Закінчення з вересневого і жовтневого чисел
Очерет був нам всім за колиску…
Залишаючи Дубровицю, пригадав я собі слова відомої на Поліссі пісні «Очерет мені був за колиску» на слова Дмитра Фальківського, поліщука, комуніста, чекіста, розстріляного колишніми однодумцями — червоними опричниками, який незадовго до своєї смерти національно прозрів і щиро полюбив Україну, за яку й отримав кулю.
В дорозі мені не сходило з думки запитання: «А коли ж прозріють оці всі місцеві Фальківські і полюблять як матір єдину — Україну?» Дай, Боже, щоб отак, хоч по-фальківські, із запізненням, прозріли і полюбили рідну землю, обняли свого брата-поліщука, прийшли до рідної церкви з патріяршим престолом в Києві.
Іду пішки з автостанції до колишнього фільварку графів Плятерів Воробиного біля однойменної річечки, яка впадає тут недалеко в Горинь.
Воробине відоме в 19 ст. своїм багатим палацом, в якому була велика галерея ікон відомого італійського художника Домічіо, багата бібліотека, фільварок славився водяним млином, гуральнею, броваром. Все це зникло під час так званого Дубровицького повстання більшовиків. Нині тут районна лікарня, від якої віє сирістю і запущенням. Великий парк оточує будівлі, але як і все навколо, занедбаний, недоглянутий.
На автошляху до Зарічного у Воробиному забирає мене автобус і я з його вікна оглядаю навколишні краєвиди. Прямо на північ простелилась дорога до Столина, ми ж їдемо на захід. Тут значне підвищення, піщані пагорби на яких селяни садять картоплю, а село Золоте заховалось в лісах, які тут напрочуд гарні. Вони ховають і будівлі сіл Озерська та Лісове. В цих селах багато дерев’яних будинків, є ще покриті соломою, на роздоріжжі видніються дерев’яні фігури-хрести завішені рушниками, стрічками.
Зліва від автошляху розкинулись Сварицевичі над річкою Стублою — правою притокою Стиру. Стубла випливає біля берега Зелениці, перепливає через озеро Липко і текла кількома рукавами з більших і менших озер, доходила зболоченою долиною до сіл Степан-город і Гірка.
Під селом Серники злучилась з річкою Простирнь на заході, другий рукав на північному сході, яка через великі болота доходила до села Гривновичі і тут впадала в річку Стир. Нині меліорація — не скрізь якісна і бажана, змінила первісну течію Північної Стубли і її допливів.
Сварицевичі належали до Пинського повіту і були власністю пинсько-турівських князів, а 1581 року ними заволоділа королева Бона, яка передала ці околиці Занковичеві. Навколо села були відомі Пущі, в яких знаходилися старі дворища в роках 1552-1555 як от — Охримовичів, Остапковичів, Нагорних, Кухаревичів, Ковалевичів, Білановичів, Витконовичів, які несли службу в Городці. Володів цими околицями й князь Скиримунт, римо-католицький костел в Пинську, а в середині минулого століття було тут 40 дворів, стара дерев’яна церква св. Юрія, якій належало 7 волоків землі, 1 волока лісу. Славились тут Сварицевичі своїми фабриками черепиці та цегли.
В автобусі небагато пасажирів, кожен з яких зайнятий своїми думками, а я пригадую собі за історичними джерелами минуле села Вичівка та віддаленого від дороги Бродинця.
Село Вичівка також над Стублою згадується в Ревізії Пущ 1533 року, належало воно тоді до королівщини. В різні часи було власністю князя Скиримунта, королеви Бони. Славилось своїми гончарними виробами, а також рибною ловлею.
1837 рок у вибудовано місцевими зодчими дерев’яну Свято-Михайлівську церкву, яку не раз оскверняли комуністи. Нині храм діючий і як всі церкви зарічнянщини належить до вотчини московського Алексія і його лякея в Україні Сабодана.
В Бродниці в кінці 19 ст. було 16 дворів і великий фільварок князів Скиримунтів, якому належало 90 волоків землі.
Нарешті — Серники. Це давнє і багатюще село між рукавами річки Стубли належало до Пинського повіту і згадується 1449 року в описі маєтків князя Данилевича. Є писемні згадки про село в документах Олізара Шиловича, в Ревізії Пущ, коли належало королю, а тоді перейшло до шляхтичів Полюховичів, які поклали початок роду теперешнім Полюховичам і, зокрема, народному депутату Івану Полюховичу. В селі було багато дрібної шляхти, яка володіла навколишніми землями і угіддями.
