11 червня 1999 року
До мене надходять численні звернення Церков, релігійних діячів та окремих громадян з проханням дати оцінку фактам утисків Церкви за часів тоталітарного режиму.
У зв’язку з цим вважаю за необхідне насамперед заявити, що відразу ж після здобуття незалежности Українська держава взяла курс на реальне забезпечення свободи совісті і релігійних свобод своїх громадян.
Україна законодавчо зобов’язалася подолати негативні наслідки попередньої політики щодо релігії, церков та віруючих і неухильно виконує свої зобов’язання. Зроблене у цій сфері отримало позитивну оцінку в світі.
Свідченням і наслідком заходів, що вживаються, є динамічний, хоча й небезпроблемний розвиток релігійних організацій. За роки незалежности їхня мережа зросла більш як у 3,5 раза і складає зараз близько 22 тис. громад віруючих.
Завдяки цьому компенсується шкода, завдана релігійним інституціям у минулому. Адже впродовж семи попередніх десятиліть проти Церков і віруючих велася сплянована і послідовна боротьба, яка не має історичних прецедентів за тривалістю, жорстокістю і розмахом. Вона зруйнувала духовний клімат в суспільстві, знівечила його моральні засади.
Акції тоталітарного режиму супроводжувалися репресіями проти духовенства і церковного активу, плюндруванням священних реліквій, нищенням пам’яток сакральної культури, глумом над почуттям віруючих. Жорстоких переслідувань зазнали всі церкви та релігійні спільноти України.
Першого масового удару було завдано Православній церкві в Україні — автономній частині Руської православної церкви, що розглядалася як найбільша небезпека для нового суспільного ладу і серйозний конкурент на шляху до встановлення ідеологічної монополії.
Наступною жертвою режиму стала Українська автокефальна православна Церква, яку в 1930 р. примусили «саморозпуститися».
Однією з найбільш жорстоких і широкомасштабних кампаній радянської антирелігійної політики стала ліквідація Греко-католицької Церкви в Україні у 1946-49 роках. В результаті цієї акції Церква змушена була впродовж чотирьох десятиліть діяти в підпіллі.
Масових репресій зазнали римо-католики, протестанти, юдеї, мусульмани, представники багатьох інших церков і релігійних спільнот України.
При цьому застосовувалися і такі методи, як нацьковування одних конфесійних угруповань на інші, що сприяло нагромадженню в суспільстві великого конфліктного потенціялу.
За всієї вагомості зробленого за роки незалежности у цій сфері справа подолання тяжкої спадщини минулого залишається виключно складною і водночас гранично невідкладною. Хоча Українська держава не причетна до тих гонінь і не несе за них відповідальности, я поділяю думку щодо необхідності морально-політичної реабілітації Церкви як суспільного інституту, що постраждав від тоталітарного режиму. А відтак беззастережно засуджую політику насильства щодо релігії. Церкви та віруючих і схиляю голову перед пам’яттю тих, хто став її жертвами.
Відповідно підтримую й ініціюю практичні дії, зокрема щодо відшкодування збитків, завданих Церквам та релігійним спільнотам за попередні десятиліття. Добре знаю, що процес розв’язання їхніх матеріяльних проблем складний і суперечливий, він відбувається повільніше і важче, ніж у більшості країн Центральної Европи. На це впливають чинники як історичного. так і сучасного виміру — від брутальних неправових дій тоталітарного режиму до нинішньої напруженої економічної ситуації, партійних протиборств та політичних інсинуацій. Причому часто найбільше нагнітають пристрасті, ті сили і люди, які свого часу докладали чимало зусиль до знищення Церкви та викорінення віри.
Проте за будь-яких умов Українська держава не відмовиться від свого прагнення до відновлення справедливосте. На це спрямований розроблений Урядом пакет законодавчих ініціятив, спроможних принципово вдосконалити і зміцнити правові засади діяльносте релігійних організацій, поліпшити умови для реалізації ними своєї суспільної та духовної місії, остаточно демонтувати наслідки попередньої політики у релігійній сфері. Цій меті, а також врегулюванню відносин між релігійними організаціями та державою підпорядковані доручення, дані мною Кабінетові Міністрів та місцевим органам виконавчої влади доглянути за результатами зустрічі з керівниками релігійних організацій України.
Одним з вагомих і переконливих виявів цієї політики є усунення наслідків допущених свого часу пограбування Церкви, цинічної наруги над її майновими та іншими правами. Релігійним організаціям вже повернуто 3,3 тисячі культових споруд, понад 8 тисяч предметів церковного вжитку.
Відношу до пріоритетних напрямів своєї діяльности як глави держави створення в суспільстві такої політичної та морально-психологічної атмосфери, яка б максимально сприяла гідному виразу усього багатства релігійних почуттів людини, захисту її прав та задоволенню духовних потреб, дальшому розвитку релігійних інституцій, а також формуванню соціяльно-політичних механізмів, які зробили б неможливим повторення жахів і трагедій минулого.
Саме така конкретна і предметна робота з реальними практичними результатами є нині одним з визначальних компонентів відносин між державою і Церквою.
Саме така політика сприяє створенню і поліпшенню умов функціонування та розвитку релігійних організацій значно краще й ефективніше, ніж це міг би зробити формальний акт про реабілітацію Церкви.
Оприлюднюючи цю заяву, я сподіваюся на розуміння, підтримку й співпрацю з боку віруючих, керівників та активу релігійних організацій, політичних сил і громадських об’єднань, усіх співгромадян.
Л. Кучма
