Інтерв’ю з сестрою Євгенією – мелхітською черницею Матері Божої Неустанної помочі
– Преподобна сестро, що для вас означає бути черницею?
– Жити по-Божому означає ходити в Його присутності, знаючи, що Він мене бачить зсередини і ззовні. В смиренній поставі виявляти велику любов і повагу до іншого. Зберігати скромність у погляді та у вдумливих словах, жити в ідеальному послуху і врешті-решт, щоб нічого з цього не забути, слід жити в аскезі. Аскеза – то основний нерв християнства.
– Кілька слів про ваше місійне служіння…
– Я не люблю говорити про себе (тиша, схилила голову), але якщо ви прийшли до мене і я можу вам тим послужити… (усміхається), звичайно, я скористаюсь такою нагодою. Однак, найперше, на чому я хотіла б наголосити: все, що є в моєму житті, то дар Божий. Коли оглядаюсь на минулі десятки років свого життя, то бачу, що все – дар Божий. Як місіонерка я прослужила 25 років у Патріархії, виконуючи різні місійні завдання. Займалася публіцистичною діяльністю впродовж багатьох років, виконувала різні обов’язки в спільноті, але був і такий час, коли я як місіонерка кілька років провела в чотирьох стінах і тим, у той час не розуміючи, служила Богові.
Місія народжується в глибині серця від перебування з Богом. Моє чернече життя – то дар Божий. Чому Господь вибрав саме мене, а не мою сестру, яка була кращою за мене, не знаю – то таємниця. Мабуть, через життя в спільноті я мала б стати кращою. Я й далі шукаю відповідь на запитання «чому?». В своєму похилому віці я не маю відповіді на нього. А коли бачу ще й свої слабкості, то відповідь щораз більше віддаляється від мене.
– Чи могли б ви поділитись із нами спогадами про свою родину і те середовище, у якому зростали?
– Я народилася у великій сім’ї (Сестра народилася в Лівані у м. Захле в 1926 році.). Ми жили в долині Бекаа у місті Захле, що недалеко від кордону з Сирією. Нас було дев’ятеро дітей: троє хлопців, четвертою народилася я, а далі ще п’ятеро. В хрещенні я отримала ім’я Ольга на честь княгині Київської (це ім’я рідко зустрічається в арабському середовищі). Моя родина не була аристократичною, але ми були надзвичайно багаті… Великою розкішшю і аристократством для нас було дотримання посту, додержання і пошанування церковних приписів. Ми всі любили молитву (а це також є даром Божим). Пригадую, як я чекала звершення моїх семи років. Цей вік давав мені право вперше у своєму житті пережити з родиною час Великого посту. Ми, діти, чекали посту як свята, як великої події. В нашій родині плекалась постава християнського життя. А тим життям із Богом можна заразити, і наші батьки уміли це зробити.
– А як ви відчули своє покликання і прийняли рішення вступити у монастир?
– Щодо покликання, то воно прийшло до мене вранці у храмі 15 серпня 1939 року (в Мелхітській Церкві – свято Успення Богородиці – авт.). Ніколи не забуду цього дня. Тоді до нас приїхав отець-місіонер, який після святкової літургії в парафії звернувся до вірних зі словом. То був свя‑ щеник згромадження святого Павла (перше місійне згромадження Мелхітської Церкви – авт.). Мета його візиту була проста – «рекрутувати» дівчат до новозаснованого жіночого згромадження. Для мене це було перше знайомство з чернечим життям. Ми ніколи не чули про місійне жіноче згромадження, бо всі монастирі нашої Церкви були контемплятивними. І щойно священик закінчив проповідь, як я повернулася до своїх батьків і кивнула головою, що вступаю до згромадження. Батько не зрозумів моєї реакції, але рішення було прийняте: я буду черницею. Повернувшись із храму додому, батьки наполягли, щоби я отримала благословення від дідуся й бабусі, бо останніми роками піклувалась і жила з ними. Коли ми вдома продовжували наші роздуми про мій вступ до монастиря, до нас приїхали дідусь і бабуся, а отже, я могла одразу отримати і їхнє, і батьківське благословення.
