Інтерв’ю з отцем Матеєм Гаврилівим
З нагоди 25-ої річниці легалізації УГКЦ редакція «Патріярхату» завітала в гості до отця Матея Гавриліва (ЧСВВ). Його біографія надзвичайно унікальна – це читач зрозуміє із самої розмови. Православний монах, вихованець Ленінградської семінарії і, зокрема, митрополита Никодима Ротова, великої постаті в історії РПЦ у ХХ столітті, в 1979 році приєднується до греко-католицького підпілля. Його духовна автобіографія «Кожна людина – це перш за все історія» у 1987-ому потрапила на Захід, де була надрукована, і нею просто-таки зачитувались. Цьогорічний ювілей є нагодою відсвіжити його історію та додати нових барв.
– Отче, тепер ви греко-католицький священик, але, як мені відомо, в той час, коли ви прийшли до Бога, ще нічого не знали про УГКЦ. Як почався ваш шлях, як ви стали тим, ким є нині?
– Про УГКЦ я справді нічого не знав. Народився в традиційній греко-католицькій сім’ї, але в селі була православна церква, оскільки священик змушений був перейти на православ’я, щоб мати змогу відкрито правити. Я був звичайним хлопцем, час від часу ходив до церкви, батьки навчили мене молитися, але ніколи не контролювали мене в цій сфері. Коли я вже служив у війську в Красноярську, в нас був один офіцер, випускник університету, факультету російської філології, який заохочував нас читати книжки і зібрав у військовій частині велику бібліотеку. А я, працюючи диспетчером, мав багато часу для того, щоб читати. Це читання, розмови з тим офіцером дуже мене збудували. Зокрема, коли я читав різну літературу, мене почали цікавити такі питання, як добро, зло. Чому я повинен бути добрий, чому злі люди живуть краще, чому існує несправедливість? У тих роздумах я повернувся з війська і однозначно вирішив вступати до університету на українську філологію. Коли готувався до вступу, паралельно працюючи в Миколаєві у ремонтній холодильників, то зацікавився релігією. Знайшов удома старий молитовник, в якому була відповідь на мої тривожні питання щодо справедливості. Там було написано, що Бог за добре нагороджує, а за зле карає. З моїм колегою ми почали слухати Радіо Ватикану, протестантські передачі. В нас навіть утворилось якоюсь мірою інтелектуальне середовище хлопців і дівчат. Ми разом обговорювали літературу, духовні питання. І от на Великдень 1971 року біля церкви я стояв коло хреста, навколо церкви молодь водила гаївки, і мені прийшла така думка, що я повинен бути священиком. Вірю, що це була думка від Бога. Мій парох, коли я з ним поділився цим, сказав, що це добра думка, проте варто зачекати, бо, може, це лише мимовільне бажання. Все ж до семінарії я пішов, хоч місцеві комуністичні органи – міліція і КГБ – чинили всілякі перешкоди, щоб я туди не потрапив. Бо для них такий випадок був небажаним, оскільки свідчив, що вони погано проводять атеїстичну роботу в селі і у школі. Потім я залишив і комсомол – це також необхідно було зробити, щоб стати семінаристом.
– Як я розумію вас у тому періоді. Ви щиро бажали стати просто священиком, але вже під час навчання у Ленінграді з вами відбувся певний переворот, який врешті-решт призвів до того, що ви перейшли до УГКЦ. Що то були за події?
