Немає і не може бути більш важливого питання під сучасну пору, як відбуття Собору Помісної Української Католицької Церкви. Вся наша увага, наші пляни, зусилля й праця повинні проходити під тим кутом. Відбуття Собору нашої церкви, що має продовжити життя Церкві-Матері в Україні і її Дочерним Церквам в розсіяні, це завдання не тільки для священиків і владик, але Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦеркви, його членів, та всіх мирян. Тому всі повинні ці питання розглядати, проводити солідну підготовку та змагати, щоб Собор відбувся у ювілейному Святому Році, навіть для найкращого його відзначення.
Наша Церква протягом довгого часу не тільки зазнала великих втрат, що були дуже болючими, але й прогавила не одну добру нагоду, яку можна було використати для скріплення і розвитку. Такий факт стався навіть недавно. Наша пословиця говорить — «куй залізо поки гаряче». Тим разом ми не можемо позволити собі прогавити ще одну нагоду. Маємо всі правні і моральні підстави відбути Собор Помісної УКЦеркви, якого ніхто нам не скличе і навіть не підкаже, якщо ми самі цього не зробимо.
Маємо статут УКЦеркви, що був прийнятий на VІ-му Синоді при кінці 1973 року, який включає право на скликання Собору. Правда, цей статут слабенький, має деякі недомагання, але незалежно від цього, дає нам право ним користуватись і є документом для дії. Його можна буде зробити більше охоплюючим і вичерпуючим. Варто мати на увазі, що правні акти не спадають з неба, і не постають самі із себе — їх творять люди. Це дуже істотний і важливий факт, який ми повинні мати на увазі, що це стосовне право на скликання Собору є випрацьоване нашою компетентною вищою церковною інстанцією, а не кинене нам із чиєїсь панської ласки. Здійснення його залежить від нашої внутрішньої настанови, від нашого особистого, спільного і національного «я», та нашої віри. Це є ці визначальні елементи, що підкреслюють наше буття. Загляньмо ж до тих вартостей самі у себе, кожний зокрема і всі разом, з владик починаючи і мирянами кінчаючи.
Пригадаймо: був час, що Блаженнішому Кир Йосифові І ватиканські кола не то що не давали права на відбуття V-го Синоду, але розсилали листи до наших владик, щоб вони не брали участи в ньому. З волі чи неволі ватиканські кола примирились, що не було жадних підстав морального, матеріяльного, ні правного характеру ці синоди заперечувати. Відбуті синоди, це основні факти в житті нашої УКЦеркви, яких з історії вже не викреслиш. Дещо з ухвал відбутих Синодів увійшло й практикується в житті нашої Церкви. Запитаємось, як би ми сьогодні виглядали без них?
Належить підкреслити, що всюди рахуються зі силою, та не обов’язково силою фізичного характеру, але також духового. Треба лише цю духову силу виявити, щоб; була видна. Можна б тут назвати А. Солженіцина, ім’я якого стало сьогодні в цілому світі символом незламного духа, волі та неперевершеної віри в перемогу правди. Йому поступились навіть сильні цього світу. Це є ця духова сила, яку Солженіцин так прекрасно оживив і виявив. Правда, політично державні чинники, разом з Ватиканом, радше спираються на матеріяльно-фізичній силі, більше її визнають та респектують. Саме Ватикан, який є в довзі супроти нашої Церкви Страдальниці, що повинен бути безкомпромісовим маятником і дороговказом проти комуністично-атеїстичного світу, вдається до політичних маніпуляцій, які нічого доброго не принесли і не принесуть. Наша Українська Католицька Церква не визнає компромісу з дияволом, не відрікається своєї приналежности до Апостольської Столиці і йде за Христовим вченням: краще смерть, як гріх, як зрадити Триєдиного Господа Бога. Знаємо скільки наших владик, священиків й вірних віддали своє життя за справжню Христову віру. Це є ця наша духова сила, якої виміри ширші, як декому здається. Представником цієї нашої незламної духової сили, якої не міряється сотнями дивізій, є Патріярх Помісної УКЦеркви, Блаженніший Кир Йосиф І.
Ми так часто любимо в нашому політичному (та й не тільки в політичному) житті покликатись і наголошувати «власні сили». Властиво, питання власних сил варто не тільки наголошувати у фізичному аспекті, але також стосувати його в духовому розумінні, бо це є найбільш істотним у нашому випадку. На жаль цей останній феномен — вартість духової сили — майже не береться до уваги не тільки в зовнішньому світі, але й серед нас самих. Тим, які так часто наголошують вартість «власних сил», не вистарчає їх, коли приходиться опертись, чи діяти з позиції власних моральних сил. Візьмім конкретно сучасні проблеми нашої Церкви, що їх видвигнув, скоро після звільнення з більшовицької каторги Блаженніший Кир Йосиф, стараючись поставити УКЦеркву у самобутні форми в лоні Вселенської Церкви, як рівну серед Церков східнього обряду. Блаженніший Кир Йосиф повних десять років своєї праці, своєго життя, старань і стремлінь та все, що тільки мав, віддав і віддає основній та найважливішій меті — поставити нашу Церкву на призначений її п’ядестал, щоб не була вона для нікого м’ячиком, чи об’єктом для політичних торгів. Який практичний відгук був і є сьогодні до висунених ним ідей? Як його піддержали ті, що так часто, де треба й не треба, наголошують власні сили?