На той час мені було лише тринадцять років, тринадцять років і кілька місяців. Отже, бачите: Господь дає свою ласку і в своєму Провидінні керує нашим життям. Саме Він у те свято Богородиці зібрав всіх моїх родичів разом у один день і дарував мені через них своє благословення. Моє рішення було прийняте за кілька днів до початку Другої світової війни.
Разом зі мною на запрошення бути черницями відгукнулись ще троє молодих дівчат, і ми почали готуватися до вступу в монастир. У цей час до монастиря слід було привезти частину приданого, а це потребувало підготовки.
Коли я роздумую над своїм покликання і питаю, чому саме я, то відповіді не маю. Після всього свого життя можу сказати лиш те, що я любила молитву, я полюбила Церкву, бачачи її в своїй сім’ї. Ми, діти, любили аскезу так, ніби це був весільний час. Разом удома молилися акафісти, часто Хресну дорогу. В моєму селі були маронітський і мелхітський храми, проживало багато мусульман-шиїтів, які були моїми друзями. Я росла на перетині церковних і двох релігійних традицій, і це життя «поруч» мало не лише свої виклики, а й дарувало нам нагоду збагачуватись досвідом іншого.
– Сестро, яка життєва подія справила на вас особливе враження?
– Я хотіла б висловити вдячність Богові за дар співчуття, яким він мене обдарував. З раннього дитинства співчувала бідним людям, переживала за потребуючих. Чому, не знаю. Але Господь мене обдарував цією ласкою, а отже, треба було нею служити. Господь дає дар не лише для мене особисто, а в першу чергу для служіння іншим. Якщо дав дар, то буде ним і користати через мене. В своєму похилому віці я продовжую ним служити. Я недарма згадала про дар співчуття, бо те що мене найбільше позначило в житті, було пов’язане з болем і стражданням інших. Під час війни в Лівані я була відповідальна за нашу монашу спільноту в Захле. 26 червня у нашому регіоні було жахливе вбивство християн. 37 дітей з різних родин були викрадені. Впродовж цілої ночі сирійські військові атакували село. Наступні два дні батьки шукали своїх дітей і знайшли… замордованими в канаві. 26 родин, які втратили своїх дітей… Пробачте (плаче)… Це була трагедія батька і матері, яку неможливо було виміряти… цей біль неможливо було втамувати… Ми, сестри, не знали, як маємо їх підтримати. Обійшли всі ті родини і просто мовчки плакали разом із ними. Та німа і безсила подія стала для мене найглибшими «реколекціями» цілого життя. В цьому безвихідному і безпорадному стані була певність, що Господь нас не покинув, а був із нами. Наш біль треба класти з довірою в руки Божі і не боятися, бо Господь з нами.
Війна в Лівані вимагала від нас консолідації зусиль та дій. Таким чином я підготувала список родин, в яких загинули батьки, і за допомоги місцевого владики ми за тиждень зібрали з вулиць навколишніх сіл 23 дітей-сиріт віком від п’яти до одинадцяти років. Годували їх тими скромними запасами їжі, що мали самі, і прагнули дарувати їм майбутнє. На цьому прикладі я хотіла б показати, що коли Господь дає мені поставу милосердя до бідних, то треба максимально задіяти той дар Божий на служіння людині. Я вже стара і не можу активно допомагати іншим, але ще можу молитися. І молюся за жертви соціальної несправедливості і так служу.
А тепер знову повернуся до вашого запитання про моє чернече життя. Прийнявши рішення стати монахинею, я не мала жодної секунди сумніву. З початком Другої світової війни моя мама переживала і не хотіла зі мною розлучатися, просила, щоб я зачекала ще трішки удома, але дарма.
До монастиря я приїхала 9 жовтня. Нас зустріла настоятелька з благим голосом і ціла спільнота молодих сестер, які вийшли нам назустріч. Я була надзвичайно щаслива. Однак за кілька днів зіткнулася з першими труднощами: настоятелька, переглядаючи мої документи, побачила, що маю лише тринадцять років (а виглядала на сімнадцять), тому не могла вступити до монастиря. Я благала сестер залишити мене в монастирі, на що вони врешті-решт погодились. Розпочавши постулят і отримавши Часослов, я відчула в собі ще одне покликання – любов до літургійних молитов. Я милувалася у всьому, що було пов’язане з літургією. В п’ятнадцять років я отримала чернечий одяг і розпочала новіціят. Перші монаші обіти прийняла в 1943 році у Неділю мироносиць, а вічні – в 1950-ому.
