В 1953 році зі Львова прибув до Італії, до Риму о. Петро Кревза. Як латинського священика і біритуала польського походження і «персона нон ґрата», совєтський уряд видалив його зі своєї території, що сталося раніше зі священиками чужинцями, які працювали в Галичині по першій світовій війні, головно були це бельгійські редемптористи. Подробиць його приїзду до Риму, ані щось про його особу та його працю в нашій Церкві у Львові, не знаю. Був це вчений священик, глибокого духа, був мужем молитви, милий у розмові, лагідної вдачі, вся його постать говорила, що пережив він дуже багато і був. як кажеться, бувалою людиною. Я стрінувся з ним вперше в грудні 1953 року по моїм приїзді до Англії. Подробиць його приїзду до Англії теж не знаю і пізнав їх дещо пізніше. Ми стрінулися в Оксфорді, де о. І. Шевців служив св. Літургію для оксфордських католицьких студентів і о. Петро мав потім зустріч з ними. Говорив він доволі плинно по-англійськи зі сильним слов’янським акцентом. Такою ж була і його українська мова. Він зробив на мене велике враження. Приїхав «з дому неволі», розказував окремо і дуже здержано про ситуацію Церкви в СССР і, що було помітно, не говорив цього як учасник, герой, ісповідник, що терпів за віру, але як той, що бачив і пережив гірку долю Церкви і Народу. Говорив як той, що, немов, стояв з боку «і все те бачив», але його особи при тому не було. Так відповідав на питання студентів. На питання, чи напише про те все, відповідав потакуючи. Думаю, що лишив якісь записки, але де вони, коли можна буде їх читати, годі відповісти. Вони остались, мабуть, в архіві Конгрегації для Східних Церков, а щось і в архіві Кир Іванна Бучка.
о. Петро Кревза був при смерті чи в часі смерти Митрополита Андрея. Як чужинець він міг взяти зі собою різні речі і так привіз зі собою дві речі (принаймні) Митрополита Андрея: його рясу (по-галицьки «літургійний плащ», тобто не те, що галичанин називає ряса, а що властиво називається підрясник, а те що надівається по цім підрясникові і воно зветься ряса — то немов широкий «плащ» з широкими рукавами, тепер залюбки вживаний священиками і владиками). Цю рясу о. Кревза возив зі собою по Англії по більших громадах і вона була предметом побожного почитання для наших добрих людей, які цілували її зі сльозами в очах, знаючи, хто її носив на своїх раменах. Де ця ряса потім поділася — не знаю. Її лишив о. Петро зі собою. Може і пропала через наше недбальство. Друга річ — пам’ятка про Митрополита — то його, ним намальована ікона на полотні, яку привіз о. Петро без труду в ті часи на Захід. Подарував її для нашої Церкви в Лондоні і вона висіла вложена в рами в одній з кімнат канцелярії на Актоні. Свідоцтво про те, що ікону намалював Митрополит Андрей, передав авторитетно о. Кревза і я передаю це ось цією статтею, а доповнити можуть священики, що працюють в Англії і працювали в канцелярії Екзархату.
