Що таке Різдво? З точки зору християнства – свято народження Спасителя від Діви Марії у Вифлеємі. Однак не є таємницею, що переважна кількість звичаїв, які асоціюються з різдвяним циклом, до біблійної історії не мають жодного стосунку. Чому ж ми сприймаємо як одне ціле ялинку, дідух, дванадцять страв, коляду, вертеп і багато іншого? А також чому, зібравши в групу «традиційних», протиставляємо їх усьому, що видається нам екзотичним і просто чужим? У цифрову епоху світ змінюється з карколомною швидкістю, що може бути дуже травматичним для конкретної людини. Без перебільшення, як казав Жан Бодріяр, світ стиснувся до розмірів глобального бурхливого села, внаслідок чого те, що відбувається на іншому кінці планети, неодмінно впливає і на нас з вами. Тому як ніколи важливо зрозуміти, ким ми себе вважаємо і ким можемо бути насправді. І різдвяні традиції є одним із тих маркерів ідентичності, зміни в яких свідчать про те, як до невпізнання змінюємося ми самі.
Аграрна культура
Для початку варто згадати, що більшість традицій українського різдвяного циклу належать до аграрної культури. Тобто епохи, коли основою виробництва було землеробство і скотарство. І мовиться тут не про часовий період у тисячі років від кам’яної доби аж до масової індустріалізації, а саме про спосіб мислення, нерозривно пов’язаний із землеробством та всіма його аспектами. За таких життєвих реалій обряди, що були покликані забезпечити врожайність, добробут і здоров’я, символічно відображали фундаментальну реальність, а тому мали сакраментальний характер. Їхнє значення було зрозумілим, і вони виконували конкретні функції. Саме тому ця жива традиція могла трансформуватися разом зі змінами умов життя та світоглядом суспільства, не втрачаючи цілісності. Релігійні, кліматичні, військові та багато інших історичних обставин залишили свій слід і привели до того, що на перший погляд «монолітна» традиція є аж ніяк не фіксованим «каноном», а органічним сплетінням різноманітних культурних пластів. З тієї ж причини часто неможливо розділити виключно християнські, соціально-побутові та аграрно-обрядові мотиви.
Реальне замінюється ідеологічним
Але попри тяглість традицій під впливом технічного прогресу пряме відношення до реалій землеробського господарства опинилося на периферії. Для прикладу, ті обряди, що були покликані забезпечити врожайний рік, стали виконувати люди, які у сільському господарстві анітрохи не орієнтуються. Тож символи, що втратили зв’язок із об’єктивною дійсністю, стали спрощуватись як у змісті, так і у виражальних засобах, а ще набули нових і непритаманних цьому деталей. Натомість їхнє значення зміщувалося до узагальнених категорій достатку, а також традиційності, моральності, зв’язку з предками та релігійністю. Як наслідок, така символіка стала ознакою національної ідентичності.
Тому, для прикладу, сучасний офісний центр засівають не для того, щоб у власника на земельній ділянці був багатий урожай, а тому, що в межах святкування це символізує достаток у новому році (хоча навряд учасники дійства вірять у реальну дію таких ритуалів), але насамперед тому, що це маркер «українства».
Усне відтворення за останні сто років також зазнало спрощення, адже покоління, яке сприймає всю інформацію з друкованих текстів, згідно з Маршаллом Маклюеном, не пристосоване до запам’ятовування великих обсягів усної інформації, а отже, і в обрядових діях відтворює її більш коротко та спрощено. Цей процес посилився в добу цифрових медіа. У наш час вертепні дійства тяжіють до коротких та ефектних сценаріїв. Центральний – релігійний наратив (оповідність) також зазнав суттєвого спрощення. Попри те, що біблійні першоджерела зосталися такими ж зрозумілими і пізнаваними, поступово змінилося саме сприйняття. Секуляризоване суспільство, тобто те, в якому релігія була витіснена з більшості сфер життя, вже не сприймає біблійну оповідь так близько, як це було ще кілька поколінь тому. Однією з причин є вплив атеїстичного минулого.
