Останнім часом в ЗМІ дуже часто можна чути слово «цінності» – європейські, традиційні, сімейні тощо. Події останніх місяців показали, що співвіднесення себе з тими чи тими цінностями може штовхати людей на великі жертви – аж до втрати життя. Отож, що таке цінності і чому їх варто досліджувати? Якими є цінності українців? Говоримо про це із соціологом Вікторією Бриндзою, аналітиком компанії pro.mova.
– Зараз точиться багато розмов щодо цінностей суспільства. Що це за показник і чому так важливо його досліджувати?
– Хочу одразу зазначити, що є різне розуміння цінностей. Перше, де цінності – наш об’єкт поціновування, те, що ми подаємо як важливе для нас, і воно переважно позитивне (сім’я, мова, традиції, правда). Друге, де цінності – як основа культури. Тобто те, якими ми є, чим ми керуємося, приймаючи рішення. Наприклад, наша готовність до змін, толерантності, відкритості, а чи, навпаки, більша стриманість і консерватизм. Підґрунтям культури людей є цінності. Чому їх важливо досліджувати? Тому що вони дуже повільно змінюються. Цінності формуються залежно від виховання: ми розповідаємо дитині, що добре, а що погано, що можна, а що ні. Цінності формуються під час здобуття освіти залежно від отриманої інформації та підходів до створення знань. Важливим чинником формування цінностей є медіа. Всі ці фактори формують особистість, яка приймає рішення. Наприклад, яким чином я уявляю собі свою роль громадянина чи віруючого, мами чи батька. Цінності формуються довго і змінюються важко. Тому досліджувати їх дуже важливо, хоча й непросто. Вони визначають рамки, в межах яких діє людина і ціле суспільство. Тому якщо ми вирішили, що хочемо рухатись у бік європейських цінностей, то повинні розуміти, що на ціннісній карті світу ми далі від Європи і ближче до Азії. Нам потрібно пройти досить довгий шлях, щоб добре почуватися в тих рамках, які є у європейських суспільствах. А це складно, адже потрібно змінити своє уявлення про певні речі. Змінити те, що ми все життя вважали правильним, нормою. Це досить складний процес.
Економічні умови, зовнішні обставини, звичайно, також впливають на прийняття рішень. Але то тільки частинка. Інша частинка – це, власне, те, що є в людських головах. І це змінюється дуже повільно.
– Чи можливо якось впливати на формування цінностей?
– Так. Якщо говорити про розвиток цінностей у бік європейських (візьмемо це за приклад), то основними є два виміри. Перший – від виживання до саморозвитку, тобто наскільки людина спроможна завдяки зовнішнім обставинам і внутрішній готовності думати не лише про те, як має вижити, але й про те, що повинна розвиватись. Практично це так звана «піраміда потреб Маслоу». Другий вимір – наскільки людина підвладна традиційним чи міфологізованим уявленням або ж вона секулярно-раціональна. І тут хочу одразу пояснити, чому береться саме такий релігійно-секулярний вимір. Йдеться не про зміст релігії, а про те, як вона сприймається людьми. Якщо людина не готова аналізувати, а просто готова прийняти, що так говорять і так треба робити, незважаючи ні на що, то тяжітиме до міфологізованого світосприйняття. А якщо вона свідомо вірить, більш осмислено, то це вже ближче до раціонального підходу. Якщо економічні умови змушують людину перебувати в стані виживання, вона не буде думати про розвиток. Інша річ, що, аби наблизитися до європейських цінностей, нам потрібно бути більш освіченими, здатними аналізувати і приймати усвідомлені рішення. В першому випадку маємо справу з економічним показником, а в другому – з освітнім. І якщо змінювати економічні показники та освітні, то будуть змінюватись і цінності. Але тільки до певної міри. Бо ще є медіа, виховання, оточення, книги, які читає людина тощо. Тобто впливає те, що дає людині уявлення, що є правильним, а що неправильним, те, де людина починає замислюватись, чи правильно я чиню, чи ні.
Вагомий вплив має Церква – і на тих, хто дослухається до її позиції, і на тих, хто їй протиставляється. Але загалом не можна сказати, що ось є три точки, на котрі треба натиснути, щоб цінності змінились. Є певні передумови, які треба виконати, але навіть після цього є багато змінних.
– Як я знаю, спостереження за цінностями, які переважають в українському суспільстві, ведеться вже протягом довшого часу. Чи можна виокремити якісь базові, що домінували серед українців кілька років тому?
