(До 50-річчя священства)
У своїм Слові до української молоді, 1932 року, Слуга Божий Андрей Шептицький висловив знаменне твердження, що «нарід підноситься, не зривами одної хвилини, тільки безупинним трудом і многими жертвами». В Україні нарід зложив багато знаних жертв аж до крови, а може ще більше жертв життя, хоч не аж до крови. Це жертви безупинного труду, з повним зреченням особистого життя задля добра народу. Вони менше знані, але неменше цінні, бо без них ніякий нарід не підноситься. Такі жертви безупинного труду, з самопосвятою свого життя для України, складали визначніші одиниці також поза Україною в діяспорі. Одною з них була і є жертва життя Владики Івана Хоми.
Життєвий шлях малого хлопчини Івана, не був наперід відомий, коли він народився 27 листопада 1923 року в містечку Хирові, Перемишльської єпархії, в родині Йосифа й Катерини Хомів; ані тоді, коли він ходив там до народної школи. Можливо, що його майбутність формувалася в часі навчання у середній школі в Перемишлі й Самборі, яке закінчив під час першої більшовицької окупації 1941 року. Саме тоді, у часі воєнної завірюхи він рішився на духовний стан і почав богословські студії у відновленій 1942 року Духовній Семінарії в Перемишлі. Однак недовго довелось йому студіювати на українській землі. Нова більшовицька окупація 1944 року перекраяла Перемишльську єпархію, приділюючи найстарший український єпископський престіл Польщі, а Хирів залишаючи в УРСР. У 1945 році польська комуністична влада розігнала українську Духовну Семінарію.
Увесь жах повоєнного терору на західних окраїнах України не захитав у молодого Івана Хоми його твердої постанови стати українським священиком. Рішив він продістатись до Української Семінарії у Римі. З немалим трудом, врешті 1946 року, добився через Австрію до Італії. Тут у Папській Колегії св. Йосафата, на Римськім горбку Джіянікольо, через чотири наступні роки 1946-1950 спокійно продовжив і закінчив богословські студії на Папськім Урбаніянськім університеті. 29 червня 1949 року прийняв ієрейські свячення з рук Владики Івана Бучка. Отець Іван свої студії завершив докторатом богословії, захистивши на тому ж університеті 14 червня 1951 р. докторську дисертацію. Ця його перша наукова праця відносилася до його рідної Перемишльської єпархії: «Максиміліян Рило єпископ Холмський і Перемиський». Ще один рік спеціялізувався у східній богословії на Папськім Інституті Східних Студій у Римі. Тоді саме до Колегії св. Йосафата прибувало з воєнного полону в Ріміні досить багато колишніх вояків Української дивізії «Галичина» на богословські студії у Римі. Мабуть, з того часу зродилася в нього пошана до «Дивізії», а журнал дивізійників «Броди» став улюбленою лектурою або може радше у тому виявлялася співзвучність між жертвою дивізійників і його готовістю на жертву труду.
У тім часі одне крило будинку Колегії св. Йосафата займав Владика Іван Бучко. Воєнна хуртовина застала його поза Україною і від листопада 1941 року перебував у Римі. Це за Божим Провидінням один єпископ з України опинився в Західній Европі саме тоді, коли воєнне лихоліття вигнало сотні тисяч українців з батьківщини на захід. Для всіх цих вигнанців Владика Іван Бучко зараз по закінченні війни 1945 року став архипастирем, якого так і звали: Архипастирем скитальців. У листопаді 1946 року Римський престіл офіційно номінував його Апостольським візитатором українців у Західній Европі з юрисдикцією на 12 країн, від Італії до Ірляндії і від Німеччини до Португалії. Рівночасно, як одинокий єпископ з України у вільному світі. Владика Іван Бучко став неофіційним представником Києво-галицької митрополії. Колись східні патріярхи назначували своїх апокризаріїв, свого роду «амбасадорів», при Римськім престолі. Тепер таким неофіційним апокризарієм Київської Церкви став Владика Іван Бучко.
