Початок статті “Важке положення Української Католицької Церкві у вільному світі” читайте в Патріярхат 1 (2) 1967
Покійний Папа Іван XXIII скликав в 1962 р. до Риму Другий Ватіканський Собор і надав йому такі завдання: І. Достосувати працю Церкви до сучасних потреб вірних. 2. Зблизитися до всіх христіян, що не належать до католицької Церкви. 3. Увійти в діялог навіть із безбожниками. 4. Вказати на гідність людини та признати всім народам право на свобідне життя та на справедливу заплату за працю. 5. Провадити та управляти Церквою так, щоб єпископи та священики були слугами вірних, а не їх володарями.
Покійний Папа Іван XXІII бажав, щоб Отці Собору продискутували ці завдання та поробили відповідні постанови і в той спосіб щоб опрокинули пропаґанду комуністів, що це тільки комуністи боряться за справедливість та гідність для всіх людей світу. II Ватиканський Собор закінчився дня 8 грудня 1965 р. і ухвалив багато постанов в напрямі усучаснення католицької Церкви.
Конституція про Церкву II Ватиканського Собору перечеркнула та признала недопускаємою до недавна практиковану деякими церковними провідниками автократію в управлінні Церквою. Собор постановив, що «Єпископ післаний від Отця для заряду своєю сім’єю нехай має перед очима приклад Доброго Пастиря, що прийшов не щоб йому услугували, але щоб послужити та покласти своя життя за свої вівці». /Мат. 20.28, Мар. Ів. І4.5/. «Підчинених своїх /мирян/, що їх як справжніх синів своїх спомагає і до співпраці із собою заохочує, нехай не відказуються вислухати». «Єпископ нехай уважає священиків, своїх співробітників за своїх синів духовних і приятелів, так як Христос учнів своїх вже не зве слугами, але друзями». «Єпископи в загальній спілці любови нехай радо дають братню допомогу іншим Церквам, передовсім сусідним та біднішим, за похвальним прикладом старовини» /Конституція про Церкву 111-27,28/.
Про права та працю мирян, як рівновартісного члена Церкви – Божого Народу, II Ватиканський Собор постановив так: «Миряни, як і всі вірні, мають право обильно одержувати від священних пастирів підмогу духовних благ Церкви, передовсім же із слова Божого та святих Тайн, і їм нехай відкривають свої потреби та побажання з тією свободою та довір’ям, яке личить дітям Божим та в Христі браттям. Відповідно до свого знання, компетенції та значення мають право, а деколи й обов’язок виявити свою думку про те, що відноситься до добра Церкви. А священні пастирі нехай признають і плекають гідність та відповідальність мирян у церкві, нехай радо каристуються їх радою, з довір’ям нехай доручать їм обов’язки на службу Церкві та залишають їм свободу й поле дії; що більше, нехай заохочують їх, щоб із власного почину піднімались праць. З батьківською любов’ю нехай розглядають уважно ініціятиву, побажання та пляни мирян. А слушну свободу, що належить усім в громаді людській, нехай пастирі уважливо признають» /Конституція про Церкву ІV-37/.
Дуже важною постановою II Ватиканського Собору є вибір єпархіяльної душпастирської ради, в якій головує сам єпископ і в якій беруть участь священики, ченці і миряни, окремо вибрані. До цієї Ради належить дослідження того, що відноситься до душпастирської праці, студіювання потреб Дієцезії і парохій та роблення практичних висновків /Конституція про Церкву 11-27/. Як повідомляє преса, такі Епархіяльні Душпастирські Ради покликано до життя в чисельних римо-католицьких єпархіях, а в ЗДА вже в 50 єпархіях. В деяких єпархіях священики вибирають деканів, а єпископи їх затверджують. В інших єпархіях зорганізовано священичі організації для кращої співпраці з єпископами. Вони стараються про відповідні платні для священиків, про їх обезпечення на старість і на випадок хороби.
В єпархіях Української Католицької Церкви у вільному світі на жаль до тепер не впроваджено постанов II Ватиканського Собору. Українські Католицькