На початку липня ц. р. в Римі повідомлено про номінування папою Павлом VI на єпископів УКЦ таких отців: о. др. Ієронім Химій, на єпископа ново креованої єпархії у Брітійській Колюмбії, о. Дмитро Ґрещук, на єпископа-помічника Едмонтонської єпархії, та о. др. Мирослав Марусин на єпископа українців-католиків в країнах Західньої Европи. Рівночасно широко поширено по Европі й Америці вістку про те, що скоро будуть номіновані також кандидати на єпископів у ЗСА. Можливо, що заки цей журнал вийде з друкарні — ці дальші номінації будуть доконаним фактом.
Повищі номінації перевела Римська Курія без консультації з їх Блаженством Кир Йосифом І, ані, як довідуємось, з нашими владиками в Канаді. Немає іншого пояснення цього явища, як потоптання Ватиканськими властями належних нашій Церкві прав і створення грубого афронту усій нашій ієрархії, церковній організації і вірним.
Але, усе це звучить по-старому. Ми уже це мали. Ми вже алярмували громадянство з причин таких самих номінаційних і висвячувальних акцій, з причин непошанування Римськими властями авторитету нашої Церкви і її ієрархії і з причин спрямування на руїну духовної і обрядової самобутности й адміністративної окремішности нашої церковної організації. Ми уже протестували з тих самих причин і наша організація була тим чинником, що організував і виявив становище і почування широких мирянських мас до справ, з якими сьогодні маємо до діла. Але це говорила лиш одна частина нашої Церкви. Не говорили в цій справі владики й не говорило, (за малими вийнятками), священство. Вони не говорили, але мовчки стали по стороні Римської Курії і практично акцептували її зверхність над їхньою Церквою в тих справах, які належать до них самих, до Синоду. Таке ставлення справи заохотило Ватикан до дальших номінацій і запевнило йому успіх в майбутньому.
Фактичні номінації для Канади й пляновані для ЗСА мають деякі неясні й нечистої природи елементи, за які прийдеться декому червоніти. Знаємо, (але цього ми з льояльности до Синоду не публікували), що саме на Синодах Укр. Єпископів обговорювано справи креування нових єпархій і номінації нових єпископів, (навіть деяких і номінованих тепер Римом), одначе реалізація тих справ прийшла тепер — у Римському виданні, поза плечима Синоду. Хтось із українських владик, (не знати скільки їх), своєю участю в Синоді робить враження льояльности до ідеї помісности і патріярхату, а поза плечі докладає до Курії про усі задуми Синоду на те, щоб вона (Курія) у відповідний час виконала акт своєї влади над нашою Церквою. Як довго наші владики їздитимуть на Синод із моральним «подвійним дном», так довго вони приниматимуть поличники від Римської Курії. Цю функцію вони сповняли досі з «достойністю».
У промові до членів Кодифікаційної Комісії Східнього Канонічного права папа Павло VI найбільше підкреслював елемент церковної (екуменічної) єдности, покликаючись при тому на власну церковну політику зближення до православних й численні візити патріярхів і ієрархів православної Церкви, (з Московськими включно), у Римі. Він підкреслив, що хоч Церкви Сходу й Заходу різняться і літургією, і церковним правопорядком, і духовною спадщиною, одне мають спільне — один пастирський уряд в особі наслідника св. Петра, що є головою Церкви. Жадного із українських єпископів не інтересує проблема як в розумінні сучасної Римської Курії різниться церковний правопорядок найбільшої Східньої (Української Католицької) Церкви від правопорядку Західніх Церков, коли цей самий папа висвячує Східнього єпископа в Західньому обряді, передає Східню єпархію під владу латинської і весь Східній церковний правопорядок робить причіпкою до свого власного — Римського. А це практично їхній обов’язок вияснити приналежним до їхньої Церкви вірним принципи сучасного Римського «екуменізму», коли наслідник св. Петра одного дня визнає різниці церковного правопорядку між Східніми й Західніми Церквами, а другого дня, не відомо на яких богословських основах, нівелює їх. Кожна приналежна до щедро обдарованої новими номінатами Церкви людина має право знати, чи численним патріярхам і ієрархам православної Церкви, що приїжджають в екуменічних цілях до Риму, передбачується номінування нових єпископів наслідником св. Петра без їхнього відома і поза їхніми плечима в Істамбулі, Софії, або в Москві, а чи то лиш терпляча і мордована Українська Церква і її В’язень удостоїлись такої спеціяльної ласки…
Духовники й ієрархія — це майстри нашого мирянського сумління. На підставі св. письма і церковних правд віри вони керують людськими істотами і унапрямлюють їх на дорогу їхнього спасіння у вічності. Чистота сумління віруючої людини це її найвищий правильник, згідно з яким вона живе, творить, жертвує, терпить і вмирає. Яке ж сумління є в людини, що ніби вірить, але не живе згідно із засадами своєї віри? Які ж моральні засади є в сумлінні тих, що наслідником Петра покликані бути основою церковного правопорядку і взором служіння прадідівській вірі Христовій коли вони, куріяльної ласки ради, годяться із іґнорацією і невизнанням у Римі їхніх братів-єпископів підпільної Української Церкви, (справа бл. п. В. Величковського), годяться із юридичною латинською зверхністю над вірними їхньої Церкви у сателітних (і несателітних) країнах, на практичну ліквідацію Церкви в Україні і на сумнівні з погляду церковного правопорядку номінації майбутніх, (хоч може й не усіх), виконавців куріяльних доручень.
Нові номінації і зв’язані з ними події є актом знущання сильного над слабшим. Вони повинні врешті стрясти сумлінням заінтересованих світських і духовних людей. Спеціяльно тих, у кого воно є.