Ці завдання вимагали колосальної адміністраційної і кореспонденційної праці, у якій помагали Владиці трьох секретарів. Отець Іван Хома почав працювати в канцелярії Владики Івана Бучка вкоротці по своїх свяченнях, а по захисті докторату був офіційно іменований другим секретарем і архіварем Апостольської Візитатури. Щорічно приходило з тисяча листів, які треба було полагодити, відповісти і архівально зберегти. Для цього о. д-р Іван Хома закінчив у 1951-1952 році однорічну папську школу архівістики у Ватикані. За старанням Владики Івана Бучка, Папа Іван XXIII відзначив о. Івана Хому титулом монсеньйора. Це був вияв признання Владики за взірцеву працю свого секретаря і архівара.
У часі візитацій канцелярію Візитатури в Римі завідував о. д-р Іван Хома разом з третім секретарем, мирянином, Василем Лосічком. Коли такі візитації припадали на час літніх академічних вакацій, о. Іван Хома мав більше нагоди спілкуватися з богословами, з якими проживав у цім самім будинку. З свого боку студенти могли краще пізнати добродушний характер і лагідну вдачу о. Секретаря, який завжди для кожного мав привітне слово щирої приязні. Тоді також можна було запримітити його замилування до гри відбиванки, до якої радо приставав з студентами. У часі академічного року спілкування було лиш принагідне, зокрема в часі лекцій літурґічного співу, якого навчав з ангельською терпеливістю. Не відмовлявся о. д-р Хома від жодної прислуги, про яку його просили. Довгими роками, кожного ранку, ще досвіта, чи то в літню спеку чи в зимовий дощ, їздив популярною тоді в Римі, «Веспою» (мото-скутером) далеко на північні окраїни міста відслужити Службу Божу сестрам Служебницям у їх генеральнім домі.
З виїздом скитальців за океан, поступово зменшувалося поле праці Візитатури, зокрема, коли для залишенців у Західній Европі створено нові екзархати: в Німеччині 1959 року, у Франції 1960, а в Англії 1961 року. Вкоротці потім, у лютім 1963 року, приїхав до Риму Глава Києво-галицької Митрополії УКЦеркви, Блаженніший Йосиф Сліпий. З приїздом Глави Церкви функція апокризарія ставала злишньою. Владика Іван Бучко так і заявив, що до того часу він обороняв у Римі справи Києво-галицької Церкви, а тепер це тяжке завдання спадає на Блаженнішого Архиєпископа і Митрополита Йосифа. Рівночасно з цим він поставив до диспозиції Блаженнішого Йосифа одного з своїх досвідчених секретарів. Вибір упав на о. д-ра Івана Хому і він уже 23 лютого 1963 року перейшов працювати до канцелярії Блаженнішого Йосифа у Ватикані.
Ця зміна місця праці означала не лише у почесть, але ще більшу кількість і спосіб праці. У Візитатурі працювало трьох секретарів, а тепер був лише один. Досі вимір праці мірявся фізичною спроможністю секретаря, а тепер мірилом стала конечність виконати завдання без уваги на особисту спроможність. У міру того, як Блаженніший Йосиф розгортав свою діяльність, набував і будував нові посілості, розвивав свої контакти з українською діяспорою і з Ватиканською курією, зростали й зрізничковувалися завдання його секретаря-канцлєра. 1964 року став він професором новооснованого в Римі Українського Католицького Університету. Від 1969 аж до 1985 року був ректором Колегії Святої Софії (себто семінарії) при цьому ж Університеті. Як секретар Українського Богословського Наукового Товариства, ще від 1960 року, завідував щорічним виданням журналу «Богословія», як рівнож усіх інших численних публікацій Блаженнішого. У цьому журналі помістив він цілий ряд своїх наукових статей. Особливо цінною своїм документальним матеріялом є стаття «Собори екзархів у Львові 1940-1941» у 44-ім томі «Богословії». Разом зі статтею спів-редактора журнала, о. д-ра Івана Музички: «Екуменічна діяльність Митрополита Андрея Шептицького в Росії в 1914-1917 роках» (у 47-ім томі), висвітлюють вони сміливі почини слуги Божого Андрея для відродження самоуправи Київської Церкви. Цінною є також більша публікація о. д-р Івана Хоми: «Київська митрополія в Берестейськім періоді». Треба подивляти, що не покидав він наукової праці помимо всіх своїх зайнять.
