Свого часу, коли д-р. Марійка Клячко і я були в Англії в справі нашої професійної праці, ми вступили до Риму. Там ми відвідали українські й неукраїнські інституції. Не всі у Римі є ворогами нашої Церкви. Один великий достойник-чужинець сказав до нас: «Хочете виграти справу? Відчиняйте двері й вибивайте вікна до неукраїнської преси.»
Вернувшись до Нью Йорку, ми почали пробоєву роботу. Вперше ми з Мати Марією започаткували Товариство Приятелів Українського Католицького Університету в Римі. Ми їздили по всіх парафіях. З рамени нашого Товариства ми видали книжечку мойого авторства: …And Bless Thine Interitance, яку вислали у чужинецький світ. Рецензії на книжечку і різні статті на підставі тої книжечки появилися у світовій пресі. Це так вразило про-московських симпатиків, що сам Кардинал Тіссеран написав листа до д-р. Клячко такого змісту, що в українців закипіла кров. Ми також видавали промови Мати Марії (Мати д-р. Марії Должицької) та висилали пресові повідомлення. Перший успіх на їх висилку була стаття в The National Register з 26-го квітня, 1970, «Clash With Curia: Eastern Synod Questioned»; а другий в тому самому часописі, з 16 серпня, 1970, і того самого кореспондента, Register, під наголовком «Ukrainians Charge Blackout.» По тих двох статтях отця Бравна усунено з редакторства, бо, бачите, клопіт був і є в тому, що консервативна преса була готова висвітлювати переслідування нашої Церкви в Україні тільки щоб не критикувати Ватикану. А так звана ліберальна преса рада була критикувати Ватикан, але не переслідування в Україні.
В літі 1970 року мене вибрано членом Крайової Управи Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦеркви. Я стала головою Зовнішніх Зв’язків. Цікаво було співпрацювати з тодішним головою д-р. Ґілем, бо він розумів, конечність контактів з неукраїнськими колами.
Сьогодні я кінчу другу свою каденцію, а може й останню. Я не належу до красномовців і більшість з Вас, як «політичну еміграцію», буде хіба разити мій американський акцент. Вислухайте ж однак звіту про успішні і менше успішні моменти нашої праці.
14-го червня 1972 року наше Товариство розіслало в світ пресові повідомлення про Першу Сесію Постійного Синоду.
13-го липня, 1972 ми видали книжечку Critique авторства о. Юрія Малоні і моєго. Ця книжечка була у відповідь владиці Лостинові і отцеві Поспішілеві на видану ними книжку: The Quest for an Ukrainian Catholic Patriarchate що написана тенденційно, з некористю для світового правління Помісної Української Католицької Церкви. Нашу книжечку Critique вислано зі супровідним листом до всіх єпископів, до всіх українських священиків, до всіх кардиналів і конґреґацій. Отець Малоні отримав цікавого критичного листа від словацького шовініста, єзуїта з Риму, о. Михаїла Ляцка. З приємністю однак підкреслюю, що обидві книжки, цебто …And Bless Thine Interitance і Critique в осені 1973 року були подані на «Reading List» — на списку до читання книжок для студентів в Орієнтальному Інституті в Римі. Наша преса, очевидно, про цю книжечку «Критік» промовчала.
