Не тільки варто, але конечно потрібно кожному християнинові все роздумувати над істиною Христового Воскресіння з якого випливає тверда й незаперечна наша віра. Воскресіння є чудесним завершенням багатострадального життя Бого-чоловіка — Ісуса Христа на землі за наше, по той біччя — спасіння. Христове життя на землі сповнене з одної сторони великою покорою страждань, а з другої — багатством житьових чудес, які без кінцевого акорду життя, смертної агонії і світлого воскресіння, що відкрило життя безконечної вічности було б пішло у забуття. У Христовому воскресінні заключається вся глибина глибин, суть людського і Божої безконечности, любови, сили й могучости.
Передумуючи, можемо з певністю твердити, що Ісус, як Бого-чоловік, Син Божий мав можливості перестерегти і запобігти зраду Юди, бо ж Він заповів наперід, що так станеться. Мав силу переконати Понтія Пилата у своїй невинності. Навіть тоді, коли Ісус вже висів розп’ятий на хресті міг звільнити себе, але все це мало б фрагментарне значення без тієї безмежної внутрішної глибини для започаткування і встановлення Нового Завіту. Новий Завіт, що був фундаментальним оновленням не випливав з заперечення Старого Завіту, бо слід мати на увазі й не забувати, що без юдаїзму важко собі уявити народження християнізму. Християнізм у певному аспекті є продовженням юдаїзму в оновлених формах.
З народженням нового Завіту було підкреслено, що Господь не є тільки для багатих, чи вибраних кляс, але для всього людства, всіх його шарів і кляс. Тому Ісус і народився у бідноті — стайні, щоб. для нього мали доступ все й завжди від бідних починаючи і багатими кінчаючи. До речі в Старому Завіті була певна градація, була ця кастовість, були вибранці, про яких говориться у Євангелії. Сюди належали фарисеї. До речі, в нас слово «фарисей» часто вживається в роді брехуна, себто того, що говорить неправду, що не відповідає правді. Фарисеї у той час були найбільш освічені, едуковані й багаті люди, вони були ті, що формували тодішнє життя і були тими вибранцями. Христове вчення зрівнювало всіх людей перед Богом.
Христос, як Бого-чоловік показав всі слабощі людей включно з своїми найближчими послідовниками, учнями — апостолами, які не були від них вільні. Зрада, яку поповнив Юда незавмерла, вона була в минулому, є в сучасному і остається на віки прийдешніх поколінь. Христос тільки підкреслив її домінантність у низьких особистих цілях-наживі. Поповнюють зло зради люди не зважаючи на те хто на якому щаблі стоїть. Це дуже важливий момент, який варто все мати на увазі. Христос показав, що в такому малому крузі, як його дванадцять учеників — апостолів і серед них знайшовся один зрадник. Що ж тоді говорити у наш час, де стільки різних приманливих спокус? Ті, що зраджують, свідомі того, що це каригідна прикмета людини.
Факт, що апостол Петро відрікся Христа також має глибоке значення — робить проекцію у віки, бо ж вирікання не закінчилось на Петрові. Це відречення знаменує слабість людського духа, обстояти в найбільш критичний час свою віру. Глянувши доокола себе, ми побачимо багато наявних прикладів зневіри, відречення від святої правди, бо в даний час і на даному місці треба б за неї дорого платити, іноді й життям.
З другої сторони ми маємо світлий приклад — Магдалину, яка з упадку легкого — розпустного туземного життя, щирим розкаянням підноситься до Господніх вершин, показує це безконечне оновлення людської душі. Так на грунті діяволь- ського — розпустного життя регенерується людська душа у цвіт прикладного покаяння на якому виростає Господня простота, що стає світлом для цього людства. Не згадуючи тут не менше багатомовного факту розкаяного грішника, що був по правиці розп’ятого Христа і має також визначальну проекцію у розвитку християнства. Ось цей далеко не повний, а радше фрагментарний вінець подій разом з воскресінням становить основу основ Христової віри і Христової церкви. Нічого дивного, вглиблюючись в поодинокі фрагменти, часом важко для людини зрозуміти властиву суть приходу на землю Бого-чоловіка. Правда, на це є проста і зовсім не складна відповідь — спасти людський рід. В думаючої людини така відповідь часом не є вистачаючою. Перед нею постають все безконечні питання чому, чому? Нажаль людський розум не спроможний схопити Божий промисел, Божі дороги, для людини, вони можуть бути несумісними, а для Бога немає нічого неможливого.
Треба підкреслити, що навіть апостоли задивлені в Христову всемогучість, яка їх окрилювала світлом величі не могли зрозуміти Христових терпінь, страждань і розп’яття. Чому Христос на очах товпи не зробив чуда, які робив перед тим і не зійшов з хреста? Віра апостолів була захитана, вони вже почали сумніватись навіть в те, що власними очима бачили, як їх Учитель творив чуда. Щойно коли з громом відвалювавсь надгробний камінь і Христос Воскрес із мертвих, утвердило віру в апостолів. Без терпінь, мук і смерти не можливе було воскресіння, а без воскресіння наша віра була б марною, вона не мала б тієї життьової сили, росту і розвитку.
