Помер Теодозій Старак. Відійшла людина непересічної долі, великої ерудиції, широких поглядів на справи мирські та політичні, вроджений аристократ духа і відданий товариш. Його доля, його життєві дороги були адекватними його добі.
Народився Теодозій Старак 12 серпня 1931 року на Лемківщині (с. Межибрід, біля Сянока). Вже навіть цей факт визначив його подальшу долю, бо внаслідок переділу українських етнічних земель мусів покинути рідну домівку і в 1945 році опинився у Львові. В вже через чотири роки (1949) його арештували органи НКВД за звинуваченням у приналежності до ОУН і засудили на десять років сталінських концтаборів. Цей перший «університет» тюремного життя відбув у Золочівській катівні, де зійшовся із багатьма греко-католицькими священиками, яких більшовицький режим, разом із державною РПЦ, засуджував на довгі роки ув’язнення тільки за те, що після так званого львівського «собору» вони не хотіли зректися віри батьків.
Після повернення із карагандинських таборів у 1956 році, Теодозій Старак навчався у Львівському університеті ім. І. Франка, який успішно закінчив. Йому запропонували працювати при катедрі української мови для продовження наукової праці під керівництвом відомого мовознавця — професора Онишкевича. Але згодом, після відомих погромів і арештів української інтелігенції у 1965 році, звільнили з університету. Деякий час був без роботи. Врешті йому дозволили працювати, але тільки у сільській школі і лише учителем російської (sic!) мови.
У 1971 році він знову повернувся у Львів. Працював у видавництві «Радянська школа» на посаді редактора підручників для шкіл з польською мовою навчання. Як «неблагонадьожний», був під постійним наглядом КГБ аж до розвалу «імперії» зла.
У часи «перестройки» Теодозій Старак, як досвідчений редактор, був дорадником «неформальної» групи «Євшан-зілля», яка із 1987 року почала видавати однойменний самвидавний альманах. Ця група постійно підтримувала тісний зв’язок із архиєпископом Володимиром Стернюком і наприкінці 1989 року, з його ж таки благословення, започаткувала видання мирянської газети «Віра батьків». «Хресним батьком» газети став молодий ще тоді науковець Ярослав Гнатів, який на сторінках альманаху «Євшан-зілля» друкував свою документальну повість про Слугу Божого Митрополита Андрея, яка теж мала назву «Віра батьків». Редактором газети обрали Теодозія Старака. Це були часи великих надій, а навіть романтичних візій; розпадалась імперія, а з нею і РПІД; постав РУХ; у Львові, Тернополі та Івано-Франківську відбувалися велетенські маніфестації за легалізацію та повернення майна УГКЦ: у жовтні 1989 року прокатедральна церква Преображення Господнього першою повернулася у лоно УГКЦ під юрисдикцію Владики Володимира; всюди панував великий ентузіязм — особливо в інтелектуальних та студентських середовищах; на хвилі цього ентузіязму робилося багато доброго і пожиточного для Церкви та національної ідеї.
Тоді ж Теодозій Старак став делегатом Першого з’їзду РУХу, брав участь у редагуванні неофіційного ще тоді самвидавного пресового рухівського органу — газети «Віче», провадив активну підготовку до випуску газети «Віра батьків». Як її головний редактор згуртував потенційних авторів, шукав кошти для друку газети, провадив переговори з литовськими друкарями-дисидентами щодо тиражування газети у Вільнюсі з готового макету, який виготовляв у Львові. Словом, його дні минали у радісних клопотах і редактора, і автора багатьох актуальних статтей, і навіть кольпортера. Ніхто й не здогадувався, що лише завдяки його кмітливості та відданості справі макет кожного числа газети «Віра батьків» доставляли автомобілем у Вільнюс (Литовська Республіка), де його друкували, а потім увесь тираж (10 тисяч) привозили у Львів, звідки вже розсилали адресатам.
У напівлегальну редакцію не тільки з України, але й з далекого Сибіру, Казахстану і навіть з тюрем приходили листи з проханням надсилати газету. Нині, коли переглядаємо архів газети «Віра батьків», таки не ймемо віри, що це видання могло долати такі великі відстані до свого читача. Ми, його товариші й помічники в «газетній» роботі, казали, що Теодозій має легку руку до всього. Тому до чого тільки не прикладається його рука, до чого лише не запалає його серце — все йому вдається. Так було і пізніше — у жовтні 1991 року, коли за рекомендацією Комісії закордонних справ Верховної Ради України Теодозій Старак став першим дипломатичним представником молодої Української держави у Польщі. Дипломатичній службі він віддав майже сім років свого горіючого життя, аж поки, як дипломат, вийшов на пенсію у червні 1998 року.
Останній рік нині і приснопоминаємий Теодозій очолював новостворений «Інститут Польщі» при Львівському університеті ім. І. Франка. Був усіма шанований і бажаний у кожному товаристві — як добрий товариш, а також у кожній громадській організації — як прекрасний промовець і розсудливий політик, організатор і гострий полеміст, що досконало володів пером. Тому багато організацій вважали за честь мати його у своєму членстві або у своїх керівних органах. У жовтні 1997 року Теодозія Старака обрали Головою «Світової федерації Лемківських об’єднань», а в 1998 році, під час пособорових нарад керівників мирянських організацій УГКЦ — Співголовою «Світового Християнського Конгресу».
Ми, товариші Теодозія, були свідомі того, що його «долгота дній» наближається до кінця; лікарі були безрадні. Його світлої особи все нам було замало: з ним хотілося бути якнайчастіше і якнайдовше. Нині його вже нема. Він жив у скромних достатках, жив тихо і тихо відійшов туди, звідки не вертаються. Це сталося 1 жовтня 1999 року, на 69-му році життя, в п’ятницю о годині 6 вечера.
Похорон відбувся з церкви Пресвятої Євхаристії, до якої він щонеділі приходив і належав до церковного комітету. Похоронні відправи очолив владика Юліян Ґбур у співслужінні багатьох священиків. Прощати і супроводжувати в останню дорогу покійного прийшла сила-силенна народу. Від церкви його понесли на плечах аж до Личаківського цвинтаря.
Лежати йому на цьому славному некрополі аж до Другого Пришестя. А душу Теодозія, молитвами тих, що його знали, любили і шанували, нехай Всемилостивий Господь «вселеніїх Святих вселит і с праведними причтет».
Мир душі твоїй, Теодозію, і вічная пам’ять тобі — невіджалуваний сину України, наш вірний товаришу і друже, приятелю Правди і всіх християнських чеснот. Нехай українська земля, що прийняла тебе у своє лоно, буде тобі легкою.
Жовтень, 1999 р.
За дорученням Львівської філії «Світового християнського конгресу»