– На той час у Ленінграді 70 відсотків семінаристів були із Західної України, другою за кількістю групою – молдавани. Росіян було дуже мало. Під час вступу необхідно було знати щоденні молитви церковнослов’янською, і я їх знав з українською вимовою. І що цікаво, коли галичани читали перед комісією ці молитви, ніхто не звертав ува‑ ги на цю українську вимову. Я навіть говорив у «Вірую» «від Отца і Сина ісходящаго» (в Православній Церкві «і Сина» не вживається. – Ред.), і ніхто мене не виправляв. Загалом хочу сказати, що в семінарії не було ніякого тиску щодо таких речей. Не було «спасителів», які хотіли б нас до чогось навернути. Не було ідеолгії, православної ідеології. Система освіти була дуже продумана. Людина поступово входила у церковний світ. Спершу вивчали відповідну термінологію, а згодом уже складніші речі. Викладацький склад був також дуже приємний і освічений. До кожного з нас приглядались, але нікого не виганяли примусово із семінарії: якщо хтось відходив, то відходив сам. Дехто, до прикладу, не міг витримати посту і залишав навчання, бо в семінарії піст – то був суворий піст. Коли приходиш із атеїстичного світу в церковний, де панує тиша, гарні богослужіння, ікони, це також справляє глибоке враження. Але ми приглядались, і згодом стало зрозуміло, що не все так гарно, як видається ззовні. Найперше російський обряд. Це все виспівати, відчитати, панувало буквоїдство. Виглядало так, що йдеться не про спасіння людини, а про спасіння обряду. В часі навчання ми цікавилися й іншими Церквами. В Ленінграді була така можливість. Я познайомився зі студентами старших курсів, зокрема з Іонафаном Єлецьких. Нині він митрополит Тульчинський і Брацлавський УПЦ (МП). Він був дуже цікавою особою, саме він порадив мені читати Володимира Соловйова.
– А чому?
– Не знаю. Понад те, він мені розповів, що є римо-католицький храм у Ленінграді. І перший раз ми з ним разом туди пішли. Там мене вразила інша духовність. Згодом я пішов до настоятеля цього храму отця Павілоніса до сповіді. Сказав, що я православний семінарист. Він прийняв сповідь і нічого не сказав, чи я маю кидати православну семінарію, чи щось такого. Потім я познайомився з єромонахами Марком Смирновим і Амвросієм Блінковим, які фактично були російськими греко-католиками. Разом із ними я вже поїхав до Литви, де познайомився з іншими католиками, зокрема із отцем Володимиром Прокоповим. А за якийсь час безпосередньо познайомився з митрополитом Никодимом Ротовим (митрополит Ленінградський і Ладозький РПЦ. – Ред.), який став моїм духовним батьком. І я дякую Богові, що мав його як свого духовного провідника. Це була надзвичайно чуйна людина, досвідчений духівник. Єдиною його проблемою була співпраця з КДБ. Він мені казав, що іншого шляху немає: якщо хочеш йти вперед, мусиш співпрацювати. Щодо еклезіології його погляди були поглядами Володимира Соловйова – католицькими поглядами. Можна сказати, що він був православним і водночас католицьким єпископом. Його спосіб мислення був способом мислення Папи Івана ХХІІІ і Другого Ватиканського Собору. Слід зазначити, що в нас у академії архимандрит Августин Нікітін викладав предмет за документами Другого Ватиканського Собору. Митрополит Никодим дуже добре засвоїв ці документи, коли писав свій докторат про Івана ХХІІІ. Він розумів і бачив, що Російська Церква існує, але вона недіяльна, не має сили місійної, соціальної. І я зрозумів, чому в ленінградській семінарії панує атмосфера екуменізму та відкритості. То була заслуга митрополита Никодима.
– А якою була подальша доля тих православних священиків, про яких ви згадуєте і які були фактично прихованими католиками, зокрема Марка Смирнова і Амвросія Блінкова?
– Вони фактично були в єдності зі Вселенською Церквою, хоч служили в Православній. Як вони мені розповіли, римо-католицький єпископ Вінцент Сладкевичус, який був у Литві, сказав, щоб вони залишались у Православній Церкві, що іншого виходу немає. Отець Амвросій був цікавим чоловіком. Згодом служив на парафії у Валдаї, і там був цікавий випадок. Він почав робити деякі речі, які були дивними для Православної Церкви. Наприклад, читати Євангеліє російською під час богослужіння чи проповідувати після читання. Так що парафіяни почали називати його католиком і поїхали до митрополита Никодима з проханням: «Владыко митрополит, мы грешные, простите нас. У нас отец Амвросий, хороший батюшка, но он католик. А мы хотели бы иметь настоящего православного батюшку». І митрополит дав їм справжнього одруженого російського батюшку. І за якийсь час ці люди знову приїжджають до митрополита і кажуть: «Владыко, простите нас грешных, мы ошиблись. Не было на то Божьей воли. Заберите у нас этого батюшку и верните нам отца Амвросия, он хоть и католик, но настоящий батюшка». Тож коли сьогодні згадую про цих людей, яких мені довелося там, у Ленінграді, зустріти і які вплинули на мою подальшу дорогу, то думаю, що це була також і Божа воля.
