Селянський син (ур. 1.10.1891, у с. Германіє, біля Львова, + 21.9.1974 в Римі, похоронений в крипті собору Св. Софії, там же), що з запалом віддався науці, досягнувши з часом титулу Графа Папського Двору. Богословські науки закінчив у Римі 1915 p., завершивши їх докторатом богословії 1921 р. Посвятився на службу своєму народові, особливо вихованні молоді (Ректор Малої Духовної Семінарії, викладач догматики в ЛБА і ін.). 20.10.1929 р. хіротонізований в Римі, як єпископ-помічник Великого Митрополита Андрея (Шептицького).
Ставши єпископом, розвиває широку архипастирську діяльність, візитує парафії, організує у Львові І З’їзд «Молодь Христові». В часі ганебної польської «пацифікації», безборонного населення Галичини, візитує побоєвища польської солдатески, а документацією передавав до Риму і до Ліги Націй. Своїми патріотичними проповідями і промовами гоїть рани покривджених українських селян. Цього поляки не хотіли йому дарувати і, щоб його позбутися з очей, домоглися його виїзду поза межі Галичини (в серпні 1939 р.) у формі Апостольського Візитатора українців у Південній Америці…
А тут, як кажуть італійці: «Uomo propone, Dio dispone» — людина плянує а Бог рішає. То ж. Боже провидіння залишає його на чужині для здійснення далекосяжної ролі в житті українського народу в часі воєнного лихоліття. Від серпня 1939 по травень 1940 р. Владика Іван відвідує майже всі більші поселення українців в Арґентіні й Бразілії. Своїми палкими проповідями будить приспані національні почуття своїх земляків, чим викликає незадоволення римо-католицької єрархії і місцевих властей… Під їх тиском, виїхав до США. Там став коад’ютором єп. Константина Богачевського і парохом свято- юрської церкви в Нью-Йорку. Скоро, лиш проблисла надія на поворот на рідні землі, в листопаді 1941 р. повертається до Риму. Однак новий окупант України, не зважаючи на заходи Митрополита Андрея, побоявся повороту Владики Івана і його впливу на людей, тому мусів залишитися в Римі.
Тут знову слід добачувати волю Божого провидіння. З того часу (в Римі) пізно вночі горіли 2 світла: на ватіканському горбку, в кімнаті папи Пія XII, зажуреного долею Вселенської Церкви і на горбку Джянікольо, в колегії св. Йосафата, кімнаті Владики Івана Бучка, зажуреного долею українського народу. В часі воєнної хуртовини і після неї, зокрема ж після арешту і засудження єрархії УКЦ в батьківщині 1945 р. Владика Іван залишається одиноким представником і речником переслідуваної УКЦ на Заході, в Римі, щоб незабаром прийняти на свої плечі новий хрест важкої відповідальності. 21.11.1946 р. папа Пій XII передає йому духовний провід над сотнями тисяч українських скитальців у Західній Европі, в ролі Апостольського Візитатора.
Ставши архипастирем скитальців, Владика Іван стає справжнім духовним батьком свого розсіяного стада. Він боронить його перед репатріяцією «на родіну»; організує матеріяльну допомогу для дітей, старців і калік-інвалідів; робить заходи про допущення їх на поселення у вільних країнах світу та своїми пламенними проповідями і Пастирськими Посланнями гоїть душевні рани своїх вірних.
Особливу увагу владика Іван знову звертає на молодь, на її виховання і освіту. Він не жаліє мільйонів італ. лір на розвій шкільництва і на освітню працю між українськими полоненими дивізійниками в Ріміні (Італія), здобуває матеріяльні засоби і право студіювати для десятків українських студентів у різних європейських університетах. Щедро допомагає українським релігійним і національним видавництвам, науковим установам (НТШ, УВУ) та суспільній організації. Найбільше зрозуміння і помочі Владика Іван найшов в особі Папи Пія XII. Про матеріяльну допомогу Св. Отця для українців Владика Іван висловився так: «Навіть від українського міністра скарбу були б напевно не перейшли ті мільйони на наші потреби, які перейшли з ватіканського скарбу через мої руки»….
Для кращої духовної обслуги скитальців, Владика установлює свої Генеральні Вікаріяти (5) в країнах Зах. Европи, основує Духовну Семінарію в Кюлемборзі (Голяндія) та Малу Духовну Семінарію в Люрі (Франція). Його Апостольські Візитації поодиноких осередків українських скитальців перетворювались у релігійно-національні маніфестації.
Завдяки своєму високому становищі представника Апост. Престолу в Римі, Владика Іван у багатьох випадках був чи не одиноким і найкращим речником українства і рушієм не лише церковної, але й національно-державницької української проблематики перед державними властями європейських країн, а вже зокрема в Римі. Не забуваймо, що це був час евфорії західніх аліянтів, після перемоги над нацистською Німеччиною і братання з червоною Москвою.
