Цього року виповнюється 70 років з часу смерті слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького, процес беатифікації якого з 1955 року досі не завершений. За цей період було проведено чимало наукових конференцій як в Україні, так і за кордоном, присвячених його пастирсько-екуменічній діяльності. Наприклад, у Оттаві (Канада) при університеті святого Павла створили Інститут студій східного християнства ім. А. Шептицького. Діють школи, різні соціально-харитативні фундації, оскільки постать Митрополита є цікавою не лише для українських дослідників. На сьогодні маємо вільний доступ до різних джерел: архівних матеріалів, уже опублікованої постуляційним центром у Львові кореспонденції, послань, доповідей (3 томи), маємо велике поле для досліджень, щоб за новими науковими категоріями розвіяти старі стереотипи, якими недруги клеймували його ім’я. Однак, незважаючи на це, необхідно створити наукову групу для ретельної фахової підготовки і опублікування об’єктивної популярно-наукової біографії великого Митрополита. Для нас, українців, постать Андрея Шептицького є як ніколи актуальною, тому що український народ сьогодні знову стоїть перед великим історичним викликом самоутвердження, державотворення, приналежності, ідентичності, самовизначення, чому як добрий пастир Шептицький присвятив усе своє життя. Митрополит у своїх посланнях наголошував, що наш народ ще не пережитий, не здеградований, як деякі західні народи. Наш народ жертовний, терпеливий, відданий і повний живучих сил, свіжий, тому має велику будучність. Спільними силами, щирим бажанням двигнемо наш народ із невідрадного положення і поставимо його на місце, яке йому належиться серед народів.
У численних пастирських листах Андрей Шептицький давав вказівки, які й нині можуть служити дороговказом для наших провідників не лише на поселеннях, а й у відродженій Україні. В цій перспективі цінними є його слова: «Найліпша воля і найбільша постава в праці суспільній принесе мало овочів, може бути зовсім безхосенна, як в цій праці забракне порозуміння, як одні будуть протидіяти другим».
Для сьогоднішнього і майбутніх поколінь українців, незважаючи на їх релігійну, соціальну, мовну чи політичну приналежність або переконання, харизматична постать Митрополита Андрея повинна стати натхненням та прикладом державотворця, невтомного борця, промотора діалогу для порозуміння, єдності та релігійно-морального національного відродження. Якщо еліта суспільства формуватиметься на здорових принципах Божого Закону, то й воно саме матиме добрі перспективи розвитку, в ньому утвердиться самоповага, почуття високої національної гідності, надійного партнера для переговорів і добросусідства з іншими народами.
У пасторальній діяльності Митрополита Андрея чітко простежуються його мудрість, переживання і турбота про церковну та національну єдність українців, яку може забезпечити тільки морально сильна, духовно багата християнська родина. Куди б не вели його пастирські шляхи в Україні чи за кордоном, це було основою його навчання.
Митрополит на весь голос заявив про своє повернення до Церкви прабатьків, про те, що є українцем. На таке могла відважитися тільки високошляхетна, глибоко духовна, патріотична та надзвичайно смілива особистість. Польський граф, який заявив про своє повернення до українських коренів, що в середовищі тогочасної польської аристократії та багатої буржуазії сприймалося як опускання «до хлопства», ставив себе поза законами суспільства. Він відмовився від графського титулу, маєтності, адвокатської перспективи, на здобутті котрої наполягав батько, і ступив на всипану камінням і зарослу терням дорогу відродження свого народу і Церкви – народу приниженого, народу обкраденого, народу, позбавленого державності сильними ворожими сусідами, які, скориставшись нездатністю і незрілістю його верховників, залишили за ним лише право на злиденне існування, виснажливий труд і напівголодну смерть. Йому відібрали навіть право молитися рідною мовою, за рідним звичаєм виховувати і навчати дітей.
Українець в тому часі не мав права на високооплачувану працю, на навчання у вищій чи навіть професійній школі, якщо не задекларував себе католиком у латинському обряді, що в Польській Республіці означало визнати себе поляком.
Під час цього важкого для українців історичного періоду польський граф Роман Марія Шептицький називає себе одним із небагатьох патріотів того страдницького народу і стає на його захист.
Зі спогадів матері Софії (з Фредрів) довідуємося, що уже в дев’ятирічному віці він заявив про своє бажання стати греко-католицьким священиком, належати до чину отців-василіян, чим дуже здивував рідних, які належали до латинського обряду. Таке незвичайне для малої дитини рішення вразило батьків, і вони його сприйняли як провидіння Господнє. Першою підтримала сина мати.
