Людина у чорній монашій рясі на вулицях міста уже нікого сьогодні не дивує. Потроха ми звикли до існування «клясичних» манастирів з їх тисячолітнім корінням, до того, що якась частина людей відмовляється від благ і суєти цього світу і заглиблюється в світ духовний, цілковито віддаючи своє життя Богові. Та постмодерна доба, в якій живемо, ставить свою печать і на монаше життя.
Кілька років тому у Львові розпочали свою діяльність місіонери згромадження «Мілес Єзу», що в перекладі означає «Воїн Ісуса». Спочатку це були іноземці: американці, італійці, а зараз вже є чимало їхніх послідовників в Україні. Церковна Родина посвяченого життя (ще таку назву має ця спільнота) найбільше приваблює молодь. Мабуть, тому, що відсутній цей видимий бар’єр — ряса, яка багатьох таки відлякує. Одні вбачають у цій новації серйозну й потрібну сьогодні модернізацію монашества, інші, зокрема, церковні консерватори, нарікають: «Нам не потрібні ці американські штучки!» То хто ж вони такі, сучасні «воїни Ісуса»? Миряни, які живуть посвяченим життям
У фойє щойно відремонтованого двоповерхового будиночка мене зустрів привітний молодий чоловік. Акуратний клясичний костюм, світла сорочка, краватка, непідробна усмішка… «Ну й монах!, — думаю. — І куди ж я потрапила: в манастир чи таку собі комуну на практиці, витворену в уяві давніх філософів і послідовників марксистських ідей?» На це запитання важко відповісти й брату Андрію.
Це не манастир, але щось подібне до цього. Це радше нова форма посвяченого життя, яка виникла після Другого Ватиканського Собору й існує вже понад тридцять років. Можливо, це є практична відповідь на ті рішення Собору, де мирянам у Церкві відводиться все більша роля. Приходячи в цей чин, людина не відрікається від усього (світських благ і навіть своєї волі), як це буває в інших манастирях, а продовжує бути собою, тобто займається улюбленою працею чи творчістю. Будучи в душі глибоко переконаним і практикуючим християнином, людина утверджує ці ідеали в тому середовищі, де перебуває.
Вперше такий тип манастиря заснував у США іспанський місіонер Альфонсус Марія Дюран. Перед тим він провів понад триста реколекцій для мирян, які мали великий успіх. Після цих духовних бесід, спільної молитви люди, які мали глибокі духовні пережиття, уже не хотіли розходитись. Вони вирішили жити разом й попросили о. Дюрана бути їхнім духовником. Але цього теж було замало, члени спільноти не мали якихось особливих зобов’язань, то ж в цьому манастирі теж складають обіти чистоти і послуху. Правда, вічні обіти людина складає після багатьох років роздумування і життя у цій спільноті.
Сьогодні згромадження «Мілес Єзу» діють в 16 країнах світу. У 80-их роках стали поширюватися в країнах колишнього соціялістичного табору. Покійний владика Володимир Стернюк, зустрівшись у 1989 році з «Воїнами Ісуса» в Римі, запросив їх в Україну.
На відміну від інших манастирів, згромадження «Мілес Єзу» не має чітко окресленого завдання. Воно займається тим, що найбільше потрібно Церкві даної країни. В Індії чи Нігерії, для прикладу, «Воїни Ісуса» більше опікуються бідними, навчають їх грамоти, у Польщі чи Чехії працюють з молоддю. В Україні доводиться поєднувати одне й друге. Сестри згромадження «Мілес Єзу» які мають помешкання на вулиці Валовій у Львові, зайняті їдальнею для бідних (шукають доброчинців для цієї справи, продукти, щодня, крім вихідних, готують їжу для п’ятдесяти бідних дітей, які проживають в районі вулиці Краківської. Приходять сюди й старенькі люди, яким теж не відмовляють в тарілці супу. Чоловіча частина згромадження, якій ще дістався колишній панський будинок в селі Бортниках Жидачівського району, опікується сиротинцем, який виник якось спонтанно. Люди самі привели чотирьох покинутих хлопчиків, батьки яких поповнили суспільне дно. Мають з ними чимало мороки, адже хлопчики шкільного віку, а зовсім не вміють читати…
Ще одна сфера діяльности «Воїнів Ісуса» – праця з молоддю: духовні бесіди, філософські диспути, концерти, прощі, розважальні заходи. Вони є тими добрими провідниками, які допомагають молодій людині зрозуміти що є добра музика, добра книжка чи фільм в тому здеморалізованому оточенні. Також через літературу, фільми, особисті зустрічі з молодими сім’ями брати та сестри спільноти роз’яснюють позицію Церкви щодо інтимного життя подружжя.
На вулиці українського опришка
У Львові, на вулиці Довбуша, 24 є головний дім «Воїнів Ісуса». Поруч — невелика церковця святого Йосафата, яка вже відреставрована і розписана американською художницею Міленою Мілою. Цей розпис суттєво відрізняється від інших і розрахований на сприйняття молодіжною аудиторією. Будинок і церква колись становили єдиний манастирський комплекс: відомо, що у 17 столітті тут був манастир, за радянських часів — склад військової продукції. На першому поверсі будинку — невеличка каплиця, кімната для гостей, їдальня і звичайний офіс з комп’ютерами та іншою канцелярською начинкою, на другому — спальні. Є ще надбудована мансарда. Поруч — Шевченківський гай і Лиса гора, то ж е де помріяти на самоті, заглибитись у духовні роздуми. У цьому справді екзотичному куточку Львова життя протікає дещо інакше. Навіть ранок приходить швидше. «Воїни Ісуса» встають щодня о п’ятій годині. Причому їх будить не калатало чи удари в рейку, як у старовинних манастирях, а звичайна клясична музика. Побудник (є така неформальна посада) встає на п’ятнадцять хвилин швидше і включає магнітофон. Спочатку тихенько, потім набавляє звук. Музика звучить годину й дає добрий настрій на весь день. «Гармонійні клясичні мелодії сприяють тому, аби мати порядок в думках і справах», — каже брат Андрій.
