(У.П.Б., Рим — виїмки зі статті о. проф. Івана Музички)
В числі 4607 Catholic Herald (катол. тижневик в Англії) подана вістка про недавню номінацію трьох нових українських єпископів на чужині, яка закінчується так: «These appointments underline the illegality, as far as Rome is concerned, of the so-called ’Ukrainian Church’ to whose ’Patriarchate’ Cardinal Josyp Slipyj, aged 81, appointed himself’. (У перекладі: «Ці номінації підкреслюють незаконність, дивлячись з пункту бачення Риму, так званої ’Української Церкви’, патріярхом (’патріярхатом’?) якої визначив себе сам Кардинал Йосиф Сліпий, тепер віком 81»). Англійський текст є недокладний у термінології, тому годі його належно переложити. Винен у тому журналіст, що таке пояснення спік і бачить з того, що він є іґнорантом у наших справах — тому ось це «відкрите слово».
Ми Українці католики латинянам ніколи кривди не зробили ні ділами, ні словами, навпаки — чимало було й є серед нас таких, що захоплювались і захоплюються ними, наслідують їх, «позичають у них жару», оздоблюють себе їхніми прикрасами. На жаль, з латинського боку за малими вийнятками ближчі й дальші сусіди дивилися на нас, як і на цілу східню Церкву, завжди очима «старшого брата», хоч при тому ані не знали нас, і не знають нас далі і, як бачиться із тієї нотатки, не стараються нас пізнати. Ми в історії зазнали від них чимало кривд і ця нотатка належить, на жаль, до них теж. Очевидно, про екуменізм говориться далі…
У чому річ? Відповідаю у формі питання: Чому якась частина латинських журналістів від якогось часу перекручує правду у зв’язку з болючими змаганнями нашого Первоєрарха за Патріярхат у нашій Церкві та з усіми справами пов’язаними з тим важливим і законним питанням? Це сталося не перший раз! Від кого, як кого, треба вимагати правди, але таки найперше від католицького журналіста. Католицький журналіст шукає і пише правду, а не сенсацію. Сенсації, сплетні, побрехеньки — то не матеріял для католицького журналіста.
В одному реченні нотатки Catholic Herald є аж дві грубі неправди і образливі для нас ствердження. Виринає справді питання — звідки їх той журналіст-скорописець узяв, з ким у Римі контактувався, що такі нісенітниці написав. Чи не чергова це сплетня типу «коров’ячої історії» на сором для газетного паперу? Чи не з того самого горбка, що й та? На сплетні й наклепи не повиннося б відповідати, але коли це діється в такій відкритій формі, коли це ображає таку постать, як нашого Патріярха і з ним увесь наш нарід, тоді мовчати є важко. Так поступив би й редактор Catholic Herald і уявляю собі, як це виглядало б, включно із солідною карикатурою.
Каже невідомий журналіст, що «номінації підкреслюють незаконність так званої ’Української Церкви’». Богу дякувати, добавив осторожно слова: «дивлячись із пункту бачення Риму», за що, думаю, похвали не дістане, бо вказав на приховане шило… Дуже сумно, що ці недавні номінації мали б вказувати на якусь «незаконність» неіснуючої Церкви, чи радше фантазії. Коли невідомого римського автора переслідує якась «незаконність», то радше треба б йому призадуматися над більшою «незаконністю», якою є гріх і провина супроти восьмої Божої заповіді — не свідчи ложно проти ближнього твого. Це поважна й страшна незаконність. Незаконність супроти видуманого й неіснуючого об’єкту є ніякою незаконністю, а є просто галюцинацією.
Коли ж однак, усе таки когось із латинників цікавить те питання номінацій, то від нас почує лише з болем сказане: чому так сталося? Патріярх, згідно зі своїми правами, номінує для своєї Церкви єпископів і повідомляє про те Папу, як це роблять інші східні. Чому так не сталося? Чому він ці права ніби має згідно з правом і не має в дійсності? Чому тих прав йому не хотять визнати? Ці питання ставимо всі, та відповіді не маємо досі. Ці номінації не вказують на ніяку незаконність, а радше родять цілий ряд питань про законну незаконність. Питання ставлять собі наші вірні, священики й єпископи, ставлять собі їх і щирі латинські авторитети канонічного права, що в будь-який спосіб обзнайомлені з нашою Церквою і Сходом. Та й ще не біда в самих питаннях, біда в тому, що відповіді на них нема, а як є — то дуже багато їх, неясні вони, щось маскують і прикривають, нещирі вони і часто хитрі, — одним словом — не християнські вони, бо християни таки говорять ясно: так — так, ні — ні!, як учив і Христос, і повторяв це з притиском Його учень св. Павло.