– А чи говорили ви з митрополитом Никодимом про долю УГКЦ, зокрема про її ліквідацію в 1946 році?
– Час до часу про це заходила бесіда. Одного разу під час таких розмов він мені сказав: «Знаешь, Миша, если бы Митрополит Андрей еще дольше жил, то он бы сумел договориться с Москвой о легальном положении УГКЦ». Він дуже цінував Митрополита Андрея Шептицького. З Йосифом Сліпим вони обмінювались різдвяними та великодніми вітаннями. Митрополит дуже шанував галичан. Казав: «Вы имеете то, что я бы хотел сейчас ввести в моей митрополии, – народное пение. Не надо никаких хоров, это вредит приходской жизни». Я ніколи не чув від нього жодного поганого слова про Греко-Католицьку Церкву. Він був розумний чоловік, він був свідомий того, що сталось у 1946 році, і розумів, що на той час неможливо було нічого змінити. Він плекав у своїй єпархії дуже відкриту атмосферу, екуменічну атмосферу. В бібліотеці була маса католицької літератури, з якої і я міг користати.
– Але чи розумів він, що, висвятивши вас на священика і відправивши у Західну Україну, він відправляв вас у середовище, де діє підпільна Греко-Католицька Церква, і що ви фактично вже були греко-католиком на той час?
– Звісно, він розумів, що я вже є католиком. Адже знав і про Амвросія Блінкова, і про Марка Смирнова. Він, як православний єпископ, мусив би їх покарати, усунути, але не робив цього.
– А ви самі не відчували якоїсь роздвоєності в такому стані?
– У Ленінграді я цього не відчував. Я це відчув уже в Україні. Митрополит Никодим відправив мене в розпорядження Львівського митрополита Николая Юрика. Митрополит Николай сказав, що не дасть мене до Почаєва, хоч я був монахом. Він знав, які настрої там панують. Розумієте, що таке було служіння в Галичині на колишніх греко-католицьких парафіях? Тут усе залишалось в тому стані, як було до ліквідації. Богослужіння від‑ бувались так само, як і раніше, не було ніяких змін, окрім поминання Московського Патріарха. І моє служіння йшло добре, аж поки декан не почав вимагати від мене звіту щодо діяльності на території мого служіння підпільних греко-католицьких священиків. Але я йому сказав, що треба писати тоді й про те, що в одному селі дитині у школі зірвали хрестик з грудей. На що він мені сказав, що такого писати не можна. І на цьому стався конфлікт. Наступного разу мене звинуватили, що я причащав людей, які стояли на колінах, та за деякі богослужбові деталі, не притаманні Православній Церкві. А на той час я вже познайомився з кількома підпільними греко-католиками – сестрою Діогеною Кулинич зі згромадження сестер-служебниць та отцем Йосифом Годуньком. І коли мені вже було досить того всього, я зрозумів, що мушу навести лад зі самим собою. Я зустрівся через незабутню сестру Німфодору, Оксану Сокіл, з отцем Єронімом Тимчуком, василіянином, і він уперше за весь час мого спілкування з греко-католицьким підпіллям сказав, що я повинен розірвати із Православною Церквою. І я йому за це дуже вдячний, бо розставив крапки над «і». Я спершу контактував з єпископом Софроном Дмитерком, який сказав: «Добре, ми тебе приймемо, а час покаже, хто ти є». А прийняв мене єпископ Павло Василик і вділив мені свячення «під умовою», тому що були сумніви щодо дійсності свячень у РПЦ, яка була підконтрольна КДБ. Я написав заяву до митрополита Юрика, що розриваю зв’язок із Російською Церквою. Після того до мене приїздили, просили, щоб я цього не робив. Умовляли…
– А якою була реакція ваших парафіян?