Доцінюючи широку й ревну діяльність нашого Архипастиря, Св. Отець іменував його Асистентом Папського Трону і Римським графом, 1951 p., а два роки пізніше надав йому гідність архиєпископа.
Владика Іван Бучко й УКЦ в Австралії.
Свої початки і розвиток УКЦеркви в Австралії завдячує зокрема Архипастиреві Скитальців. Він-то посилав молодих священиків з Риму до переходових таборів в Італії, щоб відвідували, покріпляли духовно і благословили на далеку опіку, від самих початків старається післати їм священиків.
Саме завдяки інтервенції єп. І. Бучка, ген. курія отців Редемптористів у Римі, вислала до Австралії двох місіонерів: о. Миколу Коп’яківського та о. Франца Боського з Канади. Вони прибули до Сіднею 23.3.1950 р. і вже на Великдень 9.4. того року, о. М. К. відправив у Сіднеї першу св. Літургію. Два інші священики о. Павло Смаль у стейті Вікторія та о. Дмитро Качмар у стейті Півд. Австралії, ухитрилися приїхати як робітники й обслуговували наших людей в тих стейтах. В 1950 р. приїхав з Риму до Мельборну співробітник Владики І. Бучка, дотеперішній голова Допомогового Комітету в Італії — о. д-р Іван Прашко; в 1952 р. до Сіднею прибув церковно-громадський діяч і будівничий УКЦ в Англії, секретар ген. вікарія А. В. в Лондоні — о. д-р Петро Дячишин, а до Перту, Зах. Австралія о. Юрій Сполітакевич. Всі вони звітують Архипастиреві Скитальців про свою діяльність і потреби вірних. Архипастир же в свою чергу, робить заходи, щоб післати сюди більше священиків.
У своїм листі-звідомленні 24.9.1952 р. до єп. І. Бучка, о. д-р П. Дячишин представляє «правне положення наших вірних і душпастирів на терені Австралії». Всі вірні католицького віровизнання, без різниці обряду, належать до парафій на території яких мають своє місце осідку… Для духовної обслуги католиків іміґрантів Комітет держить близько 50 священиків різних національностей, як капелянів для «новоавстралійців» аж поки нові поселенці не опанують англійської мови і не включаться в життя місцевих парафій. Розуміється, така настанова австралійської римо-католицької ієрархії розходиться з нашим наміром — зберегти наших вірних при українськім обряді й національній свідомості!. А для цього треба священиків й окремої церковної організації. Тут може помогти лиш владика Іван Бучко.
І вже 10.10.1952 р. в листі Владики до о. П. Дячишина читаємо: «Я добре здаю собі справу з труднощів, що стають на перешкоді нашим оо. душпастирям у їхній праці, але вірю, що з часом, мимо труднощів, можна буде зорганізувати наше церковне життя щораз краще… Добре те, що т. зв. Іміґр. Кат. Комітет в Австралії радо приймає наших священиків і радше треба нас винуватити, що не маємо таких, які подібно як Ви, радо схотіли б йти на поміч своїм братам, щоб рятувати безсмертні душі і, щоб зберегти нашу скитальщину при Церкві й при прадідівських традиціях… Ніде правди діти, але наші священики часто кермувались особистими мотивами, їхати з родиною чи знайомими до краще ситуованих країн, а не завжди хотіли слухати духовної влади, що мала і має на меті добро цілої нашої еміграції… і додає:… Я тут, у Римі, радо роблю все можливе, щоб забезпечити нашу Церкву і наших скитальців, які все стратили, але зберегли віру як найцінніший скарб. Буду Вам вдячним за кожне звідомлення про справи в Австралії».
+ Іван, єп. Ап. Візитатор
* * *
Старання і молитви Архипастиря Скитальців увінчались успіхом. В жовтні 1957 р. в листі до о. д-ра І. Прашка в Мельбурні, Владика Іван висловлює радість із-за факту, що Сх. Конгрегація посилає до Австралії Апостольського Візитатора, яким буде Митрополит Канади, Максим Германюк ЧНІ. Як відомо, після візитації звіту Митрополита, Св. Отець Папа Пій XII створив Апост, Екзархат для українців католиків в Австралії і Новій Зеляндії, іменувавши першим Екзархом, душпастиря у Мельборні, о. д-ра Івана Прашка.
На свячення свого протеже приїхав з Риму Архипастир Скитальців і при помочі Митрополита Максима та єп. Ізидора Борецького (товариша І. Прашка) хіротонізував цього останнього в Мельборні, 19.10.1958 р. А тиждень пізніше, 26.10.1958 р. поблагословив наріжний камінь під храм св. Андрія в Сіднеї, чим запечатав свою ролю духовного батька УКЦеркви в Австралії, залишивши про себе добру й незабутню пам’ять, як правдивий архипастир.
Скиталець