Радянське свято
Як відомо, релігійне значення різдвяного циклу на більшості території України було безповоротно зневажене десятиліттями радянської окупації. Атеїстичний режим щосили позбавлявся віри в Христа і насадив нові штучні змісти, які геть спотворили значення свят і їхню символіку. Святого Миколая замінив Дід Мороз, Вифлеємську зірку – комуністична, а прославлення новонародженого Дитятка – віра в абстрактне чудо з елементами чародійства. Цей період закріпив у святкуваннях домінувальну роль Нового року і його ностальгійний «радянський» наратив. Тож донині, навіть на західних теренах України, де збереглася національна різдвяна обрядовість, такі символи, як олів’є, «Совєтскоє шампанскоє» і перегляд радянських фільмів, залишились неодмінними атрибутами святкового циклу.
Полярність традицій
Можна припустити, що таким собі тестом на ідентичність певної людини могло б бути те, який набір символів потрібен, аби вона відчувала свято «повноцінним». І відповідно, якщо респонденту в одному циклі необхідні Дід Мороз і Святий Миколай, олів’є і кутя, «Голубой огоньок» і «Ніч перед Різдвом», то він переживає свого роду культурну шизофренію, бо одночасно живе в двох культурних епохах. Але це було б помилкою, бо, як уже було сказано, традиції мають властивість накладатися, і їхні протиріччя при цьому згладжуються. Понад те, такий підхід зовсім не актуальний, бо ми живемо у глобальному світі в епоху цифрових технологій. А однією з її характерних рис є фрагментарність сприйняття інформації. Сучасній людині складно сприймати глибоко і послідовно, вибудовувати логічні зв’язки та відстежувати моральні дилеми через величезну кількість інформації та швидкість її зміни. Сприйняттю підлягає лиш «упаковання» – набір візуальних маркерів, які мають асоціюватися у споживачів із самим святом.
Тому для суспільства масового споживання такі персонажі, як Дід Мороз, Святий Миколай і Санта-Клаус, є одним і тим же символом. Однак це відбувається аж ніяк не тому, що в них спільний історичний референт (першозразок), тобто єпископ Миколай, який жив у III столітті. Це стається через «подарункову» функцію і схожий образ великого та доброго бородатого діда у яскравій шубі. Бо це культурний продукт, що не претендує на «реальність» чи додаткові змісти, а зорієнтований тільки на власних споживачів. Він зобов’язаний бути «мілким» і «плакатним» у своєму прочитанні, інакше це ускладнить його сприйняття. А масово продавати можливо лише ті символи, які є простими, знайомими та зрозумілими. Натомість усе, що не вписується в ці категорії, залишається лиш у сфері зацікавлень дослідників: культурологів, істориків та етнографів…
Понад те, «подарунки» в таких умовах стають не лише змістом Санти, а й змістом самого Різдва, принаймні така тенденція помітна у США. Одним із сотень наочних прикладів цього є екранізація казки Доктора Сьюза «Як Грінч украв Різдво» 1957 року. Попри присутність моралізаторства в цій казці саме поняття Різдва діалектично ототожнюється із поняттям «подарунки», бо їх втрата означає втрату самого Різдва. З погляду традиційного християнського вчення така думка є абсурдною, адже Різдво – свято народження Господа, його неможливо викрасти, позбавивши людей їхнього звичаю дарувати одне одному презенти. Проте суспільство масового споживання живе у зовсім іншій парадигмі, яку, попри певні спільні риси та окремі локальні залишки релігійності, не можна ототожнювати з традиційними християнськими цінностями просто тому, що мовиться про дві різні епохи.
У традиційного більше нема переваги над новим
Втративши глибину змістів і ставши узагальненими образами, традиційні атрибути втрачають «перевагу», а тому їх можуть замінити будь-які елементи, прочитання яких є простішим і які вписуються у образний ряд «новорічного дива».