З заснуванням Товариства Св. Софія треба було займатися справами фінансів, а до цього постійно й несподівано долучувалися всякі інші справи, далекі від наукового світу. Зокрема по першій кругосвітній візитації Блаженнішого 1968 року, зросли особисті звернення духовенства й мирян з проханнями про авдієнції у Глави Церкви для полагодження найрізнородніших проблем. Тоді канцлерові доводилося ставати «буфером» для захорони перетяженої особи Блаженнішого. Навіть у тому прикрому завданні, при власному особистому перетяженні працею, зумів о. д-р Хома завжди зберегти рівновагу духа, лагідність і вирозумілість помимо неодної людської настерливости.
У міжчасі Блаженніший Йосиф прийняв ще декілька осіб до помочі, але ніхто не був спроможний належно відтяжити незаступимого о. д-ра Івана Хому. Одні не дорівнювали йому науковою підготовкою, інші були необізнані з Римською бюрократією, дехто не видержував нервової напруги довкілля, або не був готовий на безапеляційний послух, а найважніше ніхто не міг осягнути такого повного й всестороннього довір’я в Блаженнішого Глави Церкви, яким втішався його канцлер. Тим то всякі навіть дрібні справи звичайно переходили вкінці до о. Хоми, який кожному виказував свою ангельську терпеливість. Це ще з часів переслідування Блаженніший Йосиф зберіг свою чуйну обережність і недовірчивість, а теж надмірну ощадність, які зібрані разом утруднювали підбір ширшого круга готових до співпраці, хоч з другого боку таки не остерегли перед деякими користолюбними особами, які зуміли підхлібно придобритись.
Повного довір’я удостоїлися тільки одинокі о. д-р Іван Хома і о. Петро Стецюк. З свого боку оба вони були всеціло, без найменшого застереження, віддані особі Блаженнішого, аж до заперечення власної особистости. Практично, вони жили особою Блаженнішого Йосифа і неухильно виконували його волю. Можна сміло твердити, що без самовідданосте такого співпрацівника як о. Іван Хома, Блаженніший Патріярх не мав би людського засобу для втілення своєї ідеї у реальність будня. Не зміг би був зібрати розпорошену Церкву діяспори в один фокус і спрямувати її сили на відродження Церкви в Україні. Без мовчазної жертви життя свого канцлера. Глава Києво-галицької Церкви не був би спроможний піднести нарід і Церкву діяспори, а вслід за цим скріпити її в Україні. З другого боку, повна самовідданість завжди утруднює шукати нових форм для продовжування цієї самої ідеї у змінених обставинах.
Патріярх Йосиф особливо турбувався про збереження переслідуваної підпільної Церкви в Україні. Коли звершувалося йому 85 років життя, а в Україні завжди існувала загроза ліквідації всього підпільного єпископату, Блаженніший побоювався, щоб нараз не опорожніли всі єпископські престоли України. «Годі перервалась би тисячолітня послідовність архиєреїв Києво-галицької Церкви, а цим самим її живучість. Якщо колись пізніше якась інша Церква відновлювала б Київську ієрархію, то при цьому наша Києво-галицька Церква могла б зовсім втратити свою самоуправу. Тож патріярх Йосиф рішив усяким можливим способом залишити по собі продовження нашого єпископства, хоч цієї конечности не розумів тодішній Римський архиєрей Павло VI.
У часі своєї третьої і останньої кругосвітньої візитації осінню 1976 року, Блаженніший Йосиф відзначив багатьох священиків почестю «мітратів», що по суті означає «архимандритів» неіснуючих манастирів. (З цього часу почалася «епідемія мітратства», що продовжується досі.) Однак це був тільки вступ, психологічна овертюра, до справжнього акту. У Лазареву суботу, дня 2 квітня 1977, у студитськім манастирі «Студіоні» в Кастельґандольфо недалеко Риму, Патріярх Йосиф уділив секретно єпископські свячення трьом священикам: о. Іванові Хомі, о. Любимирові Гузареві й ігуменові того ж студитського манастиря о. Степанові Чмелеві, салезіянинові, ректорові Малої семінарії в Римі. Владика Іван Хома одержав призначення на Перемишльський престіл, його матірню єпархію. До речі, справжня митрополія мусить складатися принаймні з трьох єпархій, хіба що була б це тільки «почесна» митрополія, так як тепер є Перемишльсько-Варшавська і Вроцлавсько-Ґданська у сучасній Польщі.
