Найважливішою подією вересня в житті УГКЦ був синод єпископів, який проходив у Крехівському манастирі. Зібравшись за його надійними мурами, у місці молитви і спокою, єпископи з України і поселень вирішували найважливіші питання, які стосуються п’яти мільйонів українців греко-католиків, розробляли стратегію Церкви на майбутнє тисячоліття. На синоді прийнято і вже оприлюднено ряд постанов, які набрали чинности з 14 жовтня цього року, на свято Покрови. Відразу ж по закінченні синоду єпископ-помічник Глави УГКЦ Любомир Гузар прокоментував журналістам деякі постанови. То ж про що йшла мова за мурами Крехівського манастиря?
Про партикулярне право нашої Церкви Головною темою синоду єпископів було перше читання партикулярного права. «Усі східні церкви, — сказав владика Любомир, — мають один спільний кодекс, де зібрано все те, що стосується всіх церков разом. У цьому Кодексі є 156 канонів, які посилаються на партикулярне право конкретної помісної Церкви. Право — це один із тих знаків, прикмет, якими відзначається помісна Церква — така група християн, яка має свою ієрархію, притому теологію, свою питому духовість і свою канонічну дисципліну. Ця дисципліна виражається у партикулярному праві. Ми займалися цим питанням на останніх синодах і те, що зробили зараз, — це хіба яка п’ята частина того, що потрібно ще зробити. Цій справі буде присвячений ще один синод, бо це є справа ідентичності! нашої Церкви, те, що нас українців греко-католиків робить помісною Церквою.
До теперішнього часу ми ані самі не завдавали собі труду, ані ніхто нас не примушував це наше право, яке все ж накопичувалося, якось зібрати. Тепер ми поставили собі за ціль обговорювати тільки ті випадки, в яких загальне право нас примушує щось сказати. Це стосується устрою Церкви, святих тайн, парафіяльного життя. Ми намагалися розв’язувати ці питання, заглядаючи в нашу власну історію: чи там було щось про це сказано. Якщо так, то ми дивилися чи воно є прийнятне сьогодня, адже часи міняються. Там, де ми не знайшли якихось документів минувшини, то намагалися самі знайти відповіді на питання не лише сьогодення, але й на найближчу майбутність. Владики говорили про різні обставини свого життя. Ми в Україні маємо свої обставини, свої традиції, свої відпрацьовані звичаї. Чисельно ми є тут найбільші. Наші люди на поселеннях живуть в чужому середовищі і силою фактів чи інерції пристосовуються. Ми б хотіли взяти це все під увагу, щоби кожен відчув, що це партикулярне право відноситься не лише до України, а й до цілої Церкви. Ми мусіли брати під увагу конкретні випадки сьогодення, те, що не було актуальним для Церкви 150 чи 200 років тому».
Про заборону одружень семінаристам
Доволі несподіваним для багатьох є пункт четвертий постанови синоду: «Припинити зарахування на навчання до духовних семінарій одружених кандидатів та не допускати одружень під час навчання у цих закладах». Ще минулого року УГКЦ активно відстоювала перед Ватиканом своїх одружених священиків, які душпастирюють у Польщі і яких, м’яко кажучи, хотіли звідти попросити. Ватикан прислухався до аргументів на користь одруженого священства і ось — рішення, яке, може, ще не прямо, але підводить до целібату. Чим це мотивовано? Ось що відповів на це владика Любомир:
«Це не є запровадження целібату. Коли кандидат у священство закінчить свою семінарську програму, то. якщо бажає, нехай одружується, але, є ще одна умова: мусить почекати якийсь час зі свяченнями, щоби довести, що це подружжя дає собі раду. У нас зараз така ситуація, що люди швидко одружуються і швидко розходяться, а коли священича родина розходиться, то це — великий скандал. Відкладення свячень — це не кара за те, що кандидат одружився, але він мусит почекати ще два-три роки. Йдеться про те, щоби сама пара переконалася у тому, що вона дійсно є подружжя. Церква ж мусить подбати про те, аби та людина могла щось робити. Вона не має бути тягарем, якій будуть виплачувати утримання, а вона грітиметься до сонця. Ні, мусить працювати.
