Цього року виповнюється 100 років з дня народження священика-ісповідника Артемія Цегельського, на долю якого випало сім років заслання у Воркуті, Омську і Томську, довга розлука з дружиною та дітьми, а потім знову служіння в катакомбній Церкві.
Заарештували отця Артемія 17 січня 1946 року за те, що відмовився перейти у Православну Церкву. Йому обіцяли престижну роботу в музичній сфері, проте він не погодився. Повернутись додому зміг лише після реабілітації в 1956 році. Щоб знайти свою сім’ю, яку також вивезли до Сибіру в 1949-ому, здолав понад 100 кілометрів на страшному морозі, але таки знайшов. Помер отець Артемій 1985 року.
Духовну велич людини, як правило, зауважуємо тільки на від‑ стані часу. В щоденному побуті це звичайний собі чоловік чи жінка, приятель чи родич з букетом недоліків і химер. Але настає час, і починаєш розуміти всю глибину слів: маємо – не цінуємо, загубимо – плачемо.
З особливим почуттям ніжності обережно гортаю пожовклі від часу, пошматовані від частого вжитку сторінки нотного паперу – рукописи концертного репертуару скрипаля-соліста КВЧ ПЖДС Артемія Цегельського. Маршрут виступів: Печора – Воркута, роки 1948, 1949. Концерти ледь не щодня під акомпанемент акордеона чи гітари в клубах, бараках, часом просто неба. Слухачі – виключно зеки. Бараки окремо для жінок, окремо для чоловіків. Блатні знущаються з почуття людської гідності. Мало хто серед них знатиме, що це саме для них виступає абсольвент Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка та Львівської консерваторії, учень відомих педагогів Є. Перфецького і О. Москвичіва по класу скрипки, В. Барвінського по гармонії, С. Людкевича по сольфеджіо, М. Колесси по оркестровому класу, П. Пшенички по квартету, Н. Нижанківського по музичній формі, Б. Кудрика по історії музики і З. Лиска по композиції.
Ось затихає останнє слово, ще ледь поскрипує стілець акомпаніатора, скрипаль підносить високо смичок – і неначе зі самого серця ллється чарівна мелодія Шуберта «Аве Марія». Скільки в ній туги за рідними і близькими людьми та водночас надії на скоре побачення. Ні, це не просто музика – це молитва. І про це здогадуються тільки вибрані, їх одиниці, але вони присутні тут, далеко від батьківщини, замучені каторжною працею і тривалою розлукою. Тут, серед снігів Сибіру, вони моляться в цей час до Богородиці Марії зі сльозами на очах і чистим серцем та дякують подумки Всевишньому за те, що прислав їм з України цього молодого священика-ісповідника, котрий оце зараз стоїть на сцені зі скрипкою в руках, а за якийсь час зможе уділити їм Найсвятіших Тайн у, здавалось би, приватній розмові, поділиться з ними черствим табірним хлібцем – Тілом Христовим та водою з родзинками – Кров’ю Христовою. Бо ж він, отець Артемій Цегельський, свої душпастирські свячення одержав з рук самого Митрополита Андрея Шептицького…
Багата Галицька земля на славні священичі родини. Скільки з них вийшло знаменитих музикантів, учених, митців! Та мало хто зумів поєднати покликання духовне і світське. Уже в 1932 році 18-річним юнаком Артемій Цегельський почав професійно заробляти, щоб мати гроші не тільки на прожиття, але й на подальше навчання. Працював скрипалем, альтистом, акордеоністом, баяністом, диригентом хорів, мандолінно-гітарних, духових, симфонічних оркестрів, переписувачем нот, бібліотекарем. Гармонізував, писав рецензії в музичну пресу, проводив музичні лекторії, диригентські студії, навіть учив солоспіву і гри на фортепіано.
Восени 1944 року ректор Львівської духовної академії отецьдоктор Йосиф Сліпий покликав молодого отця Артемія на становище викладача церковної музики в духовній академії. Як священик він рівночасно одержав для духовної обслуги парохію святого Йосафата у Львові – на Замарстинові.