Ця хіротонія не залишалася довго тайною. Владика Степан Чміль упокоївся 22 січня 1978 року на 64-ім році життя. На виразну вимогу Блаженнішого Патріярха, Владику Степана похоронено з єпископськими відзнаками (омофором) і це стало явним потвердженням поголоскам. Римська курія була цим актом дуже обурена, бо найбільше побоюється вона втратити вплив на вибір єпископату, а цим самим на провід помісних Церков. З другого боку, Курія ніколи не видає актів, які прямо суперечили б правам поодиноких Церков, бо це нарушувало б тисячолітню юридичну традицію Риму. У Римських кругах існувала не розголошена свідомість, що Києво-галицька Церква має право поставляти й висвячувати єпископів без звернення до Апостольського Престолу. Висвітлення цього давнього права і як воно є відображене в найновішім Кодексі канонів Східних Церков, можна знайти у творі: о. д-ра Ігоря Мончака, Самоуправна Київська Церква, Львів 1994, стор. 117-125. Насправді Блаженнішій Йосиф поступав згідно з вказівкою, яку дав св. Папа Пій X ще 1907 року Блаженнішому Андреєві Шептицькому: «Utere iure tuo» («користуйся своїм правом»)[1]. Тепер можна було тільки закинути, що Блаженніший Йосиф користувався своїм правом не на терені своєї Церкви. Однак такий закид у тодішніх обставинах унеможливлював би всяку діяльність Глави Києво-галицької Церкви і цим сприяв би комуністичному переслідуванні. Тим то Римська курія воліла збувати цей випадок мовчанкою. З свого боку нововисвячені владики не дразнили Курію зовнішними єпископськими виступами, бо зрештою їх висвячення було для майбутносте в Україні. Для цієї майбутносте Блаженніший назначив наступного 1978 року Владику Івана Хому членом Львівського крилосу, а 1982 року синкелом (генеральним вікарієм) Львівської митрополичої єпархії.
У жовтні 1978 року Римським архиєреем став Папа Іван-Павло II, який з особистого досвіду добре знав комуністичні обставини і тому міг краще зрозуміти поступовання Глави Києво-галицької Церкви. Тож Блаженніший Йосиф зараз зреферував йому справи й мотиви тайного висвячення. Відтоді Блаженніший Патріярх і Синод ієрархії кількакратно зверталися до папи з проханнями офіційно визнати ті свячення двох єпископів. З Ватикану тільки вимагали точніших інформацій про обох цих владик і дальше збували прохання мовчанкою, ані не визнавали, ані не опрокидували.
Врешті, в часі Синоду ієрархії УКЦ в листопаді 1995 року в Римі, на ранішню сесію Синоду в середу 22 листопада прибув префект Конгрегації для Східних Церков, кардинал Ахіль Сільвестріні, в супроводі декількох ватиканських достойників. Тоді повідомив усно, що Римський Архиєрей визнає тайні єпископські свячення двох владик з квітня 1977 року і доручає надати їм відповідні призначення. Цього самого дня пополудні зачитано лист кардинала Сільвестріні до Блаженнішого Владики Івана Любачівського з письмовим потвердженням ранішньої усної заяви. Цим посередньо визнано основне право Глави Києво-галицької Церкви наставляти й висвячувати єпископів без звернення до Римського престолу. Безправної висвяти ніколи не визнав би так просто Римський престіл, завжди чутливий на всі легальні тонкощі. Щонайбільше, міг би по відповідних санаціях легалізувати «незаконну висвяту» новим актом Римського престолу. Такої юридичної легалізації не було. Просто визнано давній акт і право, використане вийнятково поза територією.