14-го липня, 1972 року, за нашим старанням відбувся цілоденний семінар у Фордгам Університеті. Найкращі знавці права Східніх Церков виступили з рефератами: отці єзуїти Де Вріс, Малоні і Флоріді, як також був відчитаний професором Рудницьким реферат пера професора Мадая з Німеччини. Професор Бирд проводив семінарем. Семінар відкрив д-р. Навроцький і я мала вступне слово. Дискусія була отверта й цікава. Українців було дуже мало на семінарі. З прикрістю хочу підкреслити, що ньюйоркчани, а головно члени й управа тутешнього відділу, недописали. Був тільки присутній д-р. Осінчук, інж. Осадца, пан Яремчук і в часі обіду, на пополудневу сесію, прийшов пан Пастушенко. Однак, Управа прислала дві пані, щоб сиділи при касі і вони мали від Управи Відділу припоручення забрати гроші на покриття коштів оголошення на Василіянському радіо, в якому, на жаль, о. д-р. Ґавліч пописався непристойним гумором, бо сказав, що семінарем буде проводити професор Бирд, «василіянський приятель.» Ми всі знаємо, що професор Бирд є дуже великим приятелем патріярхального руху і їх Блаженства, Патріярха Йосифа. Якщо о. Ґавліч позволив собі на такий нетактовний жарт, то це тільки свідчить по котрій стороні він стоїть.
Отже, з Нью Йорку було тільки 9 осіб, включно зі мною і д-р. Клячко. Ось, на ділі бачите співпрацю ньюйоркської управи і членства. Хіба не можуть вони оправдитися тим, що за двадцятп’ять літ вони не навчилися по англійському, або, що Линкольн Сентер задалеко для них. Наша преса не була заступлена на семінарі. Також не було ні одного отця Василіянина, хоч ми мали там священиків не-українців навіть зі стейту Тексас. В Нью Йорку були такі умовини, що навіть не було з ким переговорити, до кого з українців запросити бесідників на вечеру. У вечір перед семінарем вони були у мене отже не випадало знову просити їх до себе щоб не виглядало що я одинока що їм рада.
По семінарі вислано пресові повідомлення в англійській мові до різномовної преси. Хоч були надзвичайно цікаві відгуки, на жаль, наш український католицький «Шлях», «Нова Зоря» і «Америка» нічогісенько про семінар не згадали. Д-р. Рома Навроцька написала по-українському про перебіг семінара і вплинула на редактора Драґана щоб це помістив у «Свободі». На предиво, він це зробив! На наступному засіданні Управи я поставила внесок кооптувати д-р. Навроцьку до «внутрішніх зв’язків,» — як референтку української преси, бо ця ділянка цілковито у нас занедбана. Однак один пан в Управі так скритикував стиль статті д-р. Навроцької, що вона втратила охоту Прийняти цю «почесть». І так «внутрішні зв’язки» досьогодні не скомплетовані. Нова Управа мусить про це подбати.
Щоб наше членство було точно поінформоване про реакцію світової української і не української преси, я зачала видавати в скороченні відбитки з преси. Однак, на жаль, не було кому у Філядельфії тих речей до відділів висилати. По кількох таких спробах я перестала це робити. Я не могла сама ще й відділи інформувати, а відділи повинні були знати про реакцію світової преси завдяки старанням «Зовнішніх Зв’язків.»
В жовтні, 1972 року, світова преса робила огляд Другого Ватиканського Собору. Ми постаралися, щоб і наша опінія була висловлена. Наш приятель о. Малоні подав свої завваги до Religious News service, які завдяки цій пресовій агенції пішли до світової преси.
28-го жовтня, 1972 року ми видали пресове повідомлення про лист Секретаря Стану, Війо, до їх Блаженства. Кардинал Війо протестував проти цього, що їх Блаженство вислав до всіх українських владик проект конституції до переглянення з проханням про зауваги. Це повідомлення було розіслане до світових пресових агенцій і головнішої світової преси. Той пресовий звіт заохотив світових кореспондентів запитатися в часі конференції з представником ватиканської преси, Фредеріко Алессанрдіні, про справи нашої Церкви. Це зобов’язало Ватиканське Пресове Бюро видати спеціяльну заяву у свойому «Бюлетені» з 4-го листопада, 1972 року. У тій заяві ясно й недвозначно поданого Українська Католицька Церква не є піднесена до гідности Патріярхату, ані так само не має іншої форми понад-єписопського судовластя (юрисдикції). Значить, хоч в Українській Церкві є єпископства й митрополії, але вищою адміністративною структурою є тільки Апостольська Столиця, цебто нею назначена Східня Конгрегація.
Я, особисто, була дуже задоволена з того, що на наше пресове повідомлення світові кореспонденти з Риму так зареаґували, що спонукали Алессандріні дати таку заяву. З прикрістю заявляю, що знайшлися такі панове в Управі, які мене за те критикували, мовляв, не треба було такої провокації, бо не треба, щоб нарід знав усю правду. У моєму переконанні, якщо нарід не буде знати правди, то як ми можемо від народу вимагати підтримки?
25-го листопада, 1972 року, відбувся протест у Вашінґтоні з нагоди згаданого вже листа Кардинала Війо до їх Блаженства. Заздалегідь ми подбали про пресові повідомлення, які до першої години ранком пані Роза Олексин-Сьокало і я розносили по бюрах світових пресових агенцій у Вашінґтоні. П’ять тисяч розкидок під наголовком: «We Protest Vatican Strangulation of the Ukrainian Catholic Church,» роздано переходячим і переїжджаючим. Ті всі письма передано Апостольській Делеґатурі, а о. Флоріді передав свій особистий меморіял з проханням переслати його Папі. Скільки праці, біганини й приготувань потрібно до таких виступів, найкраще свідчить те, що підчас протесту забрано мене обезсилену амбулянсом до шпиталя. Відгуки у Вашінґтонській і світовій пресі були найкращим доказом успіху протесту.
В грудні, 1972 року, вийшло друком три тисячі примірників книжки зі семінаря Archiepiscopal and Patriarchal Autonomy. По семінарі, при співпраці д-р. Клячко і проф. Бирда, ми видали цю книжку. Проф. Бирд і я виступаємо як її редактори. Д-р. Марія Клячко працювала радше без признання. Така річ, де не тільки опубліковано зміст рефератів, але й також дискусію і зауваги редакторів, вийшла перший раз серед нашої еміґрації. Такі видання забирають страшенно багато часу і праці. При цій нагоді хочу згадати, що в день перед закінченням друку книжки, редактор Пасічняк зібрав до 24-ох годин тисяча вісімсот долярів на це видання. В останній хвилині треба було доповнити листу жертводавців, бо наші люди завжди на все мають час.
Хоч ця книжка була вислана до всієї української преси, то рецензії з неї ми не бачили. З прикрістю зазначую, що нашим редакторам не залежало на тому, щоб своїм читачам звітувати про це дуже важне й добре видання, а орган Православної Церкви (Центр Московської Патріярхії в Нью Йорку), журнал One Church, Число 2, з 1974 року, написав надзвичайно цікаву рецензію. Крім переповідження головних проблем, порушених автором статтей, тільки одне речення було їхнє: «Більшість Уніятів роджених в діяспорі, як виглядає, мало зацікавлені патріярхальною справою.» Хоч для нас це речення неприємне, воно, на жаль, правдиве і це тим болючіше, що неприхильники нашого руху і нашої ідеї якраз підкреслюють нашу слабу сторону.
В грудні, 1972 року, д-р. Клячко і я через два тижні опрацьовували листа до Папи. Як скінчили, ми попросили о. Малоні і професора Бирда,щоб вони точно переглянули наше письмо й разом переговорили поодинокі точки. По закінченні ми просили Крайову Управу зійтися тільки в тій справі, щоб запізнатися зі змістом листа і щоб кожний член Управи з місця міг дати свої зауваги й доповнення. Ми над листом працювали два тижні, мали зустрічі зі знавцями цих справ, поїхали на засідання Управи до Філядельфії, а деяким місцевим членам було незручно прийти на засідання, а для деяких інших було задовго, щоб листа прочитати і зараз додати чи відняти, що на їх думку не підходило. Запропонували, щоб залишити письмо їм до перегляду. По їхній коректі до мене вернувся скелет того, що було нами написане. Всі промовисті факти усунено, бо дехто уважав, що таких сильних аргументів не треба уживати в листі до Папи. Тяганина тривала чотири місяці. Вкінці, аж 18 квітня, 1973 року, цебто з чотирма місяцями опізнення, листа вислано за першою редакцією.
11-го грудня, 1972 року, я вислала листа до Митрополита Германюка з трьома головними питаннями: чи він зрезиґнував з головства «Конференції Українських Владик?»; якщо зрезиґнував, чи він повідомив Ватикан, щоб у своїх публікаціях вже не писали про нього, як голову; та, раз він не є вже головою, чи зрезиґнував також із Кодифікаційної Комісії, до якої він входив тому, що був головою «Конференції.» Дня 8-го січня, 1973 року, о. Канцлер Шевчук вислав мені у відповідь «Поступ» в якому-то числі, з 14-го січня було поміщене інтерв’ю редактора «Поступу» з Митрополитом. Митрополит дуже дипломатично сказав те все, що могло приємно звучати для тих, що дадуться «набрати». Але, для людей які студіюють справу, так як деякі патріярхальники, є ясне, що Митрополит сказав українським читачам одну байочку, а ватиканським колам що іншого. Бо, як бачите, в Annuario Pontificio з 1974 року, отже повних два роки пізніше по згаданому інтерв’ю, на сторінці 918-тій Митрополит дальше записаний як голова «Конференції», а на 1038 сторінці віднотований в Кодифікаційній Комісії тому саме, що він є головою «Конференції Українських Єпископів,» яка на ділі у нас не існує, а є тільки Синоди. Маєте факти і самі судіть, що з тим робити.
30-го грудня, 1972 року The National Conference of Christians and Jews видало книжку The Challenge of Vatican II-Ten Years Later. Це видання має двадцять одну статтю оцінки успіхів Другого Ватиканського Собору. На сторінках 42-44 є стаття пера отця Малоні, а також на 44-тій сторінці знимка їх Блаженства Патріярха Йосифа з українськими владиками, що справді надзвичайне, бо крім кількох знимок авторів статтей, є тільки знимки Папи. Очевидно, те видання пішло в світ до різних достойників та інституцій — католицьких, православних, протестантських і жидівських. Чи наша українська преса про це видання згадала? Як звичайно, Ні!
На січень і лютий, 1973 року, IDOC — Information & Documentaion on the Conciliar Church видав документи і між іншим є секція «The Ukrainian Catholic Church Controversy,» в якій коротко подали «History of the Controversy,» мойого авторства. Друга стаття, «Statement of the Washington Protesters,» з листопада 1972; і третя, «Ukrainian Catholic Priests Таке stand,» написана на підставі листа наших священиків до Папи, що його, на жаль, підписало замало священиків, бо також дехто з них уважав, що до Папи можна писати тільки покірненько. Ви також можете собі уявити, в які місця згадане видавництво повисилало ці документи. Наша преса також промовчала цей успіх нашого Товариства.
В місяці лютому, 1973 року, відбувся Євхаристійний Конґрес в Австралії. Вам всім відомо, яке упокорення перейшов наш Патріярх. Їх Блаженство мав труднощі виїхати на цей Конґрес. 22-го січня, Кардинал Війо написав листа до їх Блаженства з припорученням від Папи, що їх Блаженство може поїхати на Конґрес, але тільки в «намірі ритуальному.» В тому листі Папа висловив побоювання, щоб з нагоди приїзду їх Блаженства до Австралії «треті особи» не використали присутності Блаженнішого для інших цілей. Копію того листа вислано з Ватикану до всіх апостольських делеґатур, щоб їх розіслати до українських владик, їх Блаженство, від себе, вислав листа до українських владик з проханням приїхати до Австралії і засвідчити їхню єдність. Але на це прохання ні один з наших американських владик не поїхав до Австралії. Вони були послушні припорученням Ватикану.
(далі буде)
