Держава і Церква – окремо, попри те що дуже близько. У кожної своя вертикаль влади, закони, покарання, вибори… і цінності. Останні можуть, щоправда, інколи не співпадати. Цікаво, що така мегадержава, як Церква, непогано функціонує сотні років. І що ще цікавіше, не завдяки ідеальності своїх законів-конституцій, а завдяки благодаті. З цим твердженням не погодиться хіба що Ден Браун.
Нема, мабуть, на планеті Земля країни, міста чи поселення, де б усі були переконаними «безвірками», а отже, мав би діяти тільки закон. Якщо ж влада не бажає благодаті (релігії), то мусить просто її заборонити назовні (історія показує, що подолати «благодать» ще не вдалося нікому). Політика мусить враховувати, що її основний «об’єкт» діяльності – homo religious. В принципі, те саме стосується релігійних інституцій у відношенні до політичних – в останніх є члени, за діяльність яких вони, ці інституції, несуть відповідальність. Отак і взаємодіють.
Християнська Русь – школа при монастирі, придворний духівник, княжий храм. Згодом – духовенство в сеймі. Присяга на Євангелії… Каплиця у Верховній Раді, читання Святого Письма групою депутатів, молитовні сніданки, які з півстолітнім запізненням намагаються укоренитися в Україні (перший відбувся щойно у вересні 2011 року).
Америку та Європу цим уже давно не здивуєш, хоча добре, що взагалі маємо діалог, ба навіть співпрацю Церкви з політикумом.
Нещодавно довелося мені побувати в каплиці Львівської міської ради. Вона там існує вже кілька років, і працівники ради навіть мають свого капелана. То було дещо несподівано – капеланська служба для політиків… З таким я ще не стикалася. І з погруддям Шептицького в державній установі також. Воно стоїть поруч із погруддям короля Данила – фундатора Львова. Як сказав отець Павло Дроздяк, капелан Львівської міської ради, символи закону і благодаті.
Захотілося глибше вивчити цю тему. Ми звикли думати, що політика – це брудна справа. Але саме це мало б бути взяте Церквою на озброєння. Якщо є десь щось брудне, чи ж не варто допомогти вимити його? (Лікаря потребують не здорові…) Таку роль «очисника» повинна відігравати Церква в усіх сферах, а в політичній поготів.
У сусідній Польщі таке служіння є звичним. Каплиця в будинку парламенту, реколекції для депутатів, щорічні прощі парламентаріїв на Ясну Гору в Ченстохові, ділення оплатком перед Різдвом. Нормально. Нормально для країни релігійно монолітної. В інших, полірелігійних державах складніше з капеланством, але не безнадійно.
Про це нам більше розповів священик Олекса Петрів, керівник Департаменту зовнішніх зв’язків УГКЦ в Україні.
«Капеланське служіння для політичних діячів здійснюється не лише в католицьких країнах, а й у православних та ще в більшій мірі у мусульманських. І реалізується це служіння по-різному: від несприйняття у Франції до того, що релігійний закон майже тотожний зі світським, як у країнах шаріату. В Україні таке душпастирство на початковій стадії розвитку, але воно вже є. Багато позитивного досвіду капеланського служіння для політиків переймаємо від країн Центральної Європи, які теж пережили комуністичний гніт, зокрема Польща і країни прибалтійські. Їм, звісно, трохи легше, ніж нам, бо там менша конфесійна строкатість. Але запозичити їхній досвід стовідсотково не можемо, оскільки Україна має свою специфіку, яку слід обов’язково враховувати.
Церква в Україні готова допомагати і сприяти тому, щоби політики мали й духовну підтримку – але тільки як відповідь на свою потребу. Не може ж Церква нав’язувати свого служіння! На щастя, такий запит є і у Верховній, і в місцевих радах. Тоді Церква відгукується на запит і дає для служіння кваліфікованих людей, які могли б ці духовні запити задовольнити на належному рівні.
В приміщенні комітетів Верховної Ради православні християни, які належать до Московського Патріархату, вже кілька років мають каплицю за сприяння одного з народних депутатів. У ній час до часу звершуються богослужіння.