В першій половині життя не раз виступав солістом-скрипалем, об’їздив з концертами більш ніж половину міст Галичини і поза нею. Багато років пропрацював у симфонічних оркестрах Львівського радіокомітету, Львівської опери, інших театральних оркестрів, філармоній. Він же – організатор і диригент симфонічного оркестру Львівської духовної академії, провідник музично-драматичної секції при Читальні богословів їм. М. Шашкевича, перша скрипка струнного квартету при духовній академії.
Однак його життєвою пасією було вчити музики інших. Провадив клас скрипки в Городку, Золочеві, Стрию. З 1963/64 навчального року розпочав роботу в 36-ій філії Хорового товариства України. За десять років вдалося створити власний успішний метод навчання на акордеоні, згромадити необхідну невелику бібліотеку і досвід для навчання гри на скрипці в специфічних умовах шкіл Хорового товариства. Навчаючи дітей в Рудному і Сокільниках, зацікавився гірським фольклором і застосовував його в сольній літературі у ансамблях. Своїм досвідом старався поділитися з товаришами по праці, на класних і батьківських концертах. Привчав дітей часто виступати, замість того щоб самому грати.
…Тужливо за вікном бараку виє сніговій. Завмерли, слухаючи скрипку, стрижені голови зеків. Звучить ніжна музика Шуберта і, немов видіння, перед очима молода кохана дружина, троє маленьких діточок, залишених на далекій батьківщині. Він ще не знає, що його сім’ю, так як і його самого, безпідставно вивезли на заслання в безконечну снігову пустелю. Він ще не знає, що перед ним нелегка праця на лісоповалі, важкі випробування для рук музиканта… Але й щасливе повернення на рідну землю, довгі роки душпастирської праці в підпіллі та найбільша пасія в житті – музика.
Кожен з нас хоче прожити своє життя якнайдовше, та не здогадується, що можна обійти природу людського тіла і за короткий час свого матеріального існування прожити на землі два, три, а то й більше духовних життів. Та це вже доля. А долю, як і батьківщину, не обирають.
Петро Цегельський
********
Спогади Андрія, старшого сина:
«…мій прадід о. Михайло був царським в’язнем, мій дід о. Ігнатій був совєтським в’язнем, відсидів 10 років, мій батько о. Артемій був 5 років на Воркуті і 5 років висилки. З такими предками ми, діти, були всі «неблагонадьожними», хоч казали, що діти не відповідають за батьків, а ми ще й як відповідали. Ми пройшли школу виживання разом з батьками».
«Батько був скрипалем. На Сибірі вимагали робити норму на лісоповалі. Його руки огрубли від фізичної праці. Освоїв баян. Водив піонерський табір під музику пісні «О спомагай нас, Діво Маріє», чим викликав велику радість в українців. Будучи невправним лісорубом, його прикривали люди з бригади, виконували за нього норму, щоб тільки в лісі на пеньку міг відслужити літургію. Спільна молитва була для всіх виселенців великим даром».
«Коли його намовляли в КГБ до співпраці, відмовляв з гумором: «У вас своє начальство, а в мене своє, як скаже мені мій єпископ, так і зроблю». «Коли батько повертався з тюрми в Гулагу, багато кілометрів ішов пішки, на саморобних саночках віз куферок з фанери, а в ньому – скрипку. Мене післала мама з банькою по нафту, я розминувся з якимсь чоловіком у куфайці, ватних брюках і шапці-вушанці, який віз саночки. Батько з сином не впізнали себе. Це була перша зустріч після 5 років тюрми».
Артемій був єдиним сином в родині отця-доктора Ігнатія. На ньому лежала відповідальність за продовження священичої династії багатьох поколінь. Тому батьки дали йому найкращу освіту. Одночасно з Музичним інститутом ім. М. Лисенка закінчив богословську академію.