О шостій годині ці новітні монахи мають коротку молитву в каплиці, о сьомій розходяться на Літургію до церков, які є в центрі міста, а після цього — хто до праці, а хто до студентської аудиторії. По неділях і святах о. Роберт Ріколетті, духовний наставник спільноти, відправляє літургії в манастирській церкві. Американець, римо-католик став біритуалістом: вивчив візантійський обряд і непогано володіє українською мовою.
Побутові деталі
У харчуванні тут не дотримуються особливої аскези. Звичайно, церковні пости враховуються, але студентів від них звільняють. Молоді люди, які напружено вчаться, повинні мати повноцінне харчування. Цікавим є інший момент: ті, що працюють, віддають свій заробіток до спільного котла. Усіма коштами манастиря розпоряджається о. Роберт: виділяє гроші кому на що потрібно. Чи не знайомий принцип: від кожного — по здібностях, кожному по потребі? Я прискіпливо допитувала молодих хлопців, чи це справедливо заробити гроші і ними не розпоряджатися, й у відповідь чула: «Ми прийшли віддати своє життя Богові та іншим, а гроші — це тільки дуже дрібна частина того, що віддаємо. Гроші дуже часто є причиною зла, яке люди роблять. Оскільки ми не маємо влади над грошима, то й менше залежні від них».
Утримується манастир і на пожертви, які надходять від місцевих і закордонних жертводавців, час від часу надходить гуманітарна допомога. У селі Бортниках брати мають кілька гектарів поля, де вирощують найнеобхіднішу сільськогосподарську продукцію». Буває й таке, що доводиться йти на базар і просити щось з їжі, розповідає брат Андрій. — Це потрібно навіть для власного упокорення». По черзі працюють на кухні. Протягом дня є обов’язкова година молитви, з п’ятої до сьомої вечора — вільний час: спорт, читання, шахи чи відвідування театрів, філармонії. До речі, в усіх львівських театрах цих «новітніх монахів» добре знають. А після дев’ятої години вечора в манастирі наступає мовчанка.
Брат Андрій та інші члени комуни
Брат Андрій — львів’янин, закінчив механіко-математичний факультет університету. Охрестився в 21 рік. Тоді й познайомився з членами спільноти «Мілес Єзу», зрозумів, що Бог хоче від нього саме такого служіння. Ще одному моєму співрозмовнику Максиму дев’ятнадцять років. У цьому році почав вивчати право, хоче стати добрим адвокатом і вважає, що сьогодні можна бути чесним служителем Феміди. «Якщо я віддав своє життя Богові, склав обіти чистоти, послуху, вбогості, то мені нема чого шукати якоїсь вигоди, іти на компроміси з совістю», — каже Максим. Поруч з ним в аудиторії сидять різні люди, навіть представники кримінального світу. Вони й не здогадуються, що цей життєрадісний хлопець монах.
А назагал члени спільноти мають різні професії: є серед них вчителі, лікарі, але найбільше представників мистецьких професій. В одній американській спільноті є навіть літун. Три дні у тижні він буває в небі в прямому значенні того слова, а решту часу — у спільноті. А тут, на Довбуша, довгий час, а радше до кінця свого життя, жив архітектор. Колеги по праці навіть не здогадувалися про це, дізналися лише після його смерті. Правда, завжди помічали, що ця людина випромінювала якесь особливе світло.
Модернізація манастиря: чи будуть наступні кроки?
Манастир, Будинок християнського виховання, спільнота посвяченого життя — всі ці терміни вживається до окреслення того, що тут відбувається, і всі вони правильні. Тут, як у сім’ї: молоді люди зріють, здобувають професії, отримують духовний гарт і коли чуються в силі – покидають своє гніздо, йдуть організовувати інші спільноти. Ніхто не зчиняє галасу й у тому випадку, коли людина вирішила покинути цей заклад й створити сім’ю. До речі, такі сім’ї дуже міцні. Може, тому, що нелегко далися, що, людина, перебуваючи в безмежній Божій благодаті, любові, наповнюється нею настільки, що вже не може не віддавати її іншій людині, дітям. Лише та клятва, дана в молодості з добрих побуджень, може бути тягарем на совісті. Може, в тій модернізації варто зробити наступний крок, щось запозичити з інших релігій? У буддизмі людина може прийти в манастир на якийсь час: рік, п’ять, десять, на кілька днів чи на все життя — рівно на стільки, скільки їй потрібно і не дає ніяких обітів. Просто молиться, служить Богові посильною їй працею, набуває духовного гарту чи життєвої рівноваги, яка з якоїсь причини була втрачена. Збагачена цим, переображена, знову повертається у світ. Хіба в тому є щось поганого? Тут, у «Мілес Єзу» є вже серйозна модернізація монашого життя, яка відповідає потребам сучасносте. Чи будуть наступні кроки?
