Ювілей ієрарха звертає нашу думку до найґрунтовніших підстав життя людини – до її духовости. В суспільному житті громади така подія стає, історичною і дає нагоду сучасникам побачити вартості в світлі розвиткового процесу.
Зближаємось до круглих дат героїчної і мученичої смерти наших Ієрархів і духовенства на рідних землях по другій світовій війні, і тому такі ювілеї наповняють наші душі болем за грізне минуле. Це не хронологія, і не сухий історичний параграф. Переживаємо ще раз час і події, що своєю вагою проникають до найболючіших закутин нашої свідомости і пригадують нам образ катастрофічного розгрому нашої Церкви на матірних землях, образ руїни, насилля, жертв і страждань, але також й образ героїзму, посвяти, і з Божою поміччю виявленої витривалости та відданости нашого недостріляного і недомученого священства, яке жертвенно служило і служить Христові в умовах, яким рівних історія світу від перших століть нашої ери багато не знає.
Світлий церковний ювілей, або річниця ієрарха, це насамперед ствердження й усвідомлення своєрідного історичного періоду, усвідомлення сучасних тенденцій і потреб у світлі цього періоду, та моральна підготовка і скріплення на майбутній час. Та треба мати також відкриті очі на другу сторону того явища, – це яловість, опорожніння і певну дисльокацію моральних вартостей, що в ритуал ювілеїв пропихаються з нашого громадсько-політичного також до церковно-релігійного життя.
Рік 1967 заокруглює історичну відстань від багатьох важних подій. Століття канонізації св. Йосафата проголосили нам дві високі церковні інстанції, і поспіх, з яким одна інстанція проголошувала цей ювілей перед другою дозволяє нам зрозуміти, що тут власне йшлося не лише про потребу відзначення церковної події, але й про інші цілі, для яких ці роковини хочуть використати.
Святкування ювілею сімдесятип’ятиліття народження і п’ятдесятиліття священства Верховного Архиєпископа Йосифа Сліпого відбулося цього року частинно за ініціятивою нашого товариства, а частинно за ініціятивою самих громадян, при чому не можна було закрити очей на певне іґнорування ціяї події з боку деяких провідних людей, як і послушних їм кадрів.
Багатий на ювілейні дати 1967 рік дав нагоду й їм, свідомим і підсвідомим іґнорантам, висунути свій власний ювілей, а нагодою став – двадцятип’ятилітній ювілей єпископства філядельфійського Владики, Заініціований і справлений Йому підлеглими й від Нього залежними духовниками із Його Митрополичої канцелярії.
Хоч ми й відчуваємо що в такому ювілею відбувається переставлення моральних вартостей, бо як бачимо із висланих парохам доручень 11 дар любові буде там чи не найвищою точкою програми, то все таки він не повинен бути лише справою «митрополичої канцелярії», довірених людей, покликаних парохів і їх долярових вкладів, але з цієї рідкісної нагоди повинні відізватись всі, спеціяльно ті, що свідомі небезпечних тенденцій церковної політики Ювілята.
З усією христіянською скромністю усі, також й ті, що не удостоїлись дійсного христіянського трактування від свого Архипасиря, повинні звернутись молитвою до Господа з подякою за щедрих 25 років Ювілята, і рівночасно з проханням ласки привернути нашого Ієрарха до єдности й вірности Українській Церкві й народові. Просімо Всевишнього допомогти Ювілятові затерти на віки рови нехристіянського поділу мирян на кращих і гірших, і сліди пресової нагінки на нашу інтеліґенцію. Бажаймо Йому від щирого серця Його повної участи в Українському Єпископаті, виконання усіх схвалених й підписаних Ним постанов, і благаймо Господа, щоб ніколи вже Його підпис не спізнявся до Риму. Бажаймо Ювілятові моральної сили й твердої постанови, щоб привернути повагу і престіж католицькому середовищу й щоденникові «Америка», щоб там панував дух правди, толеранції, об’єктивності і служіння христіянським ідеалам. Щоби у цьому двадцятип’ятилітті закінчився період компромітації і календарного хаосу, та щоб усі церковні справи полагоджувались центрально, узгіднено, авторитетом найвищого закону.
Бажаймо, щоб серце Ювілята наповнилось вдячністю до Його матері-землі Української, яка вивела Його на дорогу до сьогоднішної високої позиції в церковному уряді, щоб Він, доки Господь наділить Його силою сповняти цей уряд, пам’ятав і дбав про рідні традиції, мову, обряд, і не проміняв їх на чуже. Благаймо, щоб наступні, покоління дітей наших і внуків вчились молитись в школах по-українськи, і щоб не американізували їх проти волі батьків.