Цей припис щодо заборони одруження відноситься тільки до часу семінарії. Ми вже мали десятилітній досвід одружень семінаристів і він був негативним. Це не є насильне запровадження целібату, хоча б ми дуже радо хотіли бачити більше кандидатів на священство взагалі не одруженими. Маємо багато потреб сьогоднішнього життя, де важко примістити одруженого священика. Ідеться навіть про душпастирську працю на теренах східної України. Філядельфійська єпархія зі США, до речі, взяла на себе такий обов’язок утримувати п’ять родин священиків, які зголосяться поїхати на східні терени України».
Про зміну назви Церкви
Ще одна несподіванка для вірних Церкви – дискусії про зміну її історичної назви. Чому виникла така потреба? Ось — коментар: «Чому ми цим займалися? Хоч би з тої причини, що протягом історії нас по-різному називали, та й ми самі себе по-різному називали: русинами, греко-католиками. Щоб відрізнитися від римо-католиків, поза межами України вже понад 50 років вживається назва Українська Католицька Церква, але наші владики, з’їхавшись у 90 році до Риму, наголошували на тому, щоби дотримуватись цієї традиційної, хоч і неправильної назви: греко-католицька. Отже, нема ясності, потрібно устійнити назву, яка б, по можливості, відповідала усім потребам. Насамперед, потрібно зв’язатися з коренем, а наш корінь є Київ. Ми є католики, члени Київської Церкви, які прагнуть приналежності до Вселенської Церкви, видимим осередком якої є Рим.
З назвами є така річ: їх можна придумувати, але вони мусять прийнятися. Це не є щось таке, що можна змінити декретом. Краще, коли це народ зрозуміє, підхопить і скаже: «Так, це справді нас добре описує». Це така дискусія трохи теоретична. У тій назві маємо сказати все: звідки ми походимо, до кого ми належимо. То ж владики зійшлися на думці, що нас найкраще описує назва Київська Католицька Церква. Ми відчули, що це було б найбільш підходяще в наших обставинах. Дехто уже вживає цю назву.»
Рішення, які стосуються мирян
«Ми розглянули документ по собору, який відбувся минулого року, взяли під увагу ті думки мирян, які собор випрацював, тільки у вступі підкреслили ті особливості, на які миряни повинні звернути увагу. Ми зібрали ті пропозиції і залишили мирянам можливість багатьох речей, нехай миряни самі вирішують, що вони можуть робити у Церкві. Синод тільки змінив дату третьої сесії Собору. Попередньо був назначений 2001 рік. Це рішення ми дещо змінили: у 2001 році відбудуться собори на спільну тематику соціяльного служіння Церкви по єпархіях, а спільна соборова сесія буде у 2002 році. Працюючи над документами минулорічного собору, зрозуміли, що він не був такий вдалий, якби цього хотілося. Він мав замало підтримки від ширшого числа вірних. Щоб цьому запобігти, щоб зблизити тематику до якнайбільшого числа людей, ми вирішили 2001 рік присвятити на єпархіяльні зустрічі. Кожен владика сам вирішує, як він це організує: чи робити великий з’їзд, чи робити це маленькими групами. У кожному разі ціль є виражена: щоби якнайбільше число людей брало активну участь в формуванні думок, які пізніше будуть винесені на спільний Патріярший собор.
Ми також багато уваги присвятили структурі душпастирської праці в тих країнах світу, де нас нема як структури: нема єпископа, священиків, парафій, але є наші люди. Останніми роками багато нашого люду виїхало за кордон, в такі країни як Греція, Туреччина. Ними варто заопікуватися. Як це зробити? З цього приводу було багато дискусії. Також ми приділили немало уваги нашій праці в Києво-Вишгородському екзархаті, який має свої особливі проблеми, які представив Владика Василь Медвіт».
Про святкування двотисячного ювілею християнства
«Ювілей — це була ще одна тема, яка розглядалася. Деякі святкування відбуватимуться у Римі. В Україні це відбуватиметься на двох рівнях: Всеукраїнському і пізніше єпархіяльно-му. Устійнено нові аспекти цих святкувань. Нам дуже залежить, як використати цей наступний рік для справді духовного обновлення. Цікавим може бути те, що день Львівської архієпархії буде 17 вересня наступного року і співпаде з днем Львова. Ми вже мали про це розмову з паном Куйбідою і домовилися, що спільними силами будемо випрацьовувати плян проведення цього дня.»
Записала Надія Пастернак
Львів
