Часом за деревами не видно лісу, подібно і ми, в змаганні за права нашої Церкви і в протиакції в стосунку до безправ’я і кривд, які наша Церква зазнала в останніх часах від Ватикану, не бачимо, що діється в самій Католицькій Церкві. Щойно справа Кард. Міндсцентія показала, що «вибранцями» в покривдженні й безправ’ю зо сторони Риму є не тільки ми й мадяри, але ціла Католицька Церква переживає великі потрясення і знаходиться в критичному стані.
В зв’язку з тим постараємося тут дати деякі дані і опінії з міжнароднього католицького світу про дії після Другого Ватиканського Собору, згл. після смерти Папи Пія XII.
Папське УСУНЕННЯ СТАРШИХ КАРДИНАЛІВ ОЗНАЧАЄ КУЛЬМІНАЦІЙНИЙ ПУНКТ НЕЩАСНОГО ПОНТИФІКАТУ.
П. Реймунд Дулак, визначний французький теолог, пише в «Куррієр де Роме» (Франція) 1971: «Проскрипція 25 Кардиналів, несподівано виключених з майбутнього «конкляве», заряджена особистим «Моту Пропріо» Павла VI, буде виглядати в Католицизмі як кульмінаційний пункт цього нещасного понтифікату. Католицькі історики будуть ділити цей період Церкви на дві частини: «перед» і «після» Моту Пропріо Павла VI… Є певне, що під час його понтифікату сталися ще тяжчі випадки, але ніколи такі вагомі, цинічні і такі безсердечні.
Ми бачили скандальну пасивність Святішого Престолу у відношенні до голяндської схизми. Ми розважали знищення «Санто Оффіціо», що був сторожем правовіря (ортодоксії), усунення протимодерністичної присяги, дозвіл на італійське видання єретичного катехизму (голяндського), ми бачили візиту папи на конгресі Світової Ради Церков, знищення літургічних скарбів, лютеранізацію Служби Божої, публічне признання для Лютера, знищення священичого й церковного життя, стале назначування лібералів або прогресистів на позиції, які повинні бути «вакантес», махінаціями Святішого Престолу.
Кожний з тих актів вистачав би, щоб обезчестити понтифікат. Ми, найбільш відважні оборонці, найбільш льояльно віддані авторитетові Риму, мусіли змушувати себе замикати очі кожний раз, як наступали ці неоправдані акти. Всі вони сталися під претекстом «Єпископальної колеґіяльности». Але кожний з цих фактів був вистачаючий, щоб відкрити існування пляну, добре передуманого і обережно перепровадженого з подиву гідною витривалістю. Що це за плян? Впровадити в Церкву людину, яка може приспособлюватися до того, що Найвижчий Генерал християнських Церков відважився назвати «після християнською ерою», із церквою без здефініованих доґм, із мішаною релігією, якої мораль була б зменшена антропологією, якої авторитет буде «служба», якої священиками буде товариство культурних активістів.
Папа не має конституційної власти позбавити прелатів з понад 80 років прав, які повинні мати нові виборці Папи.
Чому ця «Моту Пропріо» є застосована виключно до майбутніх кардиналів? Чому не має ретроактивної сили? Чому спеціяльно шукалося, щоб при помочі цього декрету перешкодити вступ до нового «Конкляве» таким кардиналам як Оттавіяні, Тіссерант, Арріба, Кастро і десяток другим? Це було проти цих кардиналів і проти сили їх впливу в майбутнім «Конкляве», і для того була видумана ця теорія «вісімдесять-літників». Нею папа Павло VI практично знищив їх. Чому лиш пару тижнів раніше папа Павло VI обіцяв поважному кардиналові Арріба, що він буде зберігати управу свого престолу, і чому подібне запевнення одержав кардинал Оттавіані? Яка є причина цієї змушеної противорічности? Чому Монтіні хоче себе продовжувати в своїм насліднику? Хто це буде? Може лівий Алфрінк? Може еґоіст Суаненс? Гелдер Камара — безперестанний революціонер? Чи радикальний Війо? Без огляду на те, хто це буде, від тепер знаємо, що новий папа буде вибраний в «Конкляве», яке є опановане Павлом VI»
В другому місці цей сам П. Р. Дулак пише:
«Рішення, яке від усіх кардиналів одної категорії так несподівано відриває ПРАВО голосування у виборі папи, що було виразно їхньою функцією, є рішенням величезного значення. Воно приказує і виконує їхнє обезголовлення, в найбільш виразнім значенні того слова: їм лишається капелюх, але відрізується голову. Це те саме, що старинні римляни називали «ДІМІНУЧІО КАПІТІС» — зменшення, ампутація громадських, а тим самим і особистих прав.
Але ми не сміємо забувати, що закон, який давав кардиналам право вибору папи був проголошений 1059 року, і з бігом часу, що є дуже випадкове в історії тих тисячеліть, цей закон ніколи не був підданий під сумнів: що перешкода старшого віку ніколи не мішала в іменуванні кардинала, ні в продовженні урядування папи, що дійшов до 80 років життя. Це є противне католицькому духові і римській традиції — уневажнити без важливих причин освячений так довгим звичаєм закон. Така різка підозріла зміна буде приспішувати для мас це почування непевности, нестабільности, викорінення, яке вже спричинило позбавлення почуття святости Церкви і ослабило самі звичаї.
