(УПБ, Рим) — У бюлетені англійського товариства ім. св. Івана Золотоустого, президентом якого є кард. Джон Гінан («Хризостом», том III, ч. 9), видруковано дуже цікаві матеріяли про взаємини між православними Церквами й протестантськими Церквами Заходу. Особливо інформативна є тут стаття Гелле Ґеорґіядіс п.н. «Східня критика західнього екуменізму». В цій статті автор аналізує працю та політику Світової Ради Церков (СРЦ) і взаємини між Церквами Сходу та Заходу на підставі тверджень архиєпископа Атенаґораса з Тиятейри, «Деклярації Екуменічного Патріярхату даної з нагоди 25-ліття СРЦ» і на підставі висловів московського патріярха Пімена. Особливу увагу присвячує автор ролі православних Церков в цій же організації, стверджуючи, що впродовж 25-літнього існування СРЦ їх число зросло, але їх вплив на дії СРЦ змалів. Згідно з Г. Ґеорґіядіс, Захід на початку XX ст. «відкрив» східне християнство і старався його до себе притягнути, і навіть дещо полюбив його. Особливо припала до вподоби Заходові літургія та духовні вартості Сходу, і їх прийнято з ентузіязмом та обговорено найвищими чинниками західнього християнства. Схід мав тоді сильний вплив на поодиноких західніх християн, і цей вплив відчувається ще й по сьогодні. Але Захід, на думку Г. Ґеорґіядіс, ніколи не прийняв Сходу як собі рівного партнера. Сучасні спадкоємці англо-саксонської культури ніколи не змодифікували правила та підходу до праці й життя, згідно з якими вони проводять справи церковні як і державні, щоб пристосуватися до християнської традиції Сходу. А сьогодні, 25 літ пізніше, зацікавлення східнім елементом в екуменічних справах зменшилось і надія на справжню співпрацю між Сходом і Заходом майже вигасла.
Головною причиною непорозуміння між Сходом і Заходом взагалі, а між СРЦ та православ’ям зокрема, є саме це, що православні звуть «горизонталізм». Православні часто вживають символ хреста, щоб показати правдиве покликання людини до християнства. Прямовисна частина хреста відзеркалює першу велику заповідь Божу і символізує нахил людини до Бога. Поземна частина, тобто поперечка, відзеркалює другу заповідь і символізує обов’язок людини супроти своїх ближніх. У Христі немає цього поділу на прямовисність і поземність; між людьми, натомість, завжди існує небезпека надто великого розвитку однієї сторони коштом другої. Православні Церкви, члени СРЦ, є під цю пору доволі стурбовані розвитком цього «горизонталізму» на Заході. Навіть московський патріярх Пімен і Синод російської православної Церкви у листі, що його прочитано під час нарад центрального комітету СРЦ в серпні 1973 року, виявили своє занепокоєння занедбанням духової чи то «прямовисної» сторони спасіння. Пишучи про програму СРЦ, Пімен ствердив, що в ній «немає нічого сказано про основну ціль спасіння, тобто про вічне життя з Богом». На цьому місці слід додати, що слова московського патріярха звучать трохи іронічно, особливо нам, українцям католикам; вони прибирають ще більш гіркої іронічної закраски, коли читаємо їх у світлі відомого листа Александра Солженіцина до Пімена, написаного з нагоди Великодня 1972 року.
Більш детальну та обширну аналізу діяльности СРЦ подав архиєпископ Атенаґорас з Тиятейри в одній зі своїх проповідей: «Виглядає, що СРЦ затрачує своє серце при поширенні діяпазону своєї діяльности»; відтак додав: «Погляди соціологів цілком придушили душпастирську працю пастирів і засновників екуменічного руху».
А в «Деклярації Екуменічного Патріярхату даної з нагоди 25-ліття СРЦ» («Хризостом», я.в., ст. 205-212), точно й детально подано ці сфери діяльности та зацікавлення СРЦ, що не мають безпосереднього відношення до Церкви й до її місії спасіння душ.
Політика «горизонталізму», що її критикує архиєп. Атенаґорас, не є обмежена до СРЦ. Вона розповсюджена по цілому християнському Заході і її сліди зустрічаємо в усіх ділянках діяльности західнього світу.
Саме тут насувається цікава паралеля між становищем православ’я до СРЦ і східніх католицьких Церков до Риму. Бенедиктинці, домінікани й єзуїти, як і поодинокі науковці й теологи, заохочені енцикліками папів, почали писати про східні Церкви ще десятки літ перед II Ватиканським Собором. Вершком впливу східніх Церков було, згідно з Ґеорґіядіс, визнання патріярха мелхітів Максімоса IV речником цілої Церкви враз із єпископами Заходу. Впродовж кількох коротких років виглядало, що католицький Захід прийняв католицький Схід як собі рівного. Але ці надії зблідли й ледви перетривали кінець II Ват. Собору.
На думку Ґеорґіядіс, ця цікава паралель між досвідами, зазнаними православними й східніми католицькими Церквами в їхніх домаганнях створити правдиву співпрацю із західнім християнством, є виявом глибоких різниць у поділеному християнському світі, які досі не зовсім іще вийшли наверх. Стан сучасного поділу християнства можна досить влучно підсумувати словами визначного англійського поета Р. Кіплінґа, який в одному зі своїх творів ствердив: «Схід є Сходом, Захід є Заходом, і ніколи вони оба не зійдуться».
Матеріяли зібрані в цьому виданні бюлетеня «Хризостом» яскраво виявляють, на що саме хворіє сьогоднішній екуменізм. У наш час, коли, згідно з пророцтвом св. апостола Павла, люди слух свій від правди відвертають та до байок нахиляються (2 Тим. 4.4), деякі чільні західні кола кермуються неістотністю і ставлять політичні й соціяльні цілі понад духовні та у висліді цього починають, може й несвідомо, тонути в погибельних хвилях щоденного матеріялістичного моря. Це потопання не тільки фізичне, але й духове, і воно під цю пору загрожує всьому християнському світові. Може найбільш конкретним виявом цього духового потопання є саме цей фальшиво зрозумілий екуменізм та оперта на ньому т.зв. Остполітік ватиканської курії, в імені якої «забувається» про ці «гори трупів і ріки крови», що їх українці католики жертвували в обороні своєї віри і за вірність до Апостольської Столиці. Але колись, як це каже Василь Барка у своєму творі «Вершник небес», ці «страждання, і кров мучеництва в імені Христовому скріплять духову будівлю Церкви непоборимою могутністю навіки».