УГКЦ проводить несистематичні молитовні зустрічі, бесіди з депутатами Верховної Ради. Натомість народні обранці-протестанти систематично збираються для читання Святого Письма і до них долучаються їхні колеги – віряни Української Греко-Католицької Церкви. Екуме‑ нізм…
Більшість урядовців найвищого ешелону влади, греко-католики, є активними парафіянами київських парохій. Для кращої духовної поживи їм не вистачає хіба що пояснення специфіки вчення Католицької Церкви різних аспектів соціальної доктрини. Вони по це у першу чергу звертаються.
Всі події, що відбуваються у останні місяці в Україні, чітко показують необхідність релігійного чинника в суспільному житті, зокрема в суспільно-політичному. Саме тому бачиться широка перспектива розвитку капеланського служіння парламентарям. Але, звісно, це буде присутність без втручання, адже завдання капеланів – бути духовними порадниками, впливаючи таким чином на справедливість рішень, їх відповідність законові, загальнолюдським принципам».
Чотири роки тому міський голова Львова Андрій Садовий звернувся до митрополита Львівського Ігоря Возьняка з ініціативою призначити капелана для працівників міськради. Це прохання було проявом великої відваги з боку політика, бо Церква часом «незручна» для депутатів. Багато хто не хотів би постійного «блимання» її представників перед своїм носом. Але страх налаштувати когось проти себе був подоланий, і перша робоча сесія Львівської міської ради VI скликання почалася молитвою під проводом отця Ореста Фредини, який став першим в УГКЦ капеланом для урядовців. Молитва і духовне слово дотепер передує кожній сесії Львівської міської ради.
Отця Ореста Фредину замінив священик Павло Дроздяк, який розказав «Патріярхату» про особливе служіння в особливому місці.
«Оскільки місто Лева є і містом храмів, центром духовності Захід‑ ної України, то й співпраця влади та релігійних структур тут геть не зайва. Досвід підготовки і проведення нещодавньої «Ночі у Львові» показав, що підказка духовенства про потребу в нинішніх умовах загальнонаціональної скорботи, коли доводиться обмежувати проведення розважальних заходів, зміщувати акценти на духовність, не відмовлятися від промоційної акції, а просто скерувати її в інше русло, дала добрі плоди. Свята не відмінили, гості міста не змарнували часу, а мали добру нагоду в особливій атмосфері ночі пізнати львівські храми, пом’янути загиблих і збагатитися духовною культурою.
У Львові Церква і влада разом працюють над тим, аби храми були не лише пам’ятками архітектури і культури, а носіями того, задля чого створені, – духовності в її правдивому значенні.
Крім цього, спільне проведення заходів, переплетення духовної та культурної пропозицій міста сильно об’єднує громаду, збагачує як організаторів, так і учасників.
Україну вважають християнською державою, але, на жаль, часто бачимо, що Бога витісняють з деяких сфер державного життя. І якщо це стосується політики, то тоді політика перетворюється зі служіння комусь на служіння собі. Час перестати бавитися в християнську країну – час нею бути!
Присутність Церкви в політичних коридорах може надати політиці правдивого «смаку». Капелан, промов‑ ляючи до парламентарів, може говорити сміливо, бо він нейтральний, ні в чому не зацікавлений, окрім як у спільному добрі.
Сьогодні маємо час гіперчутливості до справедливості. Особливо це стосується влади, політикуму. І власне роль Церкви, яка не має права не реагувати на зло, мовчати, не має права закривати очі на те, що завдає шкоди людям, – напоумляти і просто нагадувати, що є Бог. Це головне завдання капелана в органах влади. Він не має права безпосередньо впливати на ті чи ті рішення, але він покликаний своєю молитвою, своїм словом просто натискати «кнопку» совісті, змінювати не рішення, а людей. І за це депутати, працівники владних структур висловлюють свою вдячність усе частіше. Їхнє ставлення до духовної особи в раді того чи іншого рівня змінюється на краще».
* * * * *
Як колись у комуністичній, але все ж католицькій Польщі присутність духівників стала невід’ємним елементом страйків, так і тепер в Україні духовенство в перипетіях Майдану було на передовій серед своїх вірних. Молитва на Майдані і поза ним не вщухала.
Мучеництво отця Єжи Попелушка не залишилося без «насіння»: і далі бачимо присутність Церкви у польському парламенті, співпрацю. Ми також маємо новітніх мучеників з-поміж християн – викрадені й тортуровані священики, замордовані діти пасторів, диякони. Споді‑ ваємося, ця жертва дасть свій плід для добра всього народу, всієї держави, за яку і через яку вона принесена. Додасть благодаті…
Підготувала Ліда Мідик