Коли я вже при особі о. Кревзи, який привіз важні свідчення про нашу Церкву і про смерть Митрополита Андрея, напишу ще коротко дещо бодай про особу того священика, який щось таки зробив для нашої Церкви, для нас, а ми йому мало віддячились за те. В Римі о. Кревза по своїм приїзді, мабуть сам (все це найде колись дослідник в архівах), запропонував, що хотів би заложити десь на наших поселеннях манастир за східним уставом і просив, щоб йому помогли найти місце, будинок та інше потрібне для оснування такого манастиря. (Наші Студити не мали по війні свого манастиря і розмістились по різних манастирях по цілім світі…). В Римі найшов о. Петро уважне вухо для цієї справи в особі кардинала Тіссерана, який був великим шанувальником Митрополита Андрея і таки багато зробив для нашої Церкви в діяспорі по війні. Він погодився на це і доручив справу Владиці Іванові Бучкові. Кардинал дав на закуп манастиря гроші. Оба — кардинал і Владика Бучко, в добрій і щирій вірі в те богувгодне діло, взялись його реалізувати, але зробили одну помилку: не бачили, то хоч о. Петро був особою високо духовною і великим добрягою, але був він непрактичним чоловіком в щоденнім житті і щоденній праці і такої складної праці як організацією манастиря не поведе. Владика Бучко віддав справу купна і організації манастиря нашому Вікаріятові в Англії, який виглядав в ті часи духовно найбільш динамічним і з фінансового боку був теж надійним. Конгрегація купила за чиєюсь недолугою порадою дім і маленьку парцелю на каменистім ґрунті в північній Валії, близько моря, де не було поблизу ні одної української душі. В сусідстві продавався добрий кусок землі, на якому міг би бути город і місце праці для монахів, але о. Кревза відмовився від такої «господарки» і то була також велика помилка: монахи не мали варстату праці для своїх щоденних обов’язків та й у випадку, колись, продажу, ціла парцеля мала б більшу вартість і так побільшеною територією. Для помочі дали о. Петрові молодого французького священика-монаха з новими східними і леями монашого життя. По кількох тижнях зголосились перші кандидати до того манастиря: двох українців, двох валійців і один негр. Одного з українців знав я особисто. Фінансовим вдержанням манастиря мав заниматись наш Вікаріят і наша канцелярія в Лондоні. Це був тягар і при тому з дуже далекої віддалі.
Я відвідав цей манастирок двічі. Був це образ справді матеріяльного вбожества і неладу, що лякало всякого гостя. Манастирське життя було майже ніяке з такою відомою програмою без деталів: молитва, праця і спочинок. Молитвою не було кому провадити і заниматись, між о. Петром і французом постали конфлікти на цю тему і о. Петро важко їх переживав: робив строгі покути, пости, замикався в одиночці. Праці не було, бо теж не було кому її організовано провадити, окрім порядкування, збирання каміння та простих направок мурів тощо. Спочинок здійснювався легко… Каса нашої Церкви в Лондоні не була багатою і з цього поставав також конфлікт у не малій мірі навіть з властями в Римі. Владика Бучко того манастиря ніколи не відвідав. Отець Петро болів над тим усім, але ради не вмів дати. На питання, чи мають вони якийсь устав, конституцію, відповідав, що такого їм не потрібно; молимось, працюємо, монахи дивляться, що я роблю, вони те саме роблять і так духовно розвиваються… То були мрії добрячого чоловіка непрактичного в житті. Не описуватиму всього, але манастир треба було ліквідувати і це зроблено на вимогу місцевого латинського єпископа, який все те побачив. Це однак поділало жахливо на о. Петра. Мрія про манастир була його душевним щастям, його духовною незвичайною дитиною. Він якийсь час немов зник, опинився, здається, в якомусь англійському манастирі, ніхто ним не цікавився і згодом опинився у психіятричній лікарні в Оксфорді розболений, розчарований на світ і людей до краю. Там я відвідав його два рази (здається було це в 1964 році), а коли поїхав втретє, сказали мені, що віддали його до Італії, де він і помер, нікому незнаний, всіма призабутий. А був гарною духовною особою і щось нашій Церкві напевно доброго зробив в її тяжких часах в Україні. Збирав і купував книжки і лишив чималу бібліотеку, яка опинилась в нашій Екзархії по ліквідації манастиря у Валії.