Підростаючи, юнак міцнів у вірі та мудрості своїх переконань і у двадцятирічному віці вступив новиком у Добромильський монастир отціввасиліян, де після постригу прийняв монаше ім’я Андрей.
Кожен день, кожен рік його подвижницького життя вартий того, щоби про нього писати, щоби його вивчати. Він присвятив своє життя відродженню приниженої Церкви – Церкви свого знедоленого народу. Силою своєї віри утверджував її значення далеко за межами провінційної Галичини, пробуджував дух свободолюбства і християнської надії в найтяжчі часи духовного занепаду, спровокованого війною, а саме у період 1920 – 1923 рр., коли після закінчення Першої світової війни в Старій Європі народжувалися нові держави, і Україна теж мала шанс увійти до їх числа, та через політичну короткозорість своїх лідерів втратила цю можливість. Опинившись під владою більшовиків, Україна втратила будь-який шанс на державність: західні держави не бачили ні сенсу, ні можливості давати їй політичну і економічну підтримку, а Ватикан, що першим у Європі оголосив про визнання її незалежності, втратив інтерес до неї як такої, що опинилася у владі безбожної диктатури. Він звернув свій погляд і надії до єдиної у Східній Європі католицької держави Польщі, яка довела, що є державою, яка росте, розвивається. Тому вона без особливих труднощів добилася приєднання до своїх територій такого ласого українського шматка, як Галичина.
Ще до Першої світової війни Митрополит Андрей Шептицький, маючи таємні повноваження від Папи Пія Х, згодом підтверджені Папою Бенедиктом ХV, працював над заснуванням Російської Греко-Католицької Церкви і організацією її діяльності, таким чином сприяючи з’єднанню Православної Церкви з Католицькою. Він докладав титанічних зусиль для того, аби переконати Ватикан у важливості збереження чистоти візантійського обряду навернених католиків і зумів схилити до цієї ідеї нового Папу Пія ХІ (Ахілле Ратті), який до свого обрання Вселенським Архиєреєм був нунцієм у Польщі та Росії і упереджено ставився до будь-яких проявів націоналістичних ідей чи рухів. Папа, в цілому підтримуючи розроблену Шептицьким концепцію, але піддаючись впливу польського духовенства, вимагав від Митрополита, який не приховував своїх патріотичних переконань і стремлінь бачити Україну єдиною, вільною, консолідо‑ ваною міцною державою, не займатися політикою і відійти від українського національно-визвольного руху. Навіть саме вживання слова «український» було заборонене у ватиканських декастеріях, що спричинило невдоволення у середовищі греко-католицького клиру.
Дбаючи про поширення і розвиток католицизму серед православних українців, Шептицький відстоював перед Папою тезу про те, що цю місію повинно виконувати саме українське духовенство, споріднене з православними мовою, обрядом, звичаями. Активно трудився над втіленням у життя ідеї автономії Російської Церкви в єдності з Римом, чим викликав невдоволення голови папської комісії Pro Russia єпископа Мішеля Д’Ербіньї, що завершилося виключенням Шептицького з католицької місії поза Галичиною.
І тільки після того, як Конгрегацію Східних Церков очолив кардинал Ежен Тіссеран, у Ватикані почало змінюватися ставлення до українських католиків візантійського обряду. Він на початку 30-их років посприяв в отриманні папської акредитації для Львівської греко-католицької духовної академії, про що Митрополит Шептицький просив ще з 1909 року.
В 30-их роках при мовчазному спогляданні ватиканських декастеріїв на те, як польський режим руйнував православні храми на Холмщині й Підляшші, Митрополит виступив з гарячими протестами проти таких дій, захищаючи права українців цих земель на вільне віросповідання. Одним із цих протестів стало пастирське послання, в якому Шептицький заявив, що такі дії польського уряду компрометують Святий Престол як співучасника нищення українців.