Забудьмо про нелюдяність і безглуздя в цім розважанні про вік людини, яку священичі свячення вирізнили від усіх смертельників в усьому, що відноситься до сили і поваги цього сану, з яким вони повинні бути зв’язані.
Після цього удару (і усіх других вже від 5 років) приходять згіршення і в студентів теології. З якою рацією тоді продовжається говорити до молодих орденатів: Ти є священик во віки по чину Мелхіседека»? Священик на вічність? І якого чину? Не тілесного з людського племени, але чину, якого вартість не є сумнівна, бо є одинока, безтілесна і без віку: Мелхіседек, якого тайну розкриває нам лист до Євреїв (VII 5) «Без батька, без матери, без предків, який не має ні початку дня, ні кінця свого життя, подібний в тому до Сина Божого, священика на завжди…»
Підсумовуючи те все, священик не є нині нічим іншим, тільки урядником. З емиритурою, одного дня, як всі інші, через свій вік. Церковний служитель з доживотньою пенсією, як швайцарський сторож…
Якщо Павло VI одним почерком пера уневажнив тисячелітню закономірність, то важно знати, чи це «Моту Пропріо» не було в дійсності ЯКИМОСЬ «Моту Алієно». Цей нечуваний акт є особистим актом Первоієрарха, що забезпечує себе заслоною «колеґіяльности». Але ми маємо певність, що цей акт не був актом свобідним! Якщо б прийшлося доказувати, то не було б жодної конечности уневажнювати цей акт: Правно він не є жодним актом, він є без якоїнебудь вартості. Це є Павло VI, жива противорічність, який з одної сторони потверджує, а з другої заперечує, який дуже часто, не звертаючи уваги на позірність, нищить своїми ділами те, що будував словами. Нехай читач пригадає собі, що в листі до кард. Лєркаро, який теж зближався до 80 років, первоієрарх тоді написав, бажаючи йому довголіття в службі Церкви. І читай опісля «Моту Пропріо», в якій він грабує вісімдесятьлітніх кардиналів з їх легальних прав через вік. Павлівська діялектика є незрозуміла, вона просто деструктивна.»
«Якщо ми пристосуємо ту діялектику до принципів цього «Моту Пропріо», то мусимо прийти до висновку, що Іван XXIII, вісімдесятьлітній Первоієрарх, був вже не здібним Папою і його собор вже не був правдивим собором, бо за папою Монтіні, в вісімдесятих роках розум вже не діє і особа не є здібна одержувати ласки Святого Духа.»
ВІСІМДЕСЯТЛІТНІЙ КАРДИНАЛ ОТТАВІАНІ НЕ СКРИВАЄ СВОГО ОГІРЧЕННЯ
В «Іль Мессадуеро» з Риму (26 листопада 1970) на першому місці була опублікована сензаційна зустріч з кард. Оттавіані.
Після «Моту Пропріо» від дня 24 листопада 1970, з першим найближчим днем січня (1971) усі кардинали, що їм сповнилося вісімдесят і більше літ, не сміють брати участи у виборі папи. Це стосувалося до 25 кардиналів, між ними і кард. Оттавіані, якому сповнилося 80 років 28 жовтня 1970. Що думає Ваша Еміненція про рішення Павла VI? Відповідь: «Крім моєї особистої опінії, яка може бути цікавою з огляду на мій вік, я хотів би висловити почування каноністів, прелатів і дуже визначних осіб, які є добре зорієнтовані в актуальних проблемах Церкви. Це надзвичайне і несподіване завішення у високій церковній ієрархії зробило на усіх, без сумніву, глибоке враження, це є радикальна зміна в повнім вияві, перепровадження її без попередніх нарад з компетентними і досвідченими людьми, навіть щоб бодай заховати трохи форму.»
Чому Ваша Еміненція говорить «Надзвичайне»? Чи тому, що ніхто не сподівався такого роду рішення і поспіху?
«Є це тому, що тим ’Моту Пропріо’, без попереднього розважання, нарушується сторінки конституції «Ваканте Седе Апостоліка» і Кодексу Канонічного права, яке опреділює позиції кардиналів, чи то у відношенні до співпраці, до якої вони є зобов’язані Первоієрархові в загальній управі Церкви, чи то у їх найважнішій службі, як найвищі виборці Голови цілої Церкви. Ця «Моту Пропріо» є тому актом уневажнення традиції багатьох століть і практики, яку респектували усі Екуменічні Собори. На ділі, в ході віків, усе оцінювано незмінно принцип, що якраз ті, що ввійшли в літа, є сильною ґарантією для Церкви, з огляду на свої найкращі поради, багатство в досвідах, розвагу і науку. Якщо в якім випадку бракували ці прикмети, то було вистачаючим прослідження обставин про цю чи іншу особу, може бути, вже й нездібну через недугу або ментальне ослаблення, яке повинні переводити досвідчені експерти. В Святім Письмі, продовжував Еміненція з подивугідною ясністю, згадується часто «стариню» і «старійший», щоб доказати, як конструктивна в управі святих речей, в кермуванні, є солідне і ефективне діяння і ґарантія старшого віку. Крім того, не забуваймо так скоро славу Первоієрархів, які в старшому віці просвічували Церкву мудрістю. І вкінці, коли ми кардинали доходимо до вісімдесятки, ми маємо у своїм посіданні «курікулюм віте» в службі Церкві, повне заслуг, досвідів і наук, з огляду на які Церква не повинна їх відрікатися задля одинокого бажання співпраці з молодшими і менше досвідченими.»