– Ви відомі своїми лекціями на різні богословські теми, відомі як редактор і як авторка богослужбових текстів. Яку освіту ви здобули?
– Щодо моєї інтелектуальної формації, то, прийшовши до монастиря, я не мала жодної освіти – лише вміла вільно говорити французькою, бо це була мова, якою ми спілкувалися вдома. Моя початкова формація в монастирі полягала у тому, що я приймала і вбирала як губка все, що говорили отці на проповідях і духовних науках. Перебуваючи в школі «Назарет», я здобула свій перший бакалаврат з арабської мови. Згодом, у Алеппо, в Сирії, здобувала інший бакалаврат, а далі ще одну освіту. Згодом продовжила богословську освіту. Тому що в той час була війна, потрібно було подавати людям медичну допомогу. Тож я здобула ще й фах медсестри і працювала нею кілька років. Була членом ради монастиря і секретарем нашої капітули, що вимагало від мене певної компетенції, яку потрібно було засвоювати на практиці. В богослов’ї я приділяла особливу увагу літургії. Моїм учителем і товаришем був отець Жан Корбон, який супроводжував мою богословську формацію. На неї справив неабиякий вплив Другий Ватиканський Собор. Наша Мелхітська Церква в особі Патріарха Максима IV і Синоду дуже активно до нього готувалась. Ми вивчали послання Синоду, який скеровував Церкву в напрямку відновлення нашої східної спадщини, бачили орієнтири і активно брали на себе відповідальність за розвиток нашої Церкви. В монастирі вивчали устав східного богослужіння напам’ять. Дякую Господу, що я вивчила Типікон напам’ять. Пригадую, що літургійні тексти ми читали вголос під час трапез, а коли випадала святкова вечірня, то устав перечитувала понад десять разів, щоби знати, як організувати молитву, як і що співати, як робити процесію, бо наша молитва – то місійна діяльність Церкви. І багато хто з вірних відкривався на Бога через участь у добре організованій і злагодженій молитві.
Щоб не втомлювати вас подробицями, скажу щиро, що я була біблітечною мишею. Дуже люблю читати книжки, редагувати їх. Навіть сьогодні, коли я вже у віці й нічого не чую, до мене приходять семінаристи і просять редагувати їх богословські праці. Я їм залюбки допомагаю.
Формація – це ціле моє життя. Життя мене навчали дітки із сиротинця, війна, лікарня, спільнота, студенти, особа, яку переді мною ставив Господь. І нині я за все це вдячна Богові.
– Як виглядало ваше місійне життя і які акценти ви ставили?
– Щоби бути місіонеркою, треба втікати від лінощів у молитву і працю. А виглядало моє місійне життя приблизно так: я працювала в лікарні і паралельно по шість-сім годин щодня давала уроки катехизму школярам, пізніше робила програму на радіо і працювала удома. А щодо акцентів, то дозвольте я проілюструю вам, які акценти ставила, навчаючи дітей. У той час ще не було випрацювано жодної катехитичної програми. Діти дізнавались про Бога вдома або слухаючи проповіді в храмі. Отож я вирішила заснувати при парафії першу школу, яку назвала «Євангельське чування». Основною ціллю було навчити дітей слухати і жити Словом Божим. Я дуже хотіла, щоб діти знали цілу Біблію, але на той час (а це було до Другого Ватиканського Собору) вважалося, що дітям потрібно знати лише Новий Завіт. Пригадую, як парох здивовано запитав мене, навіщо дітям вивчати цілу Біблію – Євангелія достатньо. «Отче дорогий, хіба Євангеліє не має біблійного коріння?» – запитала я. І він погодився… Кілька дітей почали збиралися раз на тиждень на біблійні зустрічі. Ми тоді навіть не мали де сидіти – сиділи на кам’яній підлозі в храмі. Я наперед їм переписувала частини Біблії, і ми її поступово вивчали. Запитаєте, які плоди? З цієї групки дітей Господь приготував для Церкви чотирьох сестер (дві з них кармелітки), трьох священиків і одного місіонера, який служить у Африці… Думаю, що треба давати від себе все, що маєш, навіть більше. Наше основне завдання – служити іншим, бути для інших. Немає значення як і де. Важливою є цілковита посвята.