Внаслідок спричиненої війною розрухи Галичина була зруйнована як матеріально, так і духовно. Прагнення українців Галичини до національного і духовного відродження було надзвичайно сильним. Проте тодішній польський уряд бачив у цьому загрозу для своїх націоналістичних амбіцій відбудувати велику Польщу включно з Галичиною, що й стало головною причиною українсько-польської війни 1918 – 1920 рр. А провідною силою у здійсненні цих намірів була Польська Римо-Католицька Церква, очолювана львівським Архиєпископом Юзефом Більчевським (1900 – 1923 рр.). У той же час Українська Греко-Католицька Церква, яка ідентифікувалася з українським народом, очолювана Митрополитом Андреєм Шептицьким (1900 – 1944 рр.), не могла стояти осторонь природного прагнення українців Галичини до державної самостійності. Це породило неприязнь польського уряду, а згодом і громадськості до Митрополита, якого виставляли зрадником держави, а значить і польського народу.
Польський уряд намагався всіма наявними засобами через дипломатичні канали показати перед світом галицьку проблему як внутрішню проблему суто галицького етносу, але Шептицький виніс її як міжнародний конфлікт. Знана і глибоко шанована особа у християнському світі, він не тільки підняв престиж свого високого урядування завдяки ерудиції, дипломатичному хисту, а постав високо понад місцевих українських політиків Східної Галичини. Митрополит Шептицький мав велику повагу у Ватикані (наприклад, здобув прихильність та підтримку монсеньйора Е. Бенедетті), що створювало чималі проблеми польським політикам, які намагалися всіма доступними методами усунути його з галицького митрополичого престолу, а значить і з арени національно-визвольної боротьби українців. І вихід було знайдено. Завдяки політичним інтригам польської дипломатії у ватиканських дeкастеріях було знайдено можливість переконати Святішого Отця в необхідності делегувати Митрополита до українських емігрантів за океан. Але й там як Апостольський візитатор до українських поселень на Американському континенті (США, Канада, Бразилія, Аргентина) він працював для України, контактуючи з очільниками штатів, держав, зокрема, мав змогу спілкуватися з Президентом Сполучених Штатів Ворреном Гардінґом. Відвідуючи країни Європи, зустрічався з монархами Бельгії, державним секретарем Великобританії Джоном Д. Ґреґорі та прем’єрміністром Франції Пуан Куаре.
Очевидно, що великих фінансових результатів його поїздки не дали, але, використовуючи свій духовний авторитет та шляхетське походження, Митрополит звертався до сильних світу цього за підтримкою ідеї української незалежності, відкриваючи перед ними справжні картини становища українців Галичини.
Під час цих пастирських подорожей він перебував під постійним наглядом польських спецслужб та чиновників польських дипломатичних представництв, які готували ґрунт для представлення його перед місцевими урядами, а часто й українською громадськістю, як антипольського активіста, як політичного, а не духовного лідера; намагалися таким же чином скомпрометувати його місію і в очах Ватикану.
За час перебування в Римі Митрополит також розвивав інтенсивну діяльність на захист України в очах ватиканських дeкастерій та при уряді Італії. Під час трьох зустрічей з понтифіками Бенедиктом ХV та Пієм ХІ мав нагоду звітувати про результати місії та показувати реальну невтішну ситуацію свого народу і Церкви в Галичині та на нових землях. Але відповідно до того, як змінювалася для Галичини історична ситуація, змінювалися й реагування Ватикану на звернення Митрополита, особливо на його звіти як Апостольського візитатора про духовні потреби українських греко-католицьких поселенців на Американському континенті. Ці духовні потреби були враховані після тривалих років дискусій: тільки через десять років було призначено єпископа до Америки і аж через сорок до Аргентини і Бразилії.
Мені потрапили до рук дуже цікаві з історичної точки зору протоколи зустрічі Митрополита з польським послом при Ватикані Владиславом Скшинським (своїм родичем) про обговорення питання щодо його власного ставлення та ставлення українців Галичини до польської держави після 15 березня 1923 року, коли Галичина, за рішенням Ради амбасадорів у Версалі (Франція), була закріплена за Польщею. На запитання пана посла про те, як українці тепер ставитимуться до Польської держави, Шептицький відповів, що так само, як поляки ставилися до Австрійської імперії.
В протокольних листах польського посольства при Ватикані до свого уряду і Апостольської нунціатури у Варшаві й до Ватикану багато місця приділено труднощам, які Шептицький був змушений долати при поверненні до своєї єпископської столиці Львова. Польський уряд висував щораз нові умови повернення Митрополита, найголовнішою з яких була вимога написати пастирського листа до своїх вірних, що засвідчив би вірне підданство його і народу Польській державі. У той же час ватиканська дипломатія через Апостольського нунція у Варшаві монсеньйора Л. Лаурі та його секретаря монсеньйора К. К’ярло вела постійні переговори з урядом Польщі щодо надання йому паспорта з візою для вільного і безпечного повернення до Львова.
