Останній Синод УКЦеркви відбувся у Львові-Крехові у днях від 1 до 8-го вересня 1999 року. Ми вже мали нагоду прочитати «Звернення» Синоду Єпископів Української Католицької Церкви до Духовенства та Вірних» (журнал надрукував першу версію), а також вже з’явився «Комунікат Секретаріяту Синоду Єпископів УКЦеркви» і деякі постанови. Виглядає, що секретаріят і патріярша канцелярія у Львові справно працюють.
З приводу останнього Синоду дозволимо собі висловити кілька думок та завважень. Був час, коли зорганізований мирянський рух, майже перед кожним Синодом УКЦеркви, коли вони відбувались у Римі та й на початку, коли відбувались в Україні, висловлював свої думки, пропозиції та міркування, які повинен би був взяти до уваги Синод під час своїх нарад. Такого змісту листи з пропозиціями та міркуваннями висилали крайові керівні органи мирянських організацій на адресу патріяршої канцелярії, а також на адреси поодиноких владик. Журнал «Патріярхат зі своєї сторони писав стосовні статті та коментарі, підказуючи, які питання повинен обговорити Синод. З прикрістю приходиться ствердити, що все це було майже голосом вопіющих у пустині. Принаймні так нам виглядало. Іноді були, правда неофіційні, завваження, що мовляв Синод все має свою програму і не потребує ще додаткових проблем для обговорення. Звичайно така думка також непозбавлена певної рації, але чи у всіх випадках, це вже інше питання.
Тому логічно, взявши все це до уваги, від деякого часу мирянський рух перестав висилати свої думки і сугестії на Синод. Чи це добре, чи зле — хай судить історія. До речі, мирянський рух не схвалював у минулому і не схвалює і тепер великого засекречення відбуття Синодів, їх нарад і рішень. На жаль, під тим оглядом не бачимо і тепер якихось суттєвих змін. Ставимо великий знак запитання, чи справді потрібна ця велика засекреченість і обмеженість щодо участи у Синодах, нікого іншого поза владиками.
Одне з певністю можна відмітити, що за тим параваном таємничості ховаються людські слабощі й недоліки… Очевидно на це подаються причини, не можна цього змінити, бо мовляв так регулює канонічне право. Слід поставити питання, а хто його творив? Люди, так само і таким самим шляхом як це право було прийняте так само можна його відмінити для добра, не чиїхось забаганок, але Христової Церкви. Без сумніву, ще багато пропливе у ріках води у моря й океани заки прийдуть до висновку, що ця засекреченість Христовій Церкві, її ростові й розвиткові у наш час, не допомагає. Це не є природа Христової Церкви, бо виключає два основні сегменти живої Христової Церкви — мирян і священиків. Це на простій мові означає, що владики турбуються нашим спасінням, але не питають нас, себто для нас. але без нас. Чомусь забулось, а може, ніколи не бралось до уваги рішення Вселенського Собору Ватіканського другого, що миряни у Церкві мають не тільки обов’язки, але й права. Також забувається незаперечну правду, де говориться – голос народу, голос Божий.
Ось ми вже прочитали «Звернення Синоду Єпископів Української Католицької Церкви до Духовенства та Вірних». Звернення під кожним оглядом добре написане, висловлена турбота владик з приводу поганого економічного стану українського народу, у молодій українській державі. Правильно підкреслено значення для нашої УКЦеркви Слуги Божого Андрея, де говориться: «…хочемо наслідувати нашого великого попередника в єпископстві, нашого Патріярха. Слугу Божого Митрополита Андрея Шептицького».
Знаємо, що 7 вересня ц.р. сповнилось п’ятнадцять років з дня смерти св.п. Патріярха Йосифа. В цей час відбувався Синод і у Зверненні немає найменшої згадки, ані натяку, про великі діла Патріярха Йосифа.
Невже серед учасників Синоду не знайшлося нікого, щоб міг підказати, що поруч Слуги Божого Андрея треба було згадати Патріярха Йосифа? Не знаходимо для цього будь-якого оправдання, хіба призабули… До речі, слід тут сказати, що на це звернули увагу звичайні люди, які не є членами патріярхального товариства, але миряни нашої УКЦеркви. Редакція журнала у цій справі одержала низку запитань, чому немає жадної згадки Патріярха Йосифа? На жаль, на ці запитання немає відповіді. На цьому місці бажаємо підкреслити і наголосити, що ми минемось, але наш: світочі Українськкої Церкви Слуга Божий Андрей і Патріярх Йосиф залишуться у пам’яті українського народу, бо їх діла для Церкви є непроминальними.
