Кожного Світлого четверга, починаючи з 2011 року, Патріарша літургійна комісія проводить конференцію на певну тему. Цього року учасники конференції, серед яких уперше були присутні представники Православних Церков, обговорювали «Актуальні питання літургійного календаря». Цю тему обрали не випадково, а на підставі доручення Синоду єпископів УГКЦ, щоби Патріарша літургійна комісія вивчила проблему Місяцеслова і запропонувала офіційну назву та літургійний статус святкового дня поминан‑ ня новомучеників УГКЦ. Ця конференція покликана допомогти Церкві впорядкувати дуже вузькі аспекти власного буття, а усвідомлення їх глибини сприятиме кращому розу‑ мінню, навіть швидшому становленню УГКЦ як Церкви патріаршої.
Тож ділимося з вами тим, що вдалося «підслухати» на цьому маленькому «синоді».
Для пересічного мирянина за аркушем паперу, який висить у нього на одній зі стін помешкання і вказує, коли святкувати, а коли працювати, нічого не стоїть. Для дяка чи духовної особи у ньому криється щось більше – які змінні частини літургії, вечірні, утрені треба молитися в той чи той день. Для обізнаного богослова, а літургіста й поготів, календар цей таїть у собі цілий світ.
Відкриваючи конференцію, голова Патріаршої літургійної комісії владика Венедикт Алексійчук висловив кілька тез, які для звичайної людини, яка вважає календар завжди статичним, на перший погляд здались би дивними. Йдеться про те, що нема досконалого календаря, і з цим треба змиритися. Будь-який календар (у світі їх існує близько 40 видів, у тому числі й релігійних) не є чимось сталим, незмінним. Календар час до часу зазнає трансформацій. Завдання Церкви – жити в реальності, тож і її календар повинен відповідати часові, оновлюватися.
Власне тепер, коли Українська Греко-Католицька Церква змагає до викристалізування власної ідентичності, не останнім серед завдань, які слід здійснити, є впорядкування календаря як вагомого елемента церковної ідентичності. Чому? Як пояснив Максим Тимо, референт Патріаршої літургійної комісії, календар має не лише «технічне» значення (що читати і співати на літургії), а й богословсько-катехитичне, перефразовуючи відомий вислів «скажи мені, що ти святкуєш, і я скажу, хто ти».
Різниця між святами, відображеними у календарях Східної і Західної Церков, це й різниця богослов’я, різниця культур, традицій, це своєрідний провідник до сонму святих конкретної Церкви.
Отож, сучасний календар УГКЦ. Чи передати його наступним поколінням без змін? Мабуть, ні, бо не все у цій ділянці церковної спадщини добре. Перш за все ми не маємо офіційного Місяцеслова. Є кілька джерел, з яких черпаємо інформацію для укладання календарів (Часослов 1950 року, Типик Ісидора Дольницького та Місяцеслов, виданий у Римі 1991 року), між якими є певні розбіжності, які своєю чергою впливають на розбіжності в календарях. Церкві час послуговуватися одним календарем, а не безпідставними його різновидами.
«Технічною» проблемою календаря є так звана «воздвиженська відступка». Через те, що греко-католики послуговуються двома варіантами вирахування цієї відступки, виникають розбіжності у євангельських читаннях в наших храмах і в храмах православних братів. Виходить, що вірні одного обряду, але різних конфесій, живучи практично за тим самим церковним календарем, в деякі дні слухають різні євангельські читання!
Офіційного впорядкування Церквою потребує питання алітургійних днів, зокрема, сама назва, яка лиш опосередковано вказує на те, що в цей день нема тільки приношення Євхаристії, а інші літургійні молитви залишаються.
Наша Церква, певна річ, унаслідувала календар ще з передберестейських часів. Через це багато спільного в ньому із православним календарем. Якщо рухатися назад – у глиб віків, то можна прийти до кола святих і празників, сформованих у часи Візантійської імперії, а як ще далі – то до Церкви Вселенської, неподіленої. Календар – це процес нашарувань, витіснень і нововведень. І не завжди той процес є органічним для спільноти вірних. Наш теперішній календар віддзеркалює латинізаційні впливи, зокрема, наявність нетипових для візантійської традиції свят Пресвятої Євхаристії, Христа Чоловіколюбця і Сострадання Пресвятої Богородиці. Постає питання: що з ними робити? Адже вони є «дублікатами» провідних молитовних тем Страсного тижня, починаючи від Великого четверга, окрім того, повторюють теми інших свят.