Мій батько православний, мама католичка. Ми всі були хрещені греко-католиками. Отже, вже від початку мали особисту духовну фор‑ мацію. Треба слухати, що Господь вкладає в серце, і розвивати це. До чого ви маєте хист, те й розвивайте найбільше. І побачите, як це пригодиться вам у житі.
От я згадувала, що відкрила у собі покликання любити східне богослужіння. Господь мені це дав і використав для більшої Своєї слави. В нашій Мелхітській Церкві не було служби преподобному Єроніму, Іринею, Августину, слов’янським братам Методію і Кирилу. Патріарх Максим, світлої пам’яті, запросив мене працювати в літургійну комісію нашої Церкви. Я працювала разом із владикою Ляххамом (нині патріарх Григорій ІІІ), видаючи повний Молитвослов для мелхітів. З великим смиренням і свідомістю, що то Божа воля і Його справа, я написала всі необхідні служби святим і празникам, які Церква доручила мені написати. Нині справді радію з того, що моя Церква молиться і прославляє тих святих. Радію, бо ті тексти залишаться назавжди. Ра‑ дію, що ми арабською молимося до слов’янських братів Кирила і Мето‑дія. Це велика ласка і багатство для цілої Церкви!
– Як, на вашу думку, має виглядати теперішня місійна діяльність?
– Треба просто відважитись жити християнським життям. Якщо тобі щось вдається, то це лише від слухання і життя Євангелієм. Пасторальна діяльність повинна бути заснована на Біблії. Якщо не знаємо Біблії, не можемо діяти, бо не маємо опертя, інша важлива річ – літургія. Звідки християнин має знати правди віри? – З літургії. Звідки має пізнати думки святих отців? – З літургії. Богослужіння містить всю догматику і всю правду про мене і про мою особисту історію. Тому для мене пізнавати сенс літургії означає пізнавати правду про себе і Бога. Це дуже важливо для місіонера. Варто в щоденній праці з людьми скеровувати їхню увагу на ті два джерела віри.
Місіонери мали б любити науку. Люди мають потребу і право слухати глибокі науки, повчання, які торкатимуться глибин їхнього життя, стукати в двері Царства Божого, захованого всередині нас. Для цього треба товаришувати з книжками. Місіонери повинні любити бібліотеку (сміється), бути в першу чергу учнями і навчитися уважно вдивлятися в життя іншої особи, щоби зрозуміти її потреби.
– Які поради ви дали б молодій людині?
– Не знаю, що могла б порадити. Можливо, якщо не знаєш, що робити у своєму житті, зупинися і проаналізуй дар, який Господь тобі дав. Мабуть, за тим даром стоїть його план стосовно тебе, тому необхідно пильно вдивлятися в нього і від нього починати служити іншим. Життя має бути налаштоване від себе до інших. Я є для інших, щоб їм було краще. Старайтеся ближньому творити рай, пробуджуйте в нього спрагу за раєм. Нам часом здається, що Бог чогось нам не додав (сміється), то спокуса впасти в лінощі.
Вважаю, що християнське життя дає всі нагоди для служіння людству. А щоб виконувати це служіння, потрібно повернутися до тиші і спокою. Починайте любити тишу. Сучасна техніка відволікає від тиші, бо створює віртуальний світ, а жити треба реально. Сім’я, яка спільно молиться, – ось цінності які треба популяризувати. Готуючи до подружжя молоді пари, ми стараємося збиратися з ними увечері перед днем їхнього весілля на спільну молитву. Вони попередньо запрошують своїх гостей на молитву. Це особливий час, коли всі разом, як Церква, готуємося до таїнства. А чому не готуватись так до всіх інших таїнств – до хрещення і миропомазання, до сповіді і причастя? Треба збиратися ввечері і молитися. Спільна молитва є найкращим дарунком, який ми можемо зробити тій парі і собі.
Продовження в наступному номері
Розмовляла с. Альфонса Карапата