– Аби побачити певну тяглість у цьому процесі, треба взяти до уваги світове дослідження цінностей, яке включає моніторинг кількох десятків років у різних країнах світу, зокрема й в Україні. Можна сказати, що Україна щойно почала помалу рухатися від виживання до самореалізації. Це унаочнив Майдан. З’являється певна кількість людей, для яких питання виживання (безпеки) вже не стоїть на першому місці в порядку денному. Ці люди знають, що вони можуть себе забезпечити за кордоном не гірше, ніж тут. Вони мають альтернативи, вони працюють головою і не прив’язані до якогось конкретного місця чи активів. Тобто вони більш вільні, питання виживання відходить на задній план, поступаючись місцем питанню гідності та свободи. Найбільша зміна, яка відбулася за останні роки, це те, що люди стали спроможними думати про більше, дивитись далі – за горизонт. І це, мабуть, найважливіше. Але те, що поки долати складно, це дуже глибока впевненість у тому, що правила не є твердими, що їх можна обходити, порушувати. Ось ця неспроможність жити за правилами – це те, що нас дуже віддаляє від європейських цінностей.
Зараз триває цікавий період: люди дискутують, про те, який тип світогляду для них кращий, правильніший: боротьба кожного проти кожного в парадигмі виживання, коли один має з’їсти другого, а компроміс сприймається як вияв слабкості; чи все ж таки ми можемо дозволити собі бути цивілізованими людьми і прийняти те, що здатні домовитись навіть із тими, кого вважаємо ворогами. Це буде дуже переломний процес, але його важливо пройти.
Отож якщо по осі безпеки й самореалізації ми трохи просунулись в кращий бік, то на осі освіти в нас справи дещо гірші. Наша освіта перестає бути змістовною, стає формальною та номінальною. І це може мати небезпечний ефект, оскільки люди можуть вважати, що вони освічені, бо мають документ про освіту, приймати рішення, думаючи, що здобули для цього достатні знання, маючи при цьому низький рівень освіченості. Тішить, що поки що це не катастрофічно.
Спільно з Форумом видавців ми вимірювали ставлення людей до читання, і побачили, що вони все ще позитивно ставляться до читання як складової у досягненні успіху в житті. Разом із тим є приклади, коли в селах батьки не віддають дітей у школи, бо бачать, що школа нічого не дає. Там є один учитель фізкультури, який ще викладає математику і трудове навчання та приходить напідпитку на уроки. Замість того, аби витрачати гроші на проїзд на псевдонавчання і назад, мама і тато вирішують: нехай школяр допоможе їм на городі, бо з цього буде більша користь. Тобто подекуди освіту починають вважати нераціональною, і це небезпечна тенденція.
Один із небагатьох світових індексів, за яким Україна тримається у верхній частини таблиці, це human potential development, тобто людський потенціал, який великою мірою містить освітню складову. Якщо зараз не підкріпити формальне прагнення освіти змістом, це матиме дуже серйозний негативний результат для суспільства загалом.
– Вікторіє, а як усі ті цінності розкладаються у вимірі поколінь? В нас є різні люди: ті, що народилися і зростали в СРСР, ті, що народилися в радянській державі, але зростали і розвивались у часи незалежності України, і ті, що народились і зростають у нашій суверенній державі. Їх цінності непорушні чи можуть змінюватись?
– Цінності набагато більше передаються від покоління до покоління, ніж ми собі уявляємо. Тобто існує сильний культурний зв’язок між батьками і дітьми. Є речі, які ми робимо автоматично, навіть не задумуючись, тому що винесли це зі своєї родини. Звісно, є речі, які людина може змінити, сказавши: «Я не робитиму так, як робила моя мама». Але це окремі аспекти поведінки, набагато більше людина неосмислено відтворює.
Тепер щодо різниці поколінь. Давайте подивимося на Радянський Союз як на приклад життя у правилах. Правила були жорсткі та очевидні, а порушення правил сприймалось суспільством негативно. В якийсь момент суспільство почало розуміти, що система стає поганою, а отже, відхід від її правил стає добрим і необхідним. Логічно. Але за відсутності альтернативної системи справедливих правил правила як такі почали ставитися під сумнів. Радянський Союз викривав наше розуміння того, що жити за правилами – це загалом добре, прищепивши відразу до правил і уявлення про те, що слідування правилам суперечить здоровому глузду. Тож мусимо розуміти, що саме народження в СРСР, життя у ньому, особливо тут – у Західній Україні – не є індикатором цінностей: хтось може сприймати радянський час як чітку систему правил, хтось – як жахливе обмеження свободи. Тобто уродженці СРСР можуть бути абсолютно різними щодо цінностей.
З іншого боку люди, народжені у 80-их, є цікавим феноменом, бо вони прожили частинку життя за правилами, а потім побачили, як система ламається. В дослідженні читання ми виокремлювали людей, підлітковий вік яких припав на 90-ті роки. Бо це був період, коли гостро постало питання безпеки (в широкому розумінні). Важливо було щось вхопити, десь закріпитись, якось себе прогодувати, забезпечити собі виживання, а питання саморозвитку відходило на другий план. Це досить сильно вплинуло на людей. Виникає питання, як в цей час батьки пояснювали дітям, що правильно, а що ні, що можна, а чого не можна.