– О, вони прийняли це із захопленням! До Демні, де я служив, приїздило багато людей з інших сіл. Потім мені голова сільради Демні сказав, щоби я припиняв, бо на нього тиснули, і я залишив парафію. Почав шукати роботу і служив підпільно. Але мені було легше, ніж іншим підпільним священикам, бо я був «офіційним» священиком, який вчився у семінарії і був висвячений. Священики ж, висвячені в підпіллі, не могли сказати, хто їх святив. Їх органи КГБ могли звинуватити, що вони не є священиками, і тим зламати їхній авторитет у очах людей. Я не мав таких проблем.
– В якому стані ви застали підпільну Церкву?
– Підпільна Церква була тим місцем, де люди втішались своєю ідентичністю, були тими, ким були насправді. Їх самосвідомість була на дуже високому рівні, їх відданість була подиву гідною, зразковою. Коли відбувались підпільні богослужіння, то бракувало ночі, щоби наговоритись. Ми могли говорити і говорити, і лише про духовні речі. Були, можливо, якісь апокаліптичні настрої, але було сильне переконання у перемозі. Люди хоч і жили певним подвійним життям, але їх істинне «Я», тотожність виявлялись у цих спільних відправах, у спільних трапезах, як у перших християн. Я зустрівся з людьми не традиційної віри, а живої, які після літургії далі жили християнством, шукали інших людей, яких можна було б притягти до віри, ставали апостолами в своїх середовищах. Це Церква, яка втілювала дух ранньохристиянської спільноти Екклесії. Вона також втілювала слова Христа до самарянки: «час надходить, коли ані на оцій горі, ані в Єрусалимі будете ви поклоня‑ тись Отцеві… Та надійде час, – ба, вже й тепер він, – що справжні поклонники Отцеві кланятимуться у дусі й правді». У нас не було храмів, але це поклоніння не припинялось. Єдиним недоліком підпілля був брак освіти серед священиків. Особливо бракувало тих реформ, які вніс Другий Ватиканський Собор.
– Чого ми можемо навчитись у цього періоду, чого нам бракує?
– Насамперед ми повинні переймати віру цих людей. Наведу приклад двох дівчат, які походили з одного села біля Калуша, де підпільна служба була лиш раз у році. А вони працювали в Києві. Тож, щоб мати змогу потрапити на літургію, пішли і здали кров, отримали за законом відпустку на кілька днів і прибули літаком, аби взяти участь в богослужінні. Віддали свою кров, щоби прийняти кров Ісуса Христа! Саме такі люди були надійними християнами. Для них не існувало розділення між вірою і життям. Вони мали надію, надію на визволення. Для них внутрішня свобода, яку вони осягали у вірі, перевершувала ту зовнішню несвободу, в якій доводилось жити цілому народові.
– Отче, на завершення маю до вас такі питання: наші відносини з РПЦ доволі складні, ви трохи знаєте зсередини Російську Церкву, чи змінилась вона з того часу, як ви там були? Що це за зміни, як ви їх оцінюєте?
– Думаю, що Російська Церква могла краще скористатись з того дару свободи, який отримала після розпаду СРСР. Вони могли використати це для оновлення, маючи також тисячі мучеників. Але, з іншого боку, цей симбіоз зі світською владою, який їм притаманний у історії, знову став для них пасткою. І вони навіть поглибили цю пастку. Ця Церква не має свого вільного голосу в суспільстві, як його має Церква Католицька. Це дуже добре розумів митрополит Никодим. На жаль, у цій Церкві запанували певні монархічні ідеї, фундаменталістські і месіанські. Вони хочуть нести своє «спасіння» всім навколо під виглядом «русского міра». Безумовно, там є здорові церковно мислячі сили, але вони не можуть вийти з тієї пастки. Як ситуація може змінитись? Ну, перш за все необхідно плекати і захищати гідність людської особи. Це треба починати з виховання у семінаріях. Також їм варто бути більш відкритими. Карл Попер у своїй праці довів, що закриті системи гинуть, а живуть відкриті. Варто проводити реформи, бо люди будуть відвертатись від такої Церкви і шукати прихистку в інших Церквах, сектах чи релігіях. Якби сьогодні там була така людина, як митрополит Никодим, ця Церква була б абсолютно іншою. Я дякую Богу, що мав нагоду знати цих людей, спілкуватись з ними і знайти себе, свою Церкву.
Розмовляв Анатолій Бабинський
