Архиєпископський Синод Помісної Української Католицької Церкви 1965 року, опираючись на постановах «Конституції про Літургію» Другого Ватиканського Собору, що дозволяє живу матірну мову у відправі усіх Богослужб, а також на постановах Берестейської Унії з 1596 року, — вирішив задержати в Богослужбах церковнослов’янську мову, а тільки в деяких частинах Служби Божої, а саме: в читанні Євангелії, Апостолів, у «Вірую», «Отче Наш» і в молитві перед св. Причастям, поручив уживати українську мову.
На наступному Архиєпископському Синоді 1970 року наш Єпископат пішов дещо дальше і постановив, що літургічними мовами в УКЦеркві є мови: церковно-слов’янська і українська. В доповненні до постанов попереднього Синоду (1965 р.) дозволив також уживати інших мов, тобто мов країн і народів нашого поселення, не тільки в згаданих частинах Служби Божої, але також в дияконських частинах Служби Божої, це є в єктеніях з прошениями і відповідями вірних, та у виголошуванні проповідей, але під виразним застереженням, 1) якщо в храмі служиться більше св. Літургій, 2) якщо заходять таки справжня потреба і 3) за попередним узгідненням і благословенням їх Блаженства Блаженнішого Патріярха Йосифа Першого.
Рівночасно згадані Синоди заборонили священикам впроваджувати якінебуть зміни в Богослужбах на власну руку. Однак мимо тих виразних синодальних постанов наші священики на власну руку, либонь за тихим блогословенням місцевих владик, в деяких місцевостях, як на примір в Асторії Н. Й., в Вашингтоні й інших, відправляють Служби Божі в цілости в англійській мові. З прикрістю треба ствердити, що такої богатообразности під літургічно-мовним оглядом в Східніх Католицьких Церков, ані в Західній Латинській Церкві, немає!
Дехто оправдує таке протизаконне поступовання священиків потребою задержати при нашій Церкві і обряді тих, що вже забули українську мову, бо в противному разі вони будуть згублені для українського народу. Це прикра і можливістю її реалізації правдоподібна загроза, але її можна виминути. Наприклад, Примас Польщі кардинал Степан Вишинський розв’язав проблему зміни латинської літургічної мови на живу польську мову без ріжних чужомовних вставок і додатків в своїй Церкві в діяспорі (Америці) в цей спосіб, що в своєму «орендзю», скерованим до поляків на цілій земській кулі, поручив перейти у всіх Богослужбах на польську мову. В тім «Орендзю» він виразно заявив, що здає собі справу з сумного факту, що серед польської еміграції є багато таких, що вже забули польську мову, тому він поручає у вечірніх школах навчати їх по польському «чотириста слів» необхідних для розуміння польської Служби Божої.
Ми ще добре пам’ятаємо — а також історія нашої Церкви записала на своїх стрінках — що вирішною перешкодою однообразности літургічної мови в нашій Церкві була різниця поглядів серед єпископів в питанні — котра мова є живою рідною мовою українців в діяспорі, зокрема в ЗСА, як також провідничі амбіції і нахил пристосуванства до обставин. Всі ці справи були гостро дискутовані на українській пресовій конференції ад гок скликаній митрополитом філядельфійської митрополії і їх речником та оборонцем був цей владика.
Трудно нині сказати, як виглядає справа зміни латинської літургічної мови на мову інших країн і народів, що належать до Вселенської Католицької Церкви, як Німців, Голяндців, Еспанців і т. д. Правдоподібно вони з великою вдячністю до Другого Ватиканського Собору приняли ту зміну і не вимагають впроваджування до їх Богослужб якоїсь чужої мови. Але в нас, мимо аж задалеко йдучих компромісів наших Синодів, ця справа набирає щораз більшої різнообразности, а властиво безобразности, з виразною тенденцією надати нашим Церквам внутрі і ззовні англійський характер. Тут і там наші священики впроваджують англійську мову до Служби Божої й інших молитов, виголошують проповіді двома мовами, пишуть церковні бюлетені в двох-третих частях і ведуть внутрішнє діловодство в англійській мові і цією мовою вчать в парафіяльних школах та приготовляють до сповіді і св. Причастя українських дітей.
Переконуючись, що просьба ані грозьба не помагають, деякі з парафіян заступають своїми грудьми вхід до церкви, не впускають туди свого пароха, другі переходять до Української Православної Церкви (хоч і там не краще), треті відмовляють жертви на церкву, а ще інші залишають все дотепер набуте церковне майно в руках «безбатченків», купують або будують для себе нові церкви і хвалять Бога мовою своїх батьків, та не псують своїх нервів. Тим прикрим станом речей ані священики, ані єпископи не турбуються і, либонь, не думають змінити свою поведінку; відсутність оборонців мови, обряду і традицій дає їм можливість більшої свободи в асиміляції парафіян і церкви, а церковні таци вповні ще вистачають на їхній прожиток. Дехто ще має «лице» оправдувати таке поступовання парохів, як попереду вже сказано, потребою задержати при нашій Церкві і обряді тих, що внаслідок обставин, для кар’єри, з браку національної свідомости, чи врешті з причин лінивства забули мову своєї мами. Чи не був би з того кращий вихід за порадою кардинала Вишинського, якби ті м’ягкосердні душі у вечірних годинах посвятили трохи труду й часу і навчили лінивих тих «чотириста слів». Тоді без шкоди для них і Церкви справа мови в нашій Церкві була б розв’язана.
Але тут є друга проблема: хто хоче, чи повинен научати, цей мусить знати свій предмет, він мусить сам знати добре українську мову. В латинських, чи т. зв. українських духовних семінаріях у Вашінґтоні і Стемфорді не дають достатньо кандидатам на священиків цього знання. Тому відправа Богослужб в українській мові справляє їм поважні труднощі. Насувається підозріння, що в таких випадках не душпастирі ідуть на зустріч бажанням англомовних членів своєї парафії, але противно, вони піддають парафіянам думку вимагати від них англійської мови в Богослужбах.
Церковна верхівка часом згадує про місійну працю наших священиків в Україні по ев. упадку комуністичного режиму. Ми також віримо, що скорше чи пізніше прийде час, коли українська вільна людина стане на землі своїх предків і проголосить там заповіді християнського життя. З чим же ті душпастирі прийдуть на ту рідну землю — з англійською, чи іншою чужою мовою, чи може заступлять їх там бельгійці, французи, поляки, москалі й іншої раси місіонарі, що володітимуть українською мовою!?
Щоб такій можливості запобігти, наша Церква під оглядом мовним і господарським вже нині вимагає далекойдучої реформи. У всіх українських церквах поза Батьківщиною слід привернути живу літературну українську мову у всіх Богослужбах, в св. Літургії, в чині хрещення, миропомазання, в шлюбах і похоронах, та у всіх ранніх і вечірніх молитвах. Вірним, що забули українську мову, — привернути знання цієї мови у вечірніх школах. Цього вимагає також в своїх резолюціях недавній З’їзд Української Католицької Молоді, що відбувся в Мінеаполіс, стейт Мінесота. (Треба додати, що цей з’їзд складався з молоді всіх поколінь української діяспори). Ця «реформа» під мовним оглядом не є реформою в дослівному розумінні цього слова, бо українська мова є визнана Архиєпископським Синодом з 1970 року літургічною мовою в Богослужбах нашої Церкви, але ця постанова, як богато інших синодальних постанов, стоять мертвою буквою на папері. Цієї мови не треба «привертати», але її треба впровадити в життя. Обов’язок ведення вечірніх шкіл для навчання української мови тих, що її забули, тяжить в першій мірі на священиках. Тому вважаємо, що обидві богословські семінарії філядельфійської митрополії повинні бути зліквідовані, а кандидати на священиків повинні навчатися богословських наук, а також української історії, літератури й мови на Українському Католицькому Університеті ім. св. Климентія в Римі. Для цієї цілі він там збудований нашим Патріярхом Блаженнішим Йосифом Першим. Цей університет одинокий може видати священиків, яких наша Церква і нарід потребують вже нині і потребуватимуть в майбутньому у всіх закутках землі, де житиме українська людина. Для цього потрібно кандидатів на священиків і грошей на оплату професорів і поміч для студентів теології. З тим власне в’яжеться пропонована вище господарська реформа в нашій Церкві.
Поза жертвенністю української громади мусимо шукати сталого і певного джерела доходу. На нашу думку таким джерелом є і може бути парафіяльна церква. З власного досвіду знаємо, що наші богатші парафії виказують в своїх річних фінансових звітах біля 150 тисяч дол., а навіть більше доходу. Не маючи виїмкових чи непередбачених видатків можна половину того доходу передати до «Парафіяльного Фонду», або на «Церкву в потребі», а решту на біжучі потреби власної церкви. Але як каже російська пословиця — «дєньґі люблять счот».