Стосовно нововведень: з 2001 року календар УГКЦ збагатився іменами мучеників ХХ століття, але до цього часу не врегульований їхній статус (полієлейні чи бдінні), не впорядковані офіційні назви свят на їх честь, не усталені дні індивідуаль‑ного вшанування їхньої пам’яті. А це важливо, бо «соборне» святкування свщмч. Миколая Чарнецького і 24-х укр. мучч.; муч. Омеляна Ковча затирає пам’ять про кожного окремого святого. Не можна цього допускати, бо святі, особливо ті, що рідні нам по крові, повинні бути відомі якнайширшому загалу вірних. Вони ж є найпромовистішим, найближчим українському серцю прикладом праведного життя і жертви віри. На цій пам’яті виховується майбутнє Церкви!
Одразу після винесення новомучеників української Церкви на престоли ми застосовували до них термін «блаженні», але він не притаманний східному богослов’ю, як і сама двоступенева процедура канонізації. Згодом УГКЦ почала усувати це визначення з календарів, хоча ще не всі цього дотримуються. Зрештою, почитання блаженного обмежується територіально, а в нашому випадку це правило не поширюється на вшанування новомучеників УГКЦ, чого Рим не заперечує. Поряд із цим питанням постає питання самостійності УГКЦ в проголошенні святих. Зі слів доповідача єромонаха Матея Гавриліва (ЧСВВ), «централізація» канонізації свого часу була необхідністю в Католицькій Церкві, але нині греко-католикам не варто боятися брати на себе відповідальність щодо проголошення своїх святих.
І хоча учасники конференції безпосередньо не порушували питання переходу з календаря юліанського на григоріанський, та все ж не оминули цієї теми. Доповідь православного священика, викладача Київської духовної академії УПЦ (МП) архимандрита Сильвестра Стойчева «Проблеми церковного календаря: минуле і сучасне», яку виголосив від імені автора єромонах Маркіян Каюмов, керівник прес-служби Львівської єпархії УПЦ (МП), навела на цікаву думку: оскільки історія свідчить, що Православна Церква багато разів обговорювала питання запровадження календарної реформи (а деякі Церкви її навіть прийняли) і до сьогодні ця проблема не сходить з порядку денного, то, незважаючи на те, що православні нібито непохитно стоять на позиції використання юліанського календаря, вони все ж таки не певні у правильності свого консерватизму в цьому питанні. Як вважає протоєрей Артемій Бабленюк, викладач Львівської православної духовної академії УПЦ (КП), зміна календаря можлива для православних, оскільки не є питанням догматичного плану, хоча пересічні віряни до цього не готові, бо, на жаль, для них першорядною є традиція, а не догматика.
Завдання, які ставить сьогодні перед Патріаршою літургійною комісією календар, важливі для ідентичності Церкви, і їх чимало. Але, звісно, буде певна послідовність їх вирішення. Якісь зміни можна і по‑ трібно запровадити вже зараз, а якимсь мусять передувати роки підготовки. Це стосується передусім питань латинізаційних впливів, відображених і зафіксованих у календарі УГКЦ.
«Патріярхат» спробував трохи більше дізнатись про можливі вирішення цього питання у голови Патріаршої літургійної комісії владики Венедикта Алексійчука. І ось що він сказав:
«Коли дивитися на історію розвитку суспільства, будь-яка революція ніколи не давала ніякої користі. Ніякої! Комуністи співали: «До основания мы все разрушим». Не можна все руйнувати відразу, бо певні речі є частиною нашої ідентичності, і тому певні традиції, які ввійшли в нашу церковну історію, вони ввійшли. Важким є завдання «повертатися до джерел», бо на якому ж столітті зупинятися? Я колись, ще в юнацькі роки, був свідком дискусії двох представників так званого традиційного руху в Католицькій Церкві. Вони висували аргументи: а в тому столітті були такі традиції, а в тому такі… Постає питання: а в чому ж є традиція? От ми маємо утреню. З нею – як зі старовинною іконою, яка має кілька шарів. Ті «шари» можна познімати, бо ж є чотири-п’ять утрень, що внаслідок симбіозу стали єдиним цілим. Те саме стосується й інших богослужінь, на які з часом наклалися різні традиції. Тому тяжко щось «знімати», бо ми себе вже з ними ідентифікували. Саме через це й не поспішаємо з деякими речами.