Серники славились своїми майстрами, зокрема будівельниками. Ще в 15 ст. безіменні зодчі спорудили прекрасний храм св. Миколая, в якому з тих часів знаходилась благодатна ікона Святителя, а на її місці у 18 ст. побудовано нову Свято-Дмитрівську церкву, в якій від попередньої зберігається багато цінних предметів мистецтва, зокрема образів, плащениця, чаші, ложечки і інше. Справжньою скарбницею є дзвінниця, в якій знаходяться давні образи, хоругви, але давні мистецькі дзвони замінено в минулому столітті на фабричні.
Оглядаю величезне будівництво навколо храму. Вже виросли двоповерхові муровані житлові будівлі жіночого манастиря Волинської Ікони Божої Матері. Поруч житлового корпусу розпочалось будівництво господарських будівель.
В обителі є 8 черниць. їх наставниця матір Ульянія. Московська церква в Україні перетворює це давнє село в цитадель, з якої розповзатимуться наклепи, гидкі інсинуації та викачуватимуться до Загорська тисячі долярів —піт і сльози місцевих селян опутаних московською облудою.
Цілу ніч проводжу в розмовах на теми минулого і сьогодення України з братами Віталієм і В’ячеславом Літніми в гостинному домі їх матері Марії, а вранці вирушаю в далеку дорогу.
Між Серниками і Стиром знаходиться село Іванчиці над річищем Простир. Ця місцевість в давнину була дуже багата на рибу, а на розлогих лугах випасали багато худоби. Місцеві жителі займались також плисарством. Місцевий храм Покрови Пресвятої Богородиці 18 ст. належить до московської церкви. На лівому березі Стиру знаходиться давнє село Старі Коні. Належало воно в 16 ст. до королівської казни, шляхтичам Шидловським, а з 1532 року королеві Боні і від неї перейшло до Семена Оранського. Прикрасою цього давнього поліського села над Стиром був дерев’яний храм 1790 року, розвалений комуністами в 70-х роках. В церкві зберігалось багато цінних предметів сакрального мистецтва і сама вона була безцінною пам’яткою архітектури Полісся. Оглядаю місце на якому стояла святиня, від якої нічого не лишилося. Дерев’яні тесані бруси спалили на фармі, а частково використали в будівництві.
Зі Старих Коней іду пішки до Зарічного через новий масив Хабарівку. Корінь цього слова потрібно шукати в кримінальному словнику, бо саме так його значення трактує місцевий простий люд. Власники цих нових будівель ще сплять, бо сьогодні неділя, а я своїми думками шукаю минулі сліди Зарічного, який до 1946 року носив ім’я Погост. Це слово в давній Русі-Україні окреслювало місце тодішньої адміністративно-податкової влади, де згромаджувались натуральні оброки, данини, відбувались суди княжих тіунів. В 11-12 ст. по річці Стир та її притоках пливли до Погосту-Зарічанського чисельні каравани суден, наповнених збіжжям, худобою, хутром, медом, воском, рибою і незчисленними дарами, а звідти по Прип’яті і Дніпрі до золотоверхого Києва.
В Погості стояла князівська залога, а сам він був обнесений земляними валами (залишки яких збереглися і до наших днів) з дубовими частоколами на них та вежами з яких проглядались водяні простори Стиру на десятки кілометрів. Була тут церква, священики якої проводили місіонерську роботу серед місцевих поліщуків, чисельні склади, палати головного Тіуна та житлові будівлі. Всі вони були дерев’яні та стали легкою здобиччю татаро-монгольських пожеж. В 17 ст. під час козацько-польських воєн містечко знову було випалено дотла і в 19 ст. було лише 350 жителів, переважно євреї. Місцеві поліщуки з давнини тут займались рільництвом, рибальством, випасали худобу, а також дрібними ремеслами, сплавом лісу.
Деякий час Погостом володіли через шлюбні зв’язки з Пинськими князями князі Зберажські, а по прилучені цього краю до Москви належало містечко казні. Було тут багато водяних млинів до яких звозили своє збіжжя селяни з навколишніх сіл, ряд крамниць.
