня 1974 р.
у Філядельфії
[1] Зоя Когут, із недрукованої поезії, виголошеної підчас турне по Канаді і ЗСА, у 1974 р.
[2] Ігор Калинець, «Український вісник», Січень 1971, стор. 67, в-во «Смолоскип».