Ось ті бідолашні, що боялись за долю своєї туземної влади, бо сподівались, що Ісус прийшов відібрати від них — вирішили його знищити — убити. Вони були більш як певні, що з смертю Ісуса Христа буде все скінчене. Вони дуже помилились, бо смерть Ісуса породила нове життя, тривкіше й сильніше, як тільки можна було собі уявити.
Поруч того перенесімся троха в дійсність нашої Української Католицької Церкви. Це також мініятюрка хресної дороги. Вона барвиста і багата на приклади мучеництва християн. В страданні й терпінні нашої Церкви на рідних землях ми не бачимо так багато Юд і фарисеїв, нажаль вони чомусь обильніше виявились у безпечному затишші вільного світу. Ми бачимо тих професійних «книжників» і «фарисеїв», що нам авторитетно визначують, що нам можна, а що ні, що нам дозволено, а що ні. Забирають нам право посягати за тим, що нам належить по самій природі і Божому законі. Дивно, що при цьому забувається одну незаперечну істину, що Господь зробив всіх людей рівними перед Його святим престолом.
Правда, вони, як і фарисеї освічені, але нажаль сприйняли свою працю у Божому винограднику не як посвяту з покликання, але як професію. Власне тут є ключева точка розбіжности розуміння між тим, що повинно бути, а цим, що є. Прислухаймось добре до їх мови, пригляньмось до їх діл і побачимо, як діла далекі від слів і, як мало в тому з Христового вчення, — терпіння, віри та любови. Гляньмо на сам «Олімп» Католицької Церкви, де повинна б бути хоч оптична (позитивна уява, нажаль, їх дія перекреслює і те. Остається зовнішний блиск, напушеність і штучна велич з чого віє холодом та понурістю. Чомусь зникла в них Христова простота, безмежна любов, що зворушує людські душі.
З другої сторони, гляньмо на наші мініятюрні українські «Олімпи» зокрема тут у вільному світі. Зробім ретроспективу і підсумуймо здобутки здійсненого. Поруч того спробуймо побачити, які є перспективи майбутнього для нашої Церкви. Нажаль немає чогось, що можна підкреслити, як осяг, здобуток у наслідок плянування і праці, хоч можливості для того були. Для тих, що сидять на наших «Олімпиках» нічого не змінилось. Все приходить неділя за неділею, постійне і не змінне чергування, а на переміну приходить Різдво, а там знову Воскресіння. Це рутина, якою «спасається» людські душі, правда голошена з підвищеного п’єдесталу. Вони переконані, що їм не потрібно оновлення, бо вони самі в собі є оновленням, навіть силою слів готові всіх інших оновляти, але нажаль своїм практичним життям не спроможні привести до щирого розкаяння сучасної «Магдалини». Вони не можуть спромогтись заговорити до своєї пастви — вірних поза амвоною про проблеми нашої Церкви й інше, бо мовляв, це їх професія про це говорити й вирішувати. З того випливає, що ці питання для вірних є поза їх професією, залишається їм зовнішна блискуча фасада за якою скривається безкрая порожнеча. Чи часом таке «покликання» не розбігається з дійсністю. Хто може заперечити висловлені думки?
Нажаль наш духовий «Олімп» у вільному світі в час коли наступили певні процеси у Вселенській Католицькій Церкві, а також в Українській Католицькій Церкві і треба було себе виявити на певній висоті, показавсь більш, як убогим. Ми до сьогодні не почули з їх уст, що вони осудили зло, осудили гріх, байдуже хто його зробив. І сьогодні його поповняє голова Апостольської Столиці. Христова Церква вчить гріх осудити. Чи може хтось сказати, що сучасна політика папи Павла VI-го є в дусі Божих правд і законів? Ні Христос, ні його ученики — апостоли не робили жадного компромісу з дияволом. Сьогодні стараються нас переконувати навіть з церковних амвон, що папа у своїх потягненнях, чи то по відношенні до нашої Церкви, чи мадярської, чи Мовчазної Христової Церкви і веде від довшого часу домовлення з вождями атеїзму в Кремлі з якоїсь «вищої рації». Нажаль, хоч ці домовлення тривають довго, але не далось завважити наслідків «вищої рації». Хто з того збирає жниво? Церква на тому терпить!
Ми у нашому змаганні за наші оправдані історичні права нашої Церкви повинні скріпити нашу віру у незаперечне Воскресіння, яке все приходить через терпіння, бичування, висміювання, прозивання і смерть. Не забуваймо Христового Воскресіння нашої умертвленої Української Католицької Церкви.