До нині в наших церквах парох є душпастирем і рівночасно завідуючим парафіяльного майна. Не всі священики можуть подолати подвійні обов’язки без шкоди для одної з ділянок його праці в парафії. Не всі священики по своїй природі є здібні бути «майстрами на всі руки». Цей факт взяли до уваги Отці Другого Ватиканського Собору і в «Декреті про душпастирювання і життя священиків» ствердили, що «священик перш за все має проповідувати св. Євангеліє, освячувати вірних св. Тайнами»… а «вірні мають дбати про утримання своїх священиків». Рівно 59-ий уступ конституції Помісної УКЦеркви, ухваленої Шостим Архиєпископським Синодом стверджує, що «заряд церковного майна належить до парафій». На підставі тих приписів парафіяльна, чи церковна рада, про яку говорить Четвертий Арх. Синод (до якої, зрештою, може входити також і парох), має право і обов’язок заряджувати всім майном, прибутками і видатками парафіяльної церкви.
Щоб ніхто не думав, що користаючи з тих приписів, парафіяни можуть надуживати своїм правом і кривдити пароха своїм «утриманням», належить вияснити, що на нашу думку парафіяни повинні дати парохові утримання відповідне до його становища. Винагорода за працю священика в парафії не повинна бути менша від винагороди пересічного американського урядника з університетською освітою, плюс вкладки до пенсійного фонду і забезпечення на випадок хвороби. Винагорода безженного і безродинного пароха може бути дещо зменшена в узгідненні між обома сторонами. Не останнє слово в цій справі матиме місцевий єпископ.
При такому розподілі функцій між парохом і парафіянами парох
- не мусітиме турбуватися засобами власного прожитку (що в багатьох парафіях проявляється поповненням членства парафії неукраїнськими чужомовними людьми задля збільшення доходів).
- це піднесе престиж, авторитет і взаїмну пошану обох сторін,
- усуне підозріння парафіян що до правильности господарювання майном парафії,
- моральний престиж і матеріяльне забезпечення пароха будуть заохотою для студіюючої молоді іти на теологію і посвятитися духовному станові,
- усе це піднесе людей на дусі і призведе до більшої активности в церковній ділянці, що в свою чергу скріпить український римський центр богословських і українознавчих наук.
Щоб оминути заміт екстремізму, шовінізму, чи нерозуміння життєвих потреб, треба пригадати нашим рідним англізаторам і іншим денаціоналізаторам, що ми живемо в Америці і хто хоче брати участь в господарському, політичному чи культурному житті Америки, цей мусить знати, англійську мову. Ця життєва конечність відноситься до цілої нашої еміграції у всіх країнах її поселення. Тому з цілого серця поручаємо нашим молодим і здібним людям учитися двох, трьох а то й більше чужих мов, бо знання чужих мов збільшує престиж і вартість людини та одкриває її двері до кращого життя. Однак, коли знання чужих мов є привілеєм немногих, то знання матірної мови є обов’язком кожного. Де-як-де, але в Америці й Канаді нічого не стоїть тому на перешкоді. Тут ми живемо в добрі узаконненої концепції етнічного культурного плюралізму, яка є виразним запереченням московсько-большевицької концепції «злиття націй». Кожна етнічна група, з яких складається народ Америки, має право жити своїм національним (в європейському розумінні цього слова) і культурним життям. Осередком життя згідно з цією концепцією є церква і школа кожної етнічної групи.
Засадничим елементом культури кожного народу, не виключаючи українського, є його мова. Без знання української мови не можна знати української культури, це є релігії, обряду, історії, літератури, архітектури і т. д.
Зовнішньою і внутрішньою ознакою українськости нашої Церкви, школи, установ, організацій і т. п. є, зглядно повинна бути українська мова. І хоч би тільки тому наші церкви повинні уживати у всіх Богослужбах і внутрішньому діловодстві українську мову, (як це роблять в своїх церквах своїми мовами інші етнічні групи), а хто від неї (української мови) відійшов, цей, без різниці чи він світський чи духовний, повинен по своїй совісті, (якщо він ще її має), відійти до подібних відпадків інших етнічних груп Америки і разом з ними творити нову сеператну інтернаціональну групу (етнос). При українських церквах і організаціях повинно залишитись ще нічим і ніким не заражене здорове зерно. Краще сотня стійких, як тисяча хитких.
Не забуваймо, що наша Церква, як і кожна інша християнська Церква, складається з єпископату, священиків і вірних (мирян). Ми становимо чисельно найбільший, а господарсько найсильніший її складовий чинник. Здаймо собі справу з нашої вартости і творчого потенціялу та використаймо їх на оборону нашої Церкви і всього, що нам рідне.
Не забуваймо, що живемо в добі шаленного поспіху. Не відкладаймо на завтра, бо може бути запізно.