Генералу Миколі Репніну-Волинському належало також 3 тис. десяток землі. Але все це в минулому. Пострадянське Зарічне в цей весняний ранок виглядає сонним селищем, в якому здається припинилось життя. На вулиці ні душі. Оглядаю зовні недавно вимурувану церкву Успіння Божої Матері. Не чекаю служби, бо що можуть сказати московські батюшки, вони залишаються негідними сіячами зла і ненависті до України.
В Зарічному, до якого нині належить і колишнє село Муравин, збереглась давня з 18 ст. дерев’яна церква Різдва Пресвятої Богородиці. Її двері відчинені, хоч служба ще не розпочалася. В храмі мистецький іконостас роботи місцевих майстрів, є ряд давніх ікон, багато вишитих рушників, які прикрашають святиню. Вони невід’ємна частина української душі в храмах Полісся.
Над Стиром, де нині міська їдальня, до 70-х років височів давній дерев’яний храм, вибудований поліськими зодчими у 18 ст. Без нього опустіло не тільки само містечко, а й людські душі.
Від злочинних рук комуністів тоді осквернено і знищено давні святині в селах Кутин. Борова, Річиця, Нова Річиця, Судче, Кухоцька Воля, Привітівка, Локниця, Неньковичі, Новородчиці, Кухче. В останньому знищено давню з 16 ст. церкву, безцінну духовну пам’ятку поліських зодчих. Від руйнації жителям села вдалось врятувати лише кілька ікон та дарчі грамоти князів Пинських цій святині.
Стир в цьому році дуже повноводний. Спокійна течія несе його води аж від далекого села Підгірці в Галичині, позбиравши їх з чисельних приток Волині і Полісся, до Прип’яті і за 9 км. від Зарічного біля села Береженці впливає в неї.
Зібравши свої думки над річкою прямую до центру містечка, а звідти іду на залізничний вокзал.
Вокзал і залізниця в Зарічному — мініятюрні. Перший нагадує невелику селянську хату. Друга є вузькоколійна. Пролягала вона з містечка через серце цілого Полісся між Стиром і Горинню довжиною 106 км аж до залізничної станції Антонівка на лінії Сарни-Ковель. Вузькоколійка була прокладена з Антонівки в напрямку Зарічного ще за царату. Головне її призначення перевезення деревини: столітні дуби, сосни, ясени перевозились з Полісся до Західної Европи. В роки двох світових воєн рейки вузькоколійки зникли, а 1967 року було завершено її відбудову і з того часу єдиним комунікаційним засобом на цьому просторі залишається «кукушка», як її називають тут на Поліссі. Маленький теиловозик з чотирма вагончиками курсує між Зарічними і Антонівкою двічі на добу. У вихідні дні його вагони переповнені, але найбільшим лихом для поліщуків є постійні зриви графіку руху. Взимку ця залізниця взагалі завмирала, а це означає, що всякий рух на терені паралізовується, зникає.
На моє щастя рівно о 12 год. закрутились колеса цієї «диво-машини» і я разом з чисельними пасажирами вирушаю в далеку і непевну дорогу.
Непевною вона є тому, що навіть машиністи, кондуктор не дає вам гарантії, що ви приїдете в призначений час і місце. Тепловозик давно зжив себе, а вагони нагадують обшарпану єврейську балагулу. В мене є місце біля вікна і маю можливість не тільки оглянути чарівне весняне Полісся, а й записати від місцевих пасажирів багато цінної інформації. П’ять років тому, коли я перший раз їхав у цьому напрямку, пасажири у вагоні були дуже обережні в своїх висловлюваннях, нині вони відкрито проклинають будівників світлого майбутнього, які безсоромно й злочинно залишили своє «будівництво» земного раю для поліщуків і зосередились тепер лише на будівництві власного добробуту. Цих нещасних, як і нас всіх, в черговий раз обманули. З спритністю прудконогих хамелеонів перелицювались вчорашні перші секретарі обкомів, райкомів, голови облрайміськсільрад, колгоспів на голів держадміністрацій, КПС і т.д., пересівши своєчасно з під червоного прапора під синьо-жовтий. Простий народ ще більше зубожів, а його вчорашні «слуги» стали вже власниками чисельних підприємств, банків, магазинів і т. д.
Всі пасажири нашого вагончика дають мені уроки природознавства, краєзнавства, географії. Найцінніше я записую, щоб перевіривши в документальних й історичних джерелах, додати до моєї праці, інше відсіяти як таке, що позбавлене наукового підгрунтя.