Цей о. Кревза привіз ікону, яку намалював Митрополит Андрей і так вона опинилась на Заході, в канцелярії Екзархату в Лондоні. Могли її примістити в церкві як ікону, хоч би й тому, що підготовка до процесу беатифікації Слуги Божого продовжувалась, помимо різних труднощів. В 1971 або в 1972 році єпископ Горняк, мабуть за порадою когось зі священиків, подарував цю ікону Блаженнішому Йосифові до Риму. То ще були роки перед сумним розколом між Владикою Августином і Блаженнішим Йосифом, хоч той розкол вже готувався, але хто про це з нас знав? Мені доручили перевезти цю ікону в рулоні до Риму і я це без труду зробив. Ікона не була якоюсь мистецькою цінністю. Блаженніший Йосиф прийняв цю ікону без якогось ентузіязму і в додатку зі сумнівом, кажучи: «Я ніколи не чув, щоб Митрополит щось малював»… Це правда, бо Митрополит малював скрито в молодших роках, не в часі співпраці з ректором о. Йосифом Сліпим перед 1939 роком. Блаженніший оглянув ікону байдуже, її знова зрулювали і поставили в одній з його шаф і я почувся ніяково. Про те, що Митрополит малював писав диякон Василій у своїм творі «Леонид Федоров» виданий у 1966 році, писав А. Базилевич у своїй збірці «Твори Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького» виданій в Торонто в 1965 році, писав журнал «Ми і Світ» в 1954 році. Невже Блаженніший того не читав? Для мене стало це загадкою. Ікони ані не взято в рами, ані не приміщено її в музею, який щойно організувався при УКУ. Так тривало біля двадцять років. В 1993 році писав я щось про сакральне мистецтво і згадав про ікону Митрополита. Спитав, де вона. На моє велике здивування у шафі Блаженнішого її не найдено, ані ніхто не знав, де вона поділася. Щоб не мати відповідальності за її зникнення (я ж її привіз!), я написав тоді в «Богословії» (ч. 57, 1993, ст. 165 в ноті ч. 31), що вона «десь пропала». Коли в 1993 році був в Римі О. Сидор (від Національного Музею у Львові) і занимався організацією наших музеїв в Римі, я йому розказав про те моє «горе» і про «пропащу» ікону Митрополита. Він попросив, щоб йому описати, як ця ікона виглядала. Я описав. Він щось подумав, пішов до бібліотеки і серед стосу рулонів, які лишив по своїх мозаїках С. Гординський. найшов рулон, розгорнув і… ікона віднайшлася. Попала не в своє місце. Звичайний спосіб віднаходжування рукописів (цінні рукописи Біблії найдено в кошику, де лежали «непотрібні папери» для розпалу в печі у манастирі в Синаї…), документів та інших архівних речей… Ще треба було пару років, щоб нарешті ікону вложили у відповідні рами і вона красується сьогодні в музею Блаженнішого Патріярха Йосифа при УКУ в Римі.
* * *
Журнал «Ми і Світ» в р. 1954 ч. 12 ст. 12- 14 (Торонто) помістив листа з підписом «Т. Тв якому є перші і одинокі інформації про цю ікону з дуже недолугою її фотографією. Редакція подала, що автор листа є «наш приятель» — тобто приятель Редактора. Ніколи потім, здається, Редакція не виявила, хто цей той «приятель». А виглядає, що його твердження треба прийняти як авторитетні. Чи не час тепер подати його ім’я? 1950-ті роки були, слушно, роками, коли з іменами і їх публікаціями треба було бути осторожним, а тут ішлося про твір Митрополита Андрея, вивезений з совєтської України… «Приятель» каже, що це мабуть єдина картина мальована Митрополитом, яка осталась. (Очевидно, що Митрополит не підписувався на своїх скромних малярських творах, як це роблять малярі, бо знав мистецькі недосконалості! своїх малярських спроб. Базилевич пише у своїй збірці, що осталась ще картина з назвою «Перегінський Бойко», але не подає ніяких деталів. Всі інші мальовила в домі Шептицьких в Прилбичах пропали. (Не знаю про долю іконостасу церкви в Прилбичах перед яким молився Митрополит ще хлопчиною. Коли був я котрогось року в Україні, казали, що замагазинований той іконостас в якійсь стодолі… Чи це правда — не знаю). Базилевич теж доволі вичерпно і на основі літератури описує Митрополита як мецената мистецтва і його знавця в якійсь мірі. Митрополит любив візантійське мистецтво, цікавився ним і бачиться це з його писань. Він не був строгим консерватистом і хотів, щоб мистецтво (сакральне) не держалося строго законів старого іконописного стилю і зразків минулого, а шукало, і нових тем, і стилів, і доказом цього є його ікона-візія. Думку цю подає «Т. Т.» у «Ми і Світ». Ікона ця. як це бачимо на титульній сторінці нашого журналу, зображає Христа, що несе свій хрест на тлі численних хрестів у великому крузі, що зображає історію нашої Землі і тих хрестів є величезне число. Ними заповнене все коло — історія нашої Землі. Вони розкидані на всій площині кола і в глибині (що авторові вповні не вдалося). На видрукуваній тепер картині поставлено назву ікони: «Візія історії Людства — Христос-Хрести»…
На основі інформації з «Ми і Світ» Митрополит малював цю картину-ікону в часі третього етапу свого заслання, мабуть у Ярославлю (150 кілометрів на північ від Суздалю), де його каторжний режим був улегшений, не як в Курську і в Суздалі. В Ярославль був перевезений Митрополит в грудні 1916 року (а в березні 1917 року вже Росією кермував Корейський). Це було вже в часі важких воєнних і внутрішніх криз в Росії. За Митрополитом в Ярославлі вже не наглядали строго, поліція стояла тільки на сторожі зізовні. Митрополит мав більше особистої свободи. Він міг принимати гостей, читати газети. купувати книжки (що він радо робив!) і читати їх. В тій напруженій атмосфері під виливом поразок на фронті, воєнних терпінь народу, хаосу і анархії, яка починалась в Росії, корупції в царськім уряді і в царській родині Митрополит бачить два роки тяжкої війни, гори трупів, відчуває, що прийде ще тяжче горе в Росії і в його Україні та й в цілому світі, малює серед молитви і важких роздум і великої віри в перемогу Христового Хреста свою ікону-візію: увесь світ — то Христовий хрест спасення, що серед множества хрестів поодиноких народів і поодиноких осіб очікують рятунку від Спасителя світу, несучи свої хрести враз з Ним, щоб через хрест стрінути воскресення. Для Митрополита етап великого напруження і очікування свободи скінчився аж у вересні 1917 року і, коли Керенський увільнив Митрополита, і зараз на другий день його вільного відвідали перші росіяни католики (які робили великі старання полегшити долю ув’язненого Митрополита), їх Митрополит стрінув словами: «Та я би мільйон років провів на засланні, щоби Ваша Церква була свобідна!» Серед того всього напруження в Україні, в Росії і в світі Митрополит малював свій образ-візію терпіння і хрестів…
Ікона намальована в крузі і бачиться, що Митрополит не мав до цього циркуля, а послуговувався, мабуть ниткою, зачепленою за «центр» мабуть на голці. Круг не є своєю лінією вповні рівний і виправлений рукою. Має дві лінії, щоб між цими лініями помістити MOTTO для своєї ікони, яке взяв зі слів пророка Ісаї 53,5: «Той же язвен бысть за гріхи наша и мучен бысть за беззаконія наша, наказаніє мира нашего на нем язвою єго мы ісцьльхом». Текст у старослов’янській мові. По літерах бачиться невправлену в кресленні руку, бо літери не виходять рівно в крузі між лініями, неоднаково схилені на схилах круга, або непотрібно схилені на рівній релятивно площині між лініями. Старослов’янське «нашя» зукраїнізоване на «наша». Зміст картини немов не відповідає точно поставленій цитаті з Ісаї: не бачиться ані одної рани, не видно знаків мучення, нема ні єдиної кроплі крови на обличчі Ісуса. Темою картини-ікони-візії є Христовий хрест і ВІН, що його несе в білім хітоні Божества і в червонім плащі Життя. То є тема ікони, не Христові страсті, вони є части пою його спасенної хресної дороги, яка є дорогою спасення світу з хрестами народів і людей.
Дуже незугарно вийшла права рука Спасителя, яка придержує верхній кінець хреста і творить з червоного планці (червоний колір — символ життя) немов охорону, доволі штучно уложену. Бачиться невправну руку Автора ікони, Автора самоука. Гарно опрацьована голова Христа звернена очима в сторону Отця Небесного з легко терплячим виразом обличчя. Це копія, старанно виконана з якогось образка, який Митрополит мав під рукою. Нагадує радше латинські зразки обличчя Христа увінчаного терневим вінком. Кругом голови по мистецьки вийшла авреоля, відблиск небесної слави Спасителя світу.