Отже, коротко до першої частини злощасного речення: заперечую злосливий нонсенс. Коли ж помиляюся — чекаю на докази й факти, а не, що в Римі баба говорила…
Ще ганебно брехливішим і злочинним є наклеп, що «Кардинал Йосиф Сліпий назначив себе патріярхом (чи як у тексті ’патріярхатом’) тієї ’Церкви’». Коли це було? Де? Як? Докази? Документи? Чи Catholic Herald знає, що за таку річ треба нашого Патріярха публично перепросити? Тяжко повірити, щоб наш Блаженніший, що майже на пам’ять знає призабутий Декрет про Східні Церкви II Ватиканського Собору, не знав, що Патріярхат творить або Вселенський Архиєрей, або Вселенський Собор. Тяжко повірити, щоб той, що 18 літ карався за свою приналежність до єдиної Вселенської Церкви (то була його одинока провина, згідно з неписаними законами карного кодексу СССР!), на волі не хотів би до тієї Церкви належати і її не слухав би. Може теж кому тут на Заході тяжко повірити, щоб хтось міг так побиватися за добро своєї Церкви й народу, що жертвував би на те й своє велике ім’я, і можливі почесті та славу. Так, у самолюбнім світі важко в те повірити, бо бачиться, що й важко повірити, що той нарід дав мільйони жертв за Христову правду. Це є факт, і дивно, що тут на Заході все славилися високою логікою і розумуванням у всьому, і не можуть тут створити простого силогізму…
Але теж будьмо справедливі, хтось щось чув, але не вгадав з котрої сторони. Кардинал Сліпий не іменував себе Патріярхом. Він навіть, як добув би так потрібний Патріярхат для своєї постійно упокорюваної (навіть католицькими журналістами!) Церкви, сказав би зараз після того акту своє стале — «Слава Богу», сів би біля своєї улюбленої наукової праці, а нам усім сказав би: «я добув, а ви тепер будуйте, розвивайте й бережіть». Так було б із певністю. (Це пишу для переляканих юристів у Ватикані та й постійно зляканих наших малих людей…)
Кардинал Сліпий не іменував себе Патріярхом. Окликала його й уважає його за свого Патріярха принайменше якась велика частина українського народу на чужині й в Україні. Має на це право, хоч не написане воно в ніяких кодексах. Це право у крові того народу на такій самій основі, на якій дитина кличе свого батька «татом». Не інакше. І в тому вся велич і навіть трагізм цієї справи, коли не могли його назвати Патріярхом згідно з духовною потребою. І для нас він є Патріярхом і цього нам ніхто не заборонить казати. Христовим учням теж забороняли раз Христа належно називати і Він сказав законникам, що, коли ці замовкнуть, то каміння буде змушене говорити. Таким увійде він в історію. Історик не зможе забути й поминути цього розпучливого факту. (Хіба історик, який ховає немилі йому документи.)
І заключення: Не знав нас Захід, не цікавилися нами латиняни і такими остались. Скільки Catholic Herald присвятив місця нашому Кардиналові, коли його судили, в’язнили, мучили, били по зубах, позбавляли здоров’я? Скільки, скажімо, присвятили місця Кард. Міндсенті? Обидва були Архиєпископами Католицької Церкви з однією лише різницею, що Кардинал Сліпий не є латинського обряду і може тим самим не є стовідсотковим католиком. (Не перебільшую, так латиняни про нас думають!). Цю гірку правду раз треба латинянам сказати, як уже багато їм це недавно сказали інші наші східні брати (відважніші за нас!) Тому про Кардинала Сліпого можна писати всякі фантазії без респекту до його ісповідництва і його фанатичної любови й посвяти для своєї Церкви й народу, які він має у своїй праці і змаганнях перед очима, а яких не знає латинська душа і все міряє своїми законами й звичаями.
І добавка до заключення: Не пишу цього, щоб, — як кажеться часто в нас — «розбурхувати пристрасті». Зробив це журналіст Catholic Herald або той у Римі, що дав йому такі інформації. А мовчати годі, коли стільки тих дрібних і більших кривд і всяких злобних завваг від ворогів і приятелів доводиться стало чути на адресу нашого народу й Церкви, їх минулого, їх провідників. Хто не хоче, той скубне, і є ситуації, що годі це стерпіти в ім’я правди. Не хочу кидати каменем між своїх братів. Але болюче було б, коли б і наш рідний язик причинився до тих брехливих і злобних фантазій. Вірю, що так не було, але той сам Рим раз чув в історії своїй слова: «І ти, Бруте, проти мене?»
Здається, є ми тепер в ситуації, про яку треба сказати так: коли не вміємо єдинодушно стати за свої права, то маймо відвагу стати єдинодушно в обороні свого доброго імени.
(«Українська думка», Лондон)