Музика протягом цілого його життя була не тільки великою розрадою, захопленням, а також ключем для можливості євангелізації цілих родин під претекстом на‑ вчання дітей гри на музінструментах.
Під час численних обшуків після повернення в Україну набував досвіду, як переховувати книжки, ховаючи їх зміст за іншими обкладинками, як зникати, коли за ним ішов «хвіст», як переховувати рукописи історії Церкви, за якими навчав молодих семінаритів у підпіллі.
Багато людей як дорогі реліквії зберігає простенькі образки і карточки, на яких зашифровано під написом «День відвідин хлопчика чи дівчинки» хрестини чи шлюб з датою і підписом. Сьогодні це документ хрещення чи шлюбу. Фотографій майже не збереглося. За таку фотографію можна було полетіти з компартії, втратити місце праці.
Спогади Лесі, доньки:
«Був працьовитою бджолою. Кожній дитині, яку збирався охрестити, писав рукописний молитвеник. Кожній молодій парі, яку готував до шлюбу, писав ручно молитвеник, наклеюючи фотографічні образки. Сотні таких молитвеників. Писав тисячі рукописних нот для учнів, яких учив музики. Був збирачем духовних скарбів. Мав багато тематичних зошитів. Писав різні спогади, історії з життя Церкви, збирав родословну свого роду. На основі тих записок потім у Америці вийшла «Зага роду Цегельських» на 600 сторінок».
Опинившись в тюрмі, переконує начальство, що для підняття духа і кращої праці заключних треба утворити оркестр з в’язнів. Йому присилають з України скрипку, організує ансамбль, потім оркестр, який їздить між різними колоніями. О. Артемій використовує це для таємної євангелізації і духовної підтримки в’язнів різних національностей. Знав багато мов, навіть есперанто.
«Батько, відбувши термін на Воркуті, шукав свою дружину і троє дітей в сибірських лісах, долаючи десятки кілометрів пішки снігами. Знайшов нас у бараку в лісі, в «рабочем посьолке» Красний Яр. Ми, діти, стояли занімілі, коли якийсь чоловік зайшов і притулив до себе плачучу з радості маму. Ми, молодші сестри, забули тата, якого не бачили п’ять років. Він посадив мене на коліна і хотів бавитися як з маленькою дитиною, як то було колись. Мені стало ніяково. Я тільки потім зрозуміла, що ті 5 вкрадених нам років були роками наших забав, які ніколи не відбулися. Ці роки були дуже важливими для формування відносин батька з донькою. Нас позбавили стількох радостей, які вже нічим не компенсуєш, не повернеш».
«Наша мама несла на собі весь тягар побуту багатодітної родини. Вона зажди боялася, як тато починав пакувати саквояж церковним причандаллям, бо знала, що він іде на небезпечну, заборонену справу. Як зловлять – штраф, виклик у КГБ, обшук і т. д. А найбільше мама боялася за дітей, щоб не пошкодити в науці. Бурчала, намовляла не йти. Тато мовчки пакував саквояж. А тоді зрезигновано кидав непопулярне слово «начхав!» і виходив за двері. В цих справах він був рішучий. І ніякі намови чи погрози його не зупиняли. Він був воїн Христа!».
Батько не читав нам, дітям, моралей ані довгих наук. Він просто був і своїм життям давав нам приклад. У нього була тверда віра, честь. Принцип – дотримати слово. Дотримати вірності присязі. Сьогодні все, що роблю, міряю міркою свого Батька. Що зробив би він сьогодні?» «В одному з архівів, у якому зберігалися документи репресій і слідства моїх батьків, майор СБ довго не бажав видати мені для огляду папку з протоколами. Раптом запитав: «Чи ви мешкали на вулиці Франка?» Я сказала «так». «А батько ваш Артемій? – «Так». Довга мовчанка. Тоді вже м’якше: «Він хрестив моїх дітей. Ви хочете мати копії?»