Далеко від того, щоб робити комусь докори, слід тільки підкреслити, що фрази, які не мають покриття, рівняються зерові. В наш час є практичні питання, що можуть бути здійснені, якщо ми знайдемо до них велику моральну силу, зрозуміння і проведемо потрібну для цього працю, себто проведемо негайну й солідну підготовку до відбуття Собору Помісної УКЦеркви. Не шукаймо причин щоб втекти від цього питання, мовляв, це не наше діло, це повинні робити покликані до цього люди, це справа Апостольської Столиці і т. д. Ні! Скажім собі, це наше зараз перше й невідкличне завдання, яке мусимо здійснити. Тільки рішуча постава нас усіх може мати успіх.
Ми не повинні шукати перешкод, але відкритими очима дивитись, що діється довкола нас, де проходять сильні спроби англійщити нашу літургію та уподібнювати наш обряд до латинського, щоб так стерти ці елементи, що дають окремішне обличчя нашій Церкві. Пригадаймо собі голосну справу у Вашингтоні, про що писалось на сторінках журналу «3а Патріярхат»; чи парохію в Магоні Сіти, (Пенсильвенія), де до-недавна парохом був о. Роман Ганас, яку на силу англійщать і нівелюють; чи знову справу в Асторії, Нью-Йорк, де треба було рішучої постави мирян проти англійщення. В Гемстеді, здається, все ще ведеться боротьба, бо декому не подобається в церкві ім. св. Володимира, (парохом якої є о. Є. Шараневич), надпрестольний образ св. Володимира.
Це тільки одна сторона медалі, точніше, навіть не ціла, тільки краєчок її внутрішнього аспекту; а друга, це її зовнішній аспект. Ми добре знаємо, як нашу Церкву потрактувала Апостольська Столиця, і зайво про це нагадувати. Ми також є безпосередніми глядачами Ватиканського діяння по відношенні до Кардинала Міндсценті, що впав жертвою ватикансько-кремлівського екуменічного діялогу. Пояснювати, що це сталось у наслідок найновіших постанов Апостольської Столиці, що мовляв, вік Кардинала Міндсценті не дозволяв йому бути активно діючим на його становищі — не видержує критики. Ходять слухи, що подібна доля плянується для кардинала Вишинського, але це трохи трудніше питання, бо ж польські єпископи і весь польський клир сказав своє рішуче слово проти. Дехто очікує подібних Ватиканських потягнень супроти Блаженнішого Кир Йосифа І, але це дуже специфічні побоювання, породжені незнанням відмінностей положення кожного із «загрожених» церковних достойників.
У виді того, ми не можемо дивитись спокійно й чекати на краще. Без нашої власної ініціятиви, нашої праці і наших зусиль нічого не одержимо, навіть заслуженого зрозуміння. Якщо б у повищих потягненнях Апостольської Столиці уміщалась справжня християнська обнова то можна б все зрозуміти й оправдати, але, на жаль, так воно не є. В такій ситуації наш Собор Помісної УКЦеркви повинен невідклично відбутись, як певне завершення нашої праці та змагань за створення постійних й тривалих форм УКЦеркви та всецілого потвердження, чи навіть переведення законно-правного вибору нами вже давно визнаного Патріярха Помісної УКЦеркви Блаженнішого Кир Йосифа, та рівночасно вибору його заступника.
Для цього повинні мирянські організації при кожній парохії організувати окремі збори і на них обговорювати проблеми відбуття Собору. Таким чином будити приспану думку всіх вірних. Звертатись до священиків-парохів, щоб вони також в тому напрямі рішуче діяли і в свою чергу нагадували єпископам, які у своєму «Соборному Різдв’яному Пастирському Посланні Української Католицької Ієрархії» ствердили: «В останніх роках здавалося, що є якась полегша, що наближається якась позитивна розв’язка. На жаль, це тільки здавалося. Наша Церква надалі не має правного становища, …» Ствердження правильне. Воно стосується однаково так по той, як і по цей бік залізної занавіси. Щоб цей стан направити, треба діяти негайно й рішучо. Собор Помісної УКЦеркви є частковою відповіддю на ці питання, тому наголошуємо собор, як наше перше чергове завдання. Маймо це на увазі й всі разом діймо, так щоб наша віра й наше слово стали ділом.