Бажаючи підкреслити успіхи Ювілята в цьому чвертьстолітті мусіли б ми спімнути будову кількамільйонової катедри Непорочного Зачаття у Філядельфії. Але це успіх цегли, бетону і позолочувального матіріялу. З них найбільшу сатисфакцію матимуть наші кольорові співмешканці, бо побудована за тяжко запрацьовані українські гроші катедра гарно прикрашуватиме їхню засмічену дільницю. Українські вірні раділи б нею також, як би у ці мури Владика-Ювілят старався ввести українського духа. Як би він усю геральдику, Себе й чужих італійських церковних достойників розмістив на вітражах катедри так, щоб також і для нашого Князя Церкви там було місце…
Муринам байдуже хто на них із вітражів катедри дивитиметься. Може багатьом немуринам із нашої громади також байдуже… Але багатьом іншим не байдуже те, що для Верховного Архиєпископа в цій катедрі місця немає. Цей вітражний замір Ювілята вони кваліфікують, як демонстацію і як ребелію, що спричинює руйнування Української Церкви. З цеї нагоди треба було б Ювілятові побажати, щоб усі ребеліянтські тенденції у нашій Церкві не мали успіху, щоб удільне князівство в нашій вірі не створилось, та щоб наш Ювілят не підтримував чужих інтересів, а щоб визнав юрисдикцію Верховного Архиєпископа на американську митрополію, і працював у згоді Для скріплення духа й віри українців в цілому світі, а спеціяльно серед нашого знедоленого народу на його землі.
Ми так ненавидимо владу чужих панів, і так не терпимо коли вони неґативно вмішуються до наших святих справ, що ми готові й перед самим Богом протестувати й обороняти право нашої Церкви бути дійсно нашою, Помісною, та бути твердинею нашої віри й нашого духа, як Вона була до сьогодні. Але заки станемо перед Всемогучим, ми, як живі й думаючі істоти висловлюймо у двадцятип’ятиліття єпископства філядельфійському Владиці наше рішуче переконання від глибини душ наших, що нічого-нічогісінько сьогодні не стоїть на перешкоді встановлення діючого об’єднаного верховного проводу нашої Церкви, хіба лише брак Його доброї волі. Святіший Отець створив для цього усі передумови з можливостей, які в даній хвилині були в Його диспозиції: іменував Верховного Архиєпископа із патріяршими правами, та прилюдно благав декілька разів: «…будьте об’єднані, то одержите багато ласк…» Дальші кроки тепер за українськими Владиками, і їх нарід терпеливо очікує.
І ми з надією в серці очікували б того, щоб двадцятип’ятилітній ювілей єпископства Митрополита Амброзія Сенишина не залишився в історії нашої громади відірваною імпрезою, ділом здецидованих платних і службових прихильників Ювілята, але щоб став пам’ятною хвилиною. У двадцятиліття кривавої розправи над нашою Церквою треба очікувати від нашого Владики зобов’язуючої солідарности з жертвами того трагічного періоду, мужности й поступовання гідного людини на високому церковному пості. Очікуймо від Нього крихітки цієї доброї волі, конечної для рятунку майбутнього нашої Церкви. Бо ніхто інший як лише Він, філядельфійський Владика, в цьому много-ювілейному 1967 році може розвіяти навислі хмари-руїни нашого релігійного життя, і врадувати серця тисяч вірних приверненням правопорядку в Його єпархії.
В цей не тільки ювілейний, але й межовий історичний момент нашої Церкви філядельфійський Владика має можливість відтягнути очолювану Ним частину єдиної Церкви із сфери торгів за наші й наших дітей душі й допомогти увінчати Її славою невмирущости й росту, або, відвернутись від Його власної страдаючої Матері-Церкви, відмовити Її рятунку як відступник, і вкрити Себе і нас усіх вірних ганьбою!
Просімо Всевишнього, щоби Він вже тут, на вільній землі, де нема війни, небезпек, ані переслідувань, охоронив нашу Церкву від дальшої руїни, і дав нашому Владиці ласку бути нашим добрим пастирем, стати в об’єднаному відновленому українському Єпископаті, і привернути спокій та рівновагу в душах вірних, а довір’я, толеранцію і взаїмопошану в нашому церковному і громадському житті.
Коли ж вірні в цьому просять Всевишнього забагато, тоді залишається гаряче благати тільки одного – Божого впливу на чесне й мужнє рішення Ювілята зрезиґнувати із високого церковного уряду, і дозволити другому реабілітувати скомпромітоване і відбудувати зруйноване!