На запит одного з Отців Синоду 1995 року, що спонукало Римський Престіл врешті так просто визнати ті свячення, була дуже не куріяльна відповідь кардинала Сільвестріні, — поведінка осіб. Себто не було жодної юридичної перешкоди, яку треба було б спершу усунути. Курія потребувала тільки часу, щоб упевнитися, що наш єпископат у теперішнім складі не є схильний «uti iure suo», себто користуватися своїм правом самоуправної Церкви. Справді, коли Синод надавав призначення цим двом владикам, то не зробив остаточного рішення аж доки папській нунцій не одержав на це телефонічної згоди з Ватикану. Тоді Владика Любомир Гузар дістав призначення завідувати Київською митрополичою єпархією, але з нижчим титулом екзарха Києво-Вишгородського. Владика Іван Хома став апокризарієм (прокуратором) Глави Києво-галицької Католицької Церкви при Римському престолі. Проголосив це вірним нашої Церкви Блаженніший Іван Любачівський також у досить неофіційний спосіб; у часі своєї довшої проповіді в Преображенській церкві у Львові на свято Благовіщення, 7 квітня 1996 p., пояснюючи заразом завдання апокризарія.
Властиво, не багато доводиться Владиці Іванові Хомі виконувати свою офіційну функцію апокризарія. Зв’язок Блаженнішого Мирослава з Римським престолом не йде через його апокризарія в Римі, але зовсім іншим противним напрямом. Рим зв’язується і кермує церковними справами в Україні прямо через папського нунція в Києві. Натомість більше турботи завдає менш офіційна функція: адміністратора й охоронця патріярших надбань у Римі. У тому роля Владики Івана Хоми відворотно подібна до ролі його колишнього зверхника Владики Івана Бучка.
У перші роковини української державносте, точніше 27 серпня 1992 року, українським військовим літаком перевезено тлінні останки Патріярха Йосифа з Риму до Львова. При численнім здвигу народу з летовища до храму св. Юра вулицями Львова везли прозорий саркофаг Патріярха Йосифа у супроводі Владики Івана Хоми, який стояв у відкритому авті тріюмфального почоту. Здвиг вірних, вітаючи символічний поворот Глави Церкви, рівночасно віддавав пошану також тій Особі, яка супроводжувала не лиш тлінні останки, але теж усю діяльність Патріярха Йосифа через останніх його двадцять один з половиною року. Це було найвеличавіше і мабуть одиноке публичне признання Владиці Іванові Хомі за його жертву життя.
Цей супровід тріюмфального повороту Блаженнішого Йосифа до Львова, був для Владики Івана мабуть рівночасно найбільш болючою психологічною жертвою. Вернувся він до Риму, до порожнього собору Святої Софії, де не стало навіть рештків тої Особи, для якої він жив і жертвував своє життя, всю свою особистість. Однак цим не закінчив він життя жертви. Саме в тому часі опублікував він життєпис Патріярха Йосифа, спершу в італійській мові: «Josyf Slipyj, Padre е confessorе della Chiesa Ucraina martire», а вкоротці потім по-українськи: «Йосиф Сліпий, Отець та ісповідник Української мученицької Церкви». Як історик так теж кожний читач, знайде у цім творі багато цікавого документального матеріялу, який міг подати тільки близький співробітник Блаженнішого. Пізніше видав Владика І. Хома «Історію Вселенської Церкви на Україні», що її написав Блаженніший Йосиф на засланні, як рівнож продовжує він далі свою діяльність в УКУ та численні клопотання про патріярші надбання в Римі.
Тепер, коли Преосвященішому Владиці Іванові Хомі звершилося 75 років життя, 50 років священства і 22 років єпископства, а продовжується 37-ий рік жертви життя для Блаженнішого Патріярха Йосифа, бажаємо йому кріпких сил ще на многі-многі літа! Рівночасно бажаємо також, щоб серед молодшого покоління в Україні чи в діяспорі знайшлося досить жертвенних осіб, спосібних і готових, діло почате в Римі Блаженнішим Йосифом і Преосвященнішим Іваном, продовжувати і дальше розвивати на користь Києво-галицької Церкви, а Триєдиному Богові на славу.
[1] о. Іван Музичка, Екуменічна діяльність Митрополити Андрея Шептицького в Росії в 1914-1917 роках, у журналі Богословія, т. 47. Рим 1983, стор. 11.