Ось простий приклад: ви йдете з дитиною вулицею і вона запитує: «Що це за дорожній знак?» Ви відповідаєте: «Стоянка заборонена». Вона цікавиться: «А чому тут усі стоять?» І ви повинні їй це пояснити. Від того, чи ви скажете «усі так роблять, і нічого» чи «вони вчинили погано, і таке паркування неприпустиме», залежить подальше сприйняття дитиною ролі правил. І ось так закладались орієнтири у 90-их роках, коли треба було пояснювати анархічний підхід до життя як дуже правильний, коли люди боролись із системою, заперечували життя за правилами і випрацьовували способи обходу правил.
Щодо людей, які народились у 90-их, то на них покладені великі сподівання. Власне через те, що вони мають набагато більше можливостей бачити альтернативу. Це люди, які зростають з інтернетом, мають можливість частіше подорожувати, вільно обмінюватись думками. В них нема прив’язки до медіа, коли вони дивляться один канал. Ми бачимо, що в них закладається інше ставлення до змін, ставлення до свободи, до вибору. Але дуже важливо дати цим людям міцну ціннісну базу (власне тут цінності в першому розумінні). Наприклад: так, вибір і свобода – це добре, але є й відповідальність, ми повинні знати, що не можна порушувати, а якщо щось намагатися змінювати, то як це робити правильно. Інакше створимо суцільну розхитаність, коли все дуже відносне, коли все можна вибрати, обміняти чи забути. Це може спричинити нестійкість у світосприйнятті і втрату себе. Важливе отримання доброї «рамки» від батьків, Церкви, оточення. І якщо на цю «рамку» накладається свобода і творчість – це відкриває величезний потенціал. Але сама лиш свобода без «рамки» (або з надто відносною «рамкою») призведе до заперечення всього, включно із запереченням власної відповідальності.
– А якщо брати регіональний показник, як змінюються цінності українського суспільства залежно від місця проживання? Що кардинально співпадає, а в чому існує кардинальна різниця?
– Мені імпонує критерій розподілу, який використав Самуель Гантінгтон: уявлення своєї ролі в суспільстві. Серед тих, хто живе у західних регіонах, більше таких, що готові брати участь в політичних і суспільних процесах, тобто більше усвідомлюють себе громадянами, почуваються відповідальними за те, що відбувається. Серед східняків більше таких, що не прагнуть цієї участі й відповідальності. Кожна з позицій має право на існування, але це складно в рамках однієї політичної системи. Зараз українським громадянам потрібно визначитися, яка позиція буде обрана як базова.
– А що є спільним для сходу і заходу України в цьому плані?
– Спільним для всіх є бажання безпеки, бажання могти прогодувати свою родину, бажання упевненості, що завтра світ не скінчиться і кардинально не зміниться. Для українців дуже болючим питанням залишається життя в постійних змінах систем. Себто українці як сходу, так і заходу хочуть розуміння, впевненості, що система не почне крутитися в інший бік. Але, поверх того, бракує ідеї, уявлення того, що таке Україна.
На Несторівській групі ми обговорюємо чернетку ідеї, яка показала б переваги того, що Україна така різна. В нас є багато частинок пазла. Західняки схильні більше міркувати, аналізувати, а східняки готові швидко втілювати, вони не люблять сидіти і довго говорити. На півдні люди більше вміють домовлятися між собою, ловити можливості. А Київ може служити платформою для змішування цього всього і формувати нову ідентичність. Це дасть змогу розірвати замкнуте коло, де питання безпеки не дозволяє нам думати про майбутнє – як думати про післязавтра, коли сьогодні непевне? А з іншого боку, якщо ми сьогодні не почнемо думати про післязавтра, то завтра буде постійно відтворювати учора. Тут необхідно докласти зусиль. Це як курс лікування: непростий, болючий, тривалий, без гарантії результату, але критично необхідний. Дуже важливою є поведінка еліт, але поки еліти ще відтворюють підхід «нульової суми»: свій – чужий, добро – зло. І якби вони були готові домовлятися про майбутнє, це суттєво змінило б ситуацію і прогноз.
– Ви займалися дослідженням цінностей Майдану. Що воно показало?