Діставши через певні джерела достовірну інформацію про те, що польські спецслужби навіть готували замах на його життя, вважаючи державним зрадником, Шептицький, передбачаючи це, пише 4 липня 1923 року зворушливого прощального листа до Папи Пія ХІ, в якому робить ісповідь своєї віри, наголошуючи, що він, як єпископ і пастир, ніколи в своєму житті не керувався ненавистю до нікого, однак не міг стояти осторонь страждань свого народу і що єдиною метою його життя було проповідувати Євангеліє і любов до ближнього.
Митрополит Андрей Шептицький був живим втіленням долі Української Церкви і нашого народу в ХХ столітті. Його віра була непохитною, а енергія невичерпною. Українська Церква, вихована великим Митрополитом, зуміла стати твердо на ноги як жива ікона і дала світові героїчні свідчення, євангельським змістом яких ми живемо й донині. За стійкість, незламність, муки і оборону Української Греко-Католицької Церкви та українського народу ім’я Андрея Шептицького викарбуване золотими літерами на скрижалях Христової Церкви й українського народу.
Говорячи про заслуги Митрополита, не можливо не згадати його бачення помісної Христової Церкви в Україні, як і його розуміння боротьби за незалежність своєї держави, про що, зокрема, він пише у своїх посланнях («Меморандум 1914 р.», «Як будувати рідну хату 1942 р.» та «Декрет про церковну єдність 1942 р.»). Що стосується розвитку й утвердження Церкви Христової на території України, то Андрей Шептицький чітко бачить це в розбудові тієї структури, що притаманна Східним Церквам, тобто досягнення статусу патріархату. Однак патріархальна Церква мала б відповідати тій моделі християнства, яку прийняли наші предки понад тисячу років тому у Володимировому хрещенні, коли рана поділу між християнами ще не була завдана Христовому Тілу – Церкві. Така Церква має перебувати в сопричасті як з Константинополем, звідки на наші землі прийшло християнство, так і з Римом – осідком послідовників апостола Петра.
Лише за останні десять років дослідники, серед яких і автор цієї статті, отримали дозвіл на користування документами з архівів польської розвідки та дипломатичних діячів у Варшаві, особливо секретного архіву Ватикану, що й стало поштовхом для мене ширше вивчати цю проблематику.
Колесо історії не зупиняється, і в його нестримному русі не зупиняється боротьба українців за повну державну політичну і духовну єдність, що засвідчила «Революція Гідності» (як назвали події Євромайдану 2014 року). І є щось особливе саме у тому, що поляки перші подали нам руку братньої допомоги та підтримки. Польська молодь і фізично, і завдяки новітнім електронним засобам стала поруч з українською на захист її безповоротно європейського вибору. Ще в 1991 році після проголошення держави Україна саме Польща першою заявила про її визнання.
Зі зміною генерацій змінився й світогляд наших народів, розуміння та оцінка нашої спільної історії. Обійнялися брати, уряди подали руки, церковні єрархи двох обрядів привселюдно закликали до примирення двох братніх народів: «вибачаємо і просимо вибачення» (Варшава, 2013 р.), щоби виправляти спільно зроблені помилки, аби й далі іти разом, жити в надійному добросусідстві, будуючи спільно безпечне європейське майбутнє. Одним із вагомих кроків до цього беззаперечно стане успішне завершення процесу беатифікації Митрополита Андрея Шептицького – одного з духовних архітекторів європейської інтеграції українського народу на основі спільних європейських християнських цінностей.
Отець д-р Августин Баб’як, греко-католицький священик, який з 1992 по 2002 рік душпастирював у Франції, де навчався у Ліонському Католицькому Університеті, в якому 1999 р. захистив докторську дисертацію. З 2002 року душпастирює для українських іммігрантів на півночі Італії. У 2005 році закінчив постуляційний курс у Римі. З 2007 р. співпрацює з Науковим Інститутом Релігії м. Больцано, де читає курс про Духовність Східної Церкви. Автор книг «Леґітимність українського Патріархату», «Нові українські мученики XX ст. Сповідники віри», «Подвиг митрополита Андрея Шептицького як апостольського візитатора для українців (1920-1923) і його взаємини з урядом Польщі» та багатьох статей на релігійну тематику в українських і французьких журналах