Весняний ліс заповнений співом птахів стоїть зачарований під теплим лагідним сонцем.
Колеса відстукують свою азбуку Морзе, поскрипують старі, давно віджилі вагони, а я думками переношусь у ці ліси в час, коли тут діяла славетна УПА.
Українські повстанці на території тогочасного Морочнянського району були відважними месниками, які нищили коричневих і червоних окупантів землі нашої, захищали своїх братів і сестер від чергової неволі. їх безіменні могили розсіяні по цих лісах і над ними співають, поки що, як в тій старій пісні, лише птахи.
Будуть пташки високо літати
Над моїм дерев’яним хрестом.
Заспівають тихенько пісню,
Уставай, чого спиш міцним сном.
Ця пісня добре відома поліщукам, хоч з часу, коли вона голосно лунала в цих лісах, пройшло вже п’ятдесят років.
Залізнична колія пролягала через ліси. Вже годину їдемо, а жодної зупинки. Нарешті лісова зупинка Морочно. До самого села добрих 5 км, але пасажирів підвезли багато: підводами, мотоциклами, навіть трактором.
Висідають і пересідають. Застукотіли колеса і знову в дорогу. Крізь зелені ліси лечу думками до того села. Морочно отримало свою назву від отих самих непрохідніх лісів і боліт. Шукаючи в них збіглих селян, що ухилились від сплати данини князівським Тіунам, останнім під час пошуків морочились голови, бо шукати збіглих тут теж само, що голку в стіжку сіна. Перше поселення збіглі селяни заснували біля однойменного болота. Сліди того давнього, княжих часів, городища добре видно і дотепер. Місцеві селяни впродовж віків знаходили на ньому речі побуту, зброю далеких своїх предків, що лишили їх, щоб засвідчити тут свою присутність. Через ці болота і багна в 15-16 ст. проходила межа між Пинським і Столинським князівствами. Через болото Морочно було викладено тоді з кругляків дорогу. Князі Домановичі були його довголітніми власниками, будували тут храми Божі. Останній св. Параскеви-Мучениці виріс в кінці 18 ст.
Будували його греко-католики, і свідками їх присутносте там є чисельні предмети сакрального мистецтва, що зберігаються там в дзвінниці: ікони, скульптури, хоругви і інше. Цінні пам’ятки минулого догнивають тут, а могли б прикрашати найкращі музеї землі нашої.
Теперішній настоятель храму о. Павло Дубинець родом з сусіднього княжого Нобля, хоч і закоханий в минуле рідного краю, проте безсилий врятувати ті духовні скарби, що лишили нам в спадок наші прадіди.
Наступною зупинкою має бути Локниця. Це село загорнуте, як і інші, зеленою пеленою лісів, які при доброму налагодженні господарювання могли б давати не тільки працю селянам, але й прибутки державі. Проте сліди радянської безгосподарності! видно на всьому лісовому просторі цього краю. В Локниці є храм. Знаю з документів, що святиню зачинили й зняли з реєстру рішенням райвиконкому від 16 липня 1966 року.
Як і по інших селах Полісся його шлях на Голгофу був довгий і тернистий. А тоді настало розп’яття. В Локинці багато типових дерев’яних будівель, деякі покриті соломою, на перехрестях доріг видніють хрести-фігури, символи мук Спасителя, як і по інших селах цього регіону заквітчані рушниками, стрічками, віночками з штучних квітів.
По якомусь часі поїзд зупиняється в с. Острівськ. Перша писемна згадка про нього належить до 1581 року. Як і всі ці навколишні села Острівськ в 16 ст. був власністю Пинських князів.
Як і по інших селах місцеві поліщуки мають глибоку віру в Бога. Нещодавно в одній із залишених хат на горищі обновилась в яскравому світлі ікона Божої Матері. Святиню перенесли до парафіяльного храму св. Параскеви, 1760 p., в с. Кухотська Воля, яке за три кілометри північніше Острівська.
В селі є безіменне озеро, досить запущене, а поруч Острівська їх аж три і всі поєднанні між собою. Озера багаті на рибу, але радіяційна забрудненість Полісся відбилась на його флорі і фауні, зменшились і рибні запаси.
Поруч вузькоколійки примостилось невеличке село Тиховир. За переказами отримало свою назву від водяних прірв (вирів) в навколишніх мочаристих багнах.
