(У майже персональній справі)
ІІ
У продовженні насвітлення причин нічим позитивним не оправданого намагання групово-політичного елементу нашого суспільства пенетрувати й вивертати суть мирянського патріярхального руху дорогою домінації в ньому (чи над ним) підставлених професійних групово-політичних людей приходиться покликати до уваги заінтересованих витворену й довгенько практиковану назовні й внутрі патріярхального товариства метушню. Почати треба від поширеної популярної опінії патр. т-ва як опанованої політичною групою організації. Якщо ще у засягу активности цієї організації знайдеться людина (або дві), що не знають якою, то цій жертві суспільно-політичної «несвідомости» треба підказати — «двійкарською!»
Виявленням джерела такої популярної опінії не варто займатися, щоб не викликати якогось патріярхального «Вотерґейту», але зате варто заінтересуватися самим біологічним циклем її, зокрема такими елементами як ґрунт, сіяння, угноєння, вирощування, збирання плодів і споживання, щоб знати чим годується наш суспільний організм. «Кажуть, що…» рахується в інтелігентському товаристві достовірним джерелом навіть тоді, коли це що «кажуть» ніколи нічим не потверджується, а ці що «кажуть» користуються кращою опінією як ці, про кого «кажуть». Знання, думка, ентузіязм і праця людини тратить свій глузд, коли за нею весь час волочиться непровірене й недоказане те, що «кажуть».
Опінія партійности нашого товариства базується на неетичній опінії людей про людей. Акцептування такої опінії внутрі й назовні товариства здійснюється через байдужість до неетичности, відсутність здібности критично думати й бажання використати її (опінії) для персональних розрахунків між заінтересованими. Не було б прикро писати, коли б хоч трохи було соромно діячам Визв. Фронту говорити патріярхальникам: «усуньте Процика — будете мати товариство!» й не було б потреби писати про це сьогодні, якби тенденція по лінії виконання цієї директиви проявлялась, як колись, у мінімальній мірі. Коли ж ця зручно підсичувана з-зовні вимога стала поважнішим моральним фактором у багатьох виявах діяльности т-ва, то, при небажанні (або нездібності) покликаних людей вдало невтралізувати її зразу постала природня спонука для зовнішніх (політичних) чинників витворювати кращу чи гіршу опінію одному чи другому патріярхальному діячеві навіть на терені самого т-ва. Так поволеньки дійшло до того, що шановні творці згаданої «популярної опінії» бажають мати змогу зводити свої політичні порахунки з бажаними людьми не тільки через єпархіяльні канцелярії, але й на терені незалежної мирянської організації, руками самих щирих патріярхальників.
Свідомо й несвідомо в мирянських колах людина з ясними політичними переконаннями трактується наче вона має свої «гріхи» й тим самим не може бути повноцінною в русі. Завжди знайдеться ситуація, в якій вона не може виконувати такої чи іншої функції, брати тут чи там участь, бути на тому чи іншому пості, чи навіть висловити свої думки, бо не такі як треба в неї політичні погляди.
Не буде перебільшенням ствердження, що маємо тут до діла з дискримінацією на базі політичних переконань. Не непогодження з певним родом політичної діяльности, або з конфліктами інтересів в товаристві, але лиш і виключно на тлі політичних переконань, тобто у сфері людського думання.
Це явище хоч може не багатьох цікавить — є доволі інтересне і небезпечне. Фактів партійно-групової дії в управі т-ва ніхто досі не спромігся знайти, але максимум підозрінь і зв’язаної з тим напруги існує доволі в ній і поза нею. Люди носять це обтяження зі собою довгими роками не маючи сили здобутися на певну об’єктивну аналізу фактів і ліквідації проблеми. І тому постає насамперед практичне питання, як бути політично зорієнтованій людині в суспільній чи мирянській негруповій організації? Чи її політичні переконання являються обтяженням, негативом чи пониженням її ентузіязму й суспільних кваліфікацій в стосунку до політично незаанґажованих або несвідомих його колег? Чи вона має носити почуття вини за свої політичні погляди, шкідливости яких ніхто не встановив, й бути нараженою на дурні афронти? І чи можна придивлятися спокійно потуранні політичним спекулянтам в шуканні партійности там, де її нема?
Не є метою цієї статті давати рецепти на виявлення і лічення таких проблем. Хочеться лиш вказати, що такі проблеми не є відірваними, та що вони є складовою частиною широкого й усіми толерованого суспільного процесу й пануючої у ньому української громадської етики, згідно з якою відпартійщенням непартійного мирянського товариства дозволяється зняти з нього політично-групову контролю якої немає, й унезалежнити його у комбінованій структурі політичних сил, де політично-групова контроля є повна. Щоб у цій загадці розібратись вистарчило б пристосувати певні критерії виміру до партійно-групової приналежности стосовних суб’єктів, одначе аналіза тих явищ так далеко не йде і з цього дальше користають лиш творці «популярної опінії» про ополітичнення патріярхального товариства.
Одним із критеріїв могла б бути теоретична можливість «відпартійщення» мирянського товариства по лінії «популярної опінії» й елімінування тих декількох безнадійних «партійців» від впливу на працю товариства. Що на цьому скористає патр. товариство, а що «популярна опінія» — не тяжко догадатися. Важне при тому й те, що «винні» за ополітичнення патр. товариства люди ніяк не рахують себе досмертними патріярхальними активістами, з чим «опінія» рахується також.
Якби було ясно і зрозуміло, кому більше повинно залежати на внесенні поважної об’єктивної розсудливости у ці справи, не приходилося б писати у цій майже персональній справі.