Наступне: ми не поспішаємо, бо традиція – це не лише наша проблема. Не думаймо, що латинізація стосується тільки греко-католиків. Яскрава латинізація є у Православній Церкві, і вони її навіть не свідомі. Православні вживають у богослужіннях чорні ризи, що є абсурдно. Ніколи ніде в світі ніяка Східна Церква не вживала чорних риз, крім Церкви латинської у певний час. Православні підпали під її вплив у цьому, а ми ні. Дивно… Крім того, православні підпали у дечому під вплив протестантського богослов’я…
Як тепер сприймати факт того, що Захід захоплюється іконою? Що це, орієнталізація? Ледь не в кожному латинському храмі є ікона. Як це сприймати? Як сприймати, що вони навіть моляться акафісти східні? Це ж багатство, яким можуть обмінюватися Східна і Західна Церкви! Візьмімо до уваги феномен Хресної дороги. Вона є творінням, винайденим на Сході. Люди приїздили на Святу Землю і ходили Хресною дорогою, всіма тими стаціями (вони дотепер там є, хто бував у Єрусалимі – знає). В часи Хрестових походів багато людей із Заходу приїздило туди, і їм ця практика подобалася. Вони перенесли традицію на Захід. Я не проти Хресної дороги як такої, але все, що беремо в інших, мусить увійти в нашу традицію органічно. Те ж саме стосується празників, свят. Щодо празників «божих прикмет» (Христа Чоловіколюбця, Серця Христового тощо), то їхні мотиви часто звучать в наших молитвах, в наших традиціях, просто у інший час. Але через певні нашарування це звучання «затерлося», його належить реставрувати. Нам треба не змагатися-боротися з латинізаційними речами, не робити революції, а «відчищати» автентичні речі. «Відчистити», де ми в нашій традиції почитаємо Господа Чоловіколюбця, де ми почитаємо милосердя Боже. У нас же кожен відпуст на літургії закінчується словами «бо Він благий і чоловіколюбець»!
Ми починаємо щось запозичувати, коли не свідомі свого власного. Це як ти маєш якусь старовинну річ, а вона з часом потемніла, і тоді ти купуєш щось, що блищить. Краще відреставрувати.
Здобув нещодавно гарний досвід: на одній парохії посвячував дзвіницю. Люди спершу хотіли знести ту дзвіницю, вже був готовий проект нової, але з’явився парох, який дивився на це все трішки по-іншому, з’явилися люди, які готові були власним коштом цю стару дзвіницю реставрувати. Реставрація явила загалові гарну, милу дзвіницю. Відкрили те дерево, той потужний дуб, з якого вона була збудована. Це краса!
Не можна, як то кажуть, висмикувати хідник з-під ніг людини, яка на ньому стоїть. Не слід і в літургійному житті радикально змінювати ті речі, які багатьом людям близькі, через які реалізується зв’язок цих людей із Богом. Нам варто не боротися з чимось, а показувати цінність нашої традиції, цінність наших богослужінь. Коли ми побачимо, наскільки цінним є наше, то все само по собі стане на свої місця.
Я мав нагоду бути в Аргентині в одній маленькій монашій спільноті, яка складається із самих аргентинців. Два священики цієї спільноти з латинського обряду перейшли на східний – настільки полюбили його, що повністю перейняли. Моляться іспанською, дещо, може, й не так роблять, як нам звично (бо ж не про все знають, як власне мало б бути), але я побачив, що вони відкопали той скарб, який ми маємо, вони використовують той скарб, живуть ним. І ціла парафія з ними молиться за східним обрядом. Часто ми цінності того скарбу не свідомі, але якщо працюватимемо над розв’язанням проблеми, то час і зусилля принесуть свої плоди».
Підготувала Ліда Мідик