– Показало, що українці ще не готові до втілення європейських цінностей у щоденному житті. Опитавши тих, хто найбільш актив‑ но виступав за наближення до ЄС, ми побачили, що на рівні тверджень люди радше погоджуються на європейські цінності, а на рівні дій – радше ні. Разом з тим і у твердженнях нам важко погодитися з тим, що для всіх повинні бути однакові правила, навіть якщо вони були не завжди вигідні й зручні. І це відповідь на запитання, чому так важко викорінити корупцію. Тому що кожна людина так чи інакше пов’язана з нею, загалом вважаючи це нормальною, навіть раціональною побутовою практикою. Про зміну можна буде говорити тоді, коли ми, розуміючи, що корупція наразі забезпечує виживання, будемо радше не готовими давати хабарі і порушувати правила дорожнього руху. А поки люди не уявляють собі, як можуть покладатись на систему, якої практично немає. А та, що залишилась, хитається і розвалюється (ми це бачимо на прикладі армії, медицини, транспорту). Довіряти такій системі видається абсурдним. А якщо вони не можуть довіряти системі, то, відповідно, можуть довіряти лише собі і тим, кого знають особисто. Така персональна довіра на відміну від інституційної і живить корупцію. Шлях до верховенства права в Україні складний, але, я вірю, можливий: чіткі та зрозумілі правила і неможливість уникнути відповідальності за їх порушення. В нас поки ні чіткості, ні зрозумілості, ні відповідальності, але є складні, незрозумілі і перебільшені правила. Наша гнучкість дозволяла не стати жертвами абсурдної влади, але ми відвоювали зміну парадигми, зміну уявлення про владу: про владу як відповідальність, про владу як волю громадян. Час погодитися з тим, що правил потрібно дотримуватися.
– Чи проєвропейськими устремліннями українців також рухає радше бажання безпеки – фінансової, військової, соціальної, аніж бажання жити за європейськими правилами? Тобто чи правда, що ми бачимо в ЄС рятівне коло для виживання?
– Великою мірою так. Частково люди, які підтримують Євросоюз і Росію, мають схожі цінності. Серед них є велика частка тих, що просто прагнуть захисту від сильнішого (з різним обличчям). Дослідження цінностей є такими важливими, бо вони зачіпають не тільки поверхню, а проникають глибше – у мотивацію, в передумови прийняття рішень. Деякі речі в нас серйозно суперечать європейським цінностям. Наприклад, ми не готові до європейського рівня відкритості, толерантності, нетрадиційності. Але, можливо, це добре. Можливо, це наш спосіб збалансування свободи. Мені видається, що українська формула руху до європейських цінностей буде дуже цікавою. Важливо лиш ґрунтовно її обговорити. І тут критичною є модернізація освіти. Старі освітні схеми вчать відтворювати інформацію, будувати одне правильне уявлення. Необхідно змінювати підходи до навчання, усе це потенцій‑ на пастка для розвитку цінностей, адже потрібно чітко розуміти, в якій «рамці» ми змінюємо освітні підходи. Їх є десятки різних, про це треба домовлятися.
– Чи можливо спрогнозувати, як ті цінності змінюються? Чи можна впливати на ці зміни, стимулювати їх? Може, це слабоконтрольований процес? Від чого узагалі залежать зміни?
– Аналітики pro.mova намагаються не прогнозувати, бо це невдячна справа, а конструювати, тобто уявити, як би ми хотіли, аби було, і рухатись у цьому напрямку. Раджу подивитися на звіт Світового економічного форуму щодо майбутнього України. Там подані три сценарії розвитку нашої держави з сильною аргументацією і обґрунтуванням. Один сценарій катастрофічний, другий поганий, а третій добрий, але поки малоймовірний. Він полягає у тому, що громадянському суспільству, бізнесу та владі вдасться погодитися щодо майбутнього і не очікувати швидких результатів, усвідомити, що перерозподіл та вичерпування ресурсів – це дуже небезпечний шлях в нікуди. Є ризик відтворення ситуації, що була у 90-их з металургією, а тепер у галузі сільського господарства. Новий уряд може показово покращити інфраструктуру і, віддаючи в оренду чорноземи, наповнити казну. Але без залучення талантів, без суттєвого підвищення якості освіти, без спроможності громадянського суспільства цей шлях не буде стійким. Знову відбудеться розшарування на дуже бідних і дуже багатих, «відтік мізків» та погіршення інвестиційного клімату.
Тому якщо заморозити ситуацію, яка є зараз, і прогнозувати щось на майбутнє, результати будуть надто невтішні. Але якщо вдасться усвідомити всі ці речі, зрозуміти, що потрібно бачити в людині не ворога, а співгромадянина, то цей перший, позитивний сценарій стане можливим.
Вікторія Бриндза – соціолог, керівник аналітики у компанії pro.mova, спеціаліст з якісних досліджень, досліджень цінностей, суспільних процесів та сприйняття. Учасник Несторівської групи (експертної групи з розробки стратегічного бачення України), учасник Унівської групи (експертної групи з розробки стратегічного бачення Львова).
Розмовляв Анатолій Бабинський