У Зверненні говориться про те, що стоїмо на порозі нового, третього тисячоліття і є навіть плян, як святочно і молитовно буде наша Церква відзначати. Трохи аж дивно, що наша УКЦерква не може вирватись трохи дальше на схід поза Зарваницю, до Києва, до осередку, де ж Українська Христова Церква народилась, там наші глибокі корені. Також цікаво, ми є безпосередніми свідками і бачимо скільки праці й зусиль зужив і далі зуживає Папа Іван-Павло II для того, щоб третє тисячоріччя зустріти хоч в молитовній єдності з християнськими Церквами.
Невже наших владик менше цікавить питання єдности українських Христових Церков, щоб усі були одно, як Папу Івана-Павла II? У Зверненні пишеться про наслідування Слуги Божого Андрея, а він же предтеча сьогодні, дуже модного й голосного, екуменізму, своїми відомими Велеградськими З’їздами. Ну, що ж це було давно… А Патріярх Йосиф говорив: «За єдність Церкви і Народу». Чи нашій УКЦеркві не треба шукати шляхів єднання з нашими православними братами, навіть, як вони між собою поділені? УКЦерква не повинна від цих проблем втікати. Звичайно, це не легке питання до розв’язки, але над цим і для цього треба постійно працювати.
Незаперечною істиною є, що без всепрощення не можна сподіватись миру, не можна сподіватись спокою і не можна нічого осягнути, бо всепрощення випливає з найбільшої Заповіді Божої — Любови. Любов розтоплює залізо…, а ненависть тільки утверджує. Як можна розглядати цю Божу Заповідь — Любов, у тих владик, священиків і мирян, які по сьогодні не виявили ось цього всепрощення, які неспроможні сприйняти самого слова «православний», чи «православ’я». Це не шлях Христової Церкви, яка формувалась і виростала на основі Заповіді Божій — Любові. Для цього немає жодного оправдання. Св. апостол Павло каже, щоб ми не робили, а навіть себе самого принесли у жертву, але не мали любови, то все це немає жадного значення у Христовій Церкві. Нам все треба повертати і думати про Божу Заповідь — Любов.
Це дуже добре, що вкінці й на Синоді обговорювано питання назви нашої Церкви. Це справді благородна ідея, щоб змінити назву нашої Церкви з «греко» на Київську Католицьку Церкву. Це має велике значення, якого ми ще, як слід не осмислили. До речі, тут варто нагадати, що коли тільки з’явився на заході, у центрі вселенського християнства Римі, Блаженніший Митрополит Йосиф Сліпий, він доклав усіх зусиль, щоб наша Церква офіційно фігурувала, як Українська Католицька Церква східного обряду, а не так, як до того часу було «рутенська». Прохання Блаженнішого Йосифа було здійснене. Фактично назва Українська Католицька Церква була прийнята офіційно у Римі й діяспора прийняла без жадних дискусій. Коли, за Божим Провидінням, воскресла наша катакомбна Церква в Україні, чомусь знову настирливо повернено до назви «греко», мовляв не можна позбуватись «греко», бо ми багато втрачаємо, бо мовляв і т.д. Як бачимо по сьогодні це нашій УКЦеркві нічого не дало, а назва не природня і не має жадного історичного пов’язання. Ми свідомі того, що на тому тлі будуть зводитись баталії за і проти, але здоровий глузд повинен перемогти і скінчити з прикметником «греко», яким нас наділила небіжка Австрія. Пропозиція змінити назву нашої Церкви є добра, можна її ще модифікувати і прийняти назву «Київська Христова Церква». До речі, такі й подібні назви, вже давно пропонував о. д-р Ігор Мончак. Було б добре, щоб наша Українська Католицька Церква східного обряду пішла у третє тисячоріччя з новою назвою, але дефінітивно без магічного слова «греко». На закінчення можна сказати, що варто прислухатись до думок мирян і священиків.