І врешті тло цілої ікони — хрести, світ терпінь, хрести, немов порозкидані. Бачиться намагання Митрополита створити з них технікою перспективи — глибину, третій вимір. В горішній частині ікони це вдалося в якійсь мірі, в долішній не вдалося. Розміри хрестів, виглядає, не мають значення, як і їхня позиція. Вони, немов тіні, що стоять, лежать, за безіменними народами і людьми, творять тло, історичний фон ікони. Це гарна частина ікони-візії і на мою думку добре виконана для використання ілюстрації основної думки-сюжету, яким є Христовий Хрест і Він сам в історії людства і його терпінь-хрестів. Ці хрести — то народи, вони — кожний теж з нас, чи радше кожний з цих хрестів комусь з нас належить.
Чи мав Митрополит якусь можливість вибору красок? Мабуть не велику. В цілості краски не різкі, немає чорної краски, як бачимо в російських іконах, немає строгостей в контрастах між красками, цілість спокійна, мирна, світла, природна і для портрету Христа величчю своєю (колоритною) вповні вистачальна, щоб подати Його реалістичне лице не іконографічного, зокрема, російського стилю.
Що каже Христовий погляд? З певністю не каже до свого Отця: «Отче, якщо хочеш, віддали від мене цю чашу, однак хай не моя, а твоя буде воля». Це сказав Він в оливнім городі. І відповідь Отця Його була, що треба було йому пити цю чашу терпінь за світ. Ісус на картині Митрополита, виглядає, каже: «Я не шукаю моєї волі, але волі того, хто мене послав» (Ів 5, 30) і «Отче прослав ім’я своє» (Ів 12, 28). То слова Христові про Ного хрест, то слова і тих, що з Ним з волі Отця несуть свої хрести — Народи і особи. Тому на обличчі Христа є тільки мала тінь смутку-болю, але на Ного обличчі є рішучість нести хрест свій як волю Отця, що Його послав, є тверде бажання, щоб Отець Його і наш був прославлений у терпіннях-хрестах, бо за Його ж словами Божа сила у немочах проявляється і, «що немічне у Бога — сильніше від людської сили» (1 Кор 1,25).
Це гарні думки, якими жив Слуга Божий, як це бачиться з його письмових творів і висловлені вони в цій скромній, з мистецького боку недосконалій іконі. Митрополит в своїм житті ніс дуже багато хрестів, ніс враз з нашою Церквою, цілим Народом з всіма нами. Це гарна тема для роздуми на Святий Рік, що вже так близько перед нами. Це теж гема для роздуми, щоб просити Господа про прославу Слуги Божого Андрея, якого процес є також великим терпінням для його імени і його повного трудів життя, яке було його свідченням про силу терпінь Христа Господа в житті і історії Людини. Без перебільшення, дивлячись на ікону Митрополита, можна стосувати до нього і слова св. Павла до колосян, в яких він свої терпіння вважає, немов доповненням Христових терпінь за Церкву: «Тепер радію скорботам за вас і доповняю на моїм тілі те, чого ще бракує стражданням Христовим для його тіла, тобто Церкви, якої я став слугою, згідно з розпорядженням Божим, даним мені ради вас, щоб звіщати вповні між вами слово Боже…» (Кол 1, 24-25). І нагадаймо вгорі цитовані слова Митрополита, що готовий був терпіти мільйон років за російську Церкву, щоб вона була вільна… Вмів Митрополит Божою ласкою відчути значення Христового Хреста.
Це написано, щоб остаточно осталося якесь письмове свідчення про цей єдиний твір-ікону-візію Митрополита Андрея. що одинокий з його мальовил оцілів і отінився у належному йому місці в Музею УКУ в Римі на пам’ятку про Слугу Божого Андрея та про його великий погляд на Христовий Хрест.
о. Іван Музичка
Увага: Образки цієї ікони Слуги Божого у величині поштової картки є до набуття в книгарні УКУ’ в Римі в ціні 300 лір за штуку. При замовленні більшої кількости 25% знижки.
Univesita Cattolica Ukraina via Boccea 478 00166 Roma – Italy