Тому поняття «різдвяне чудо» більше не означає винятково народження Спасителя від Непорочної Діви (що, крім того, може бути дискримінаційним для нехристиян). Натомість його суть може бути в будь-чому іншому, включно з дивовижними знижками у торговому центрі. І відбувається це тому, що останнє є дивом простим, привабливим і зрозумілим, адже воно тут, перед нами, доступне кожному за зниженою ціною. А існування Бога, прощення гріхів та спасіння душі – це категорії, які містять багато глибоких змістів, складних для сприйняття людини, яка всього лише хоче чуда вже і зараз (або просто відпочити). Так, релігійні символи не втратили свого значення і зберегли зв’язок із біблійною історією. Але вони не пристосовані для сучасного споживача, який, згідно з Максом Вебером, живе уже не в традиційному, а в сучасному глобальному світі, бо пройшов процеси раціоналізації, секуляризації і загалом «розчаклування». Тому для споживачів образ чарів є набагато актуальнішим, аніж образ Христа.
На наших теренах наочним прикладом цього став чарівний капелюх замість Вифлеємської зірки на верхівці головної ялинки України. Як відомо, через невдоволення частини суспільства його зняли, але за кілька днів, знову ж таки через невдоволення іншої частини суспільства, повернули в дещо іншій, більш виразній ролі: помістили над кріслом, у яке можна було сісти і загадати бажання. Очевидним тут є відтворення сцени із Сортувальним капелюхом Ґодрика Ґрифіндора у фільмі «Гаррі Поттер і філософський камінь». Нічого дивного, що до такої атракції одразу потягнулися величезні черги. Тим паче що серія фільмів про Гаррі Поттера, як і інші стрічки казково-фентезійного спрямування, стали традиційними для телевізійного ефіру під час різдвяних свят.
Проте важливо зазначити, що магія тут не має прямого та глибокого значення. Вона, як і будь-які інші прояви традиційної культури, є «важкостравною» для масового користувача, тому має лиш узагальнені зовнішні ознаки. Натомість основним змістом цього образу є компенсація дива, яке відсутнє в сучасному раціоналізованому світі. У житті більшості з нас просто нема місця для надприродного, але й недостатньо часу та сили для глибокого і серйозного осмислення тих чи тих духовних практик. Тому все обмежується захопленням легкими чарівними образами, що на якусь мить звільняють нас від тягаря раціонального.
Доцільним видається питання: якщо стільки уваги приділено саме секуляризованому, тобто позбавленому релігійності Різдву, то чому не беруться до уваги масові народні гуляння, що цілком відповідають давнім традиціям? Так, у нас, як і багатьох культурних регіонах, є безліч традицій, що ігнорують масову культуру і далі є такими, як і покоління до цього, що найбільш характерне для закритих спільнот. Але наявність «заповідників» традиційності та їхня виразна відмінність від загальної тенденції тільки підтверджує її неспростовність. Адже в ту мить, коли традиційний вертеп у віддаленому карпатському селі почали знімати туристи на смартфони, це дійство втратило найменший шанс бути автентичним і, попри весь «традиційний дух», перетворилося на симуляцію. Бо якщо щось намагається бути «таким, як раніше», воно за визначенням ним бути не може. Іншим наочним прикладом є обряди, пов’язані з Крампусом. Як відомо, австрійська влада у 1930-их роках заборонила цю традицію, проте під впливом масової культури під кінець століття вона не лише повернулася на догоду туристам, а й поширилася на Італію і США, ставши колоритним та екзотичним елементом масової культури.
Навряд чи можна дійти якогось однозначного висновку в цьому короткому роздумі на тему різдвяних свят. Адже те, що вважалось би «поганим» за категоріями столітньої давності, не може бути таким з погляду міських жителів, повністю занурених у всесвіт Instagram і TikTok. Залишається визнати, що за багатьма рисами ми значно ближчі до сучасних жителів умовних Малайзії, Пакистану чи Мексики, які так само балансують між світами традиційного і цифрового, аніж до українців, які сотню років тому йшли засніженим селом прославляти прихід Спасителя. Залишається лише надіятись, аби все те, що нам дісталося від наших дідусів і бабусь, змогло вижити, актуалізуватись і зайняти своє хоч і невелике, проте ствердне місце у нестримній бурхливій суміші «постсовка» і масової культури…
Михайло Скоп