На зупинці менш висідають, а більш сідають пасажирів. Вагончики вже переповненні, а до Антонівки ще далека дорога. Зупиняємось в с. Перекаллі. Це велике і давнє село на лівому березі Стиру. В давньому належало воно до численних маєтків Орди, князя татарського походження. На найвищому місці села красувався давній дерев’яний храм св. Миколая, з мистецько-різбленим іконостасом, неповторна пам’ятка монументальної дерев’яної архітектури. В 70-х роках його розламали місцеві комуністи. З його дерева побудували хліви для школи, все інше пограбували й понищили. За час української незалежності на тому ж самому місці вимуровано нову святиню.
Така ж участь настигла храм св. Миколая в недалекому селі Борова, де зупинився наш поїздок на кількахвилинний перепочинок.
Наше село, — розповідає бабуся, що присіла біля мене, — є дуже давнє. Свою назву отримало від великих борів (вікових лісів), які були дуже багаті на ягоди й гриби. Мало село давній з 18 ст. храм, але його розломали сільські безбожники.
Дерево пішло на будову «нового життя». Нам, вірним, було важко без церкви. Нині є мурована.
Далі ця старенька лагідна жінка розповіла мені про своє нелегке життя в минулому і сьогоденні, про минулі роки кріпацької колгоспної неволі, яка на превеликий жаль, ще не скінчилась.
Між Борове і Млинком видніється немале озеро. З слів мешканців дізнаюсь про нього.
Незабаром має бути село Млинок, остання південна точка колишнього Пинського повіту. Виросло воно при впадині однойменної річки, яка бере свій витік з болотистої низовини біля с. Острівськ і тут впадає в Стир. В минулому на ній був водяний млин, що перемелював на борошно збіжжя місцевих поліщуків.
Млинок і всі поліські села під час весняної повені нагадує острів і цієї весни вода зі Стиру і Млинка була, як тут образно кажуть, на припічку, тобто в хаті. Хати в переважній більшості дерев’яні, однотипні.
Переїжджаємо в Млинку дерев’яний давно віджилий міст на Стиру. Його потрібно замінити на залізобетонний, але у місцевої влади не вистачає впродовж 30 років коштів. Нині надія на німців. Пасажири у вагончику розповідають мені про приїзд бізнесменів з Німеччини, які мають побудувати нову залізницю і міст.
Чи це справді буде — важко сказати, можливо місцеві поліщуки видають свої мрії як реальні.
Час від першої зупинки за Стиром село Біле, яке належало колись до Луцького повіту, аж до станції Антонівка заповнив я роздумами про долю прадавніх святинь цього регіону Волинського Полісся, неповторних пам’яток монументальної дерев’яної архітектури, які стали жертвами червоного вандалізму в 60-70-х роках. В селах Білому св. Михайла, Луко Кладовищенська – св. Георгія, Воронки — св. Миколая, Хіночі Покрови Богородиці, Андруга — св. Троїці, Лозки – св. Параскеви, Великий Жолудськ — Покрови Богородиці, Освіці — Вараш. Озеро — св. Михайла, Острівці — св. Івана Богослова (тут настоятелем був на поч. століття архиєпископа УАПЦ Генадія (Шиприкевича) Суховоля — Покрови Богородиці. За виключенням останньої всі вони зникли в каламутній хвилі комуністичного атеїзму.
Їхню голгофу я вже описав в кількох своїх публікаціях і зокрема в книзі «Древні святині Полісся», яка прийшла до читача 1995 року.
Мої роздуми перервав дідусь, що попросився сісти поруч на зупинці в Жовкині. Під час нашої щирої розмови, я запитав його, чи чув він коли пісню, дуже поширено в 30-х роках на Поліссі «Очерет мені був за колиску».
Хіба тільки йому, — схвильовано заговорив дідусь, — очерет був всім нам за колиску…, а нині ні очеретів, ні боліт, ні лісів. Забруднено, занехаяно, забуто…, а це ж наша колиска.
На станції Антонівка прощаюсь з своїм сивочолим вісімдесятрічним дідом Іваном, пересідаю на поїзд Сарни-Ковель, який повезе мене на рідну Волинь. Три дні моєї наукової подорожі скінчилися. Я знайшов те, що шукав, стукав і мені відчиняли. Все як в Євангелії бо ж нічого не буває поза Святим Письмом. І нині, і завтра, і навіки…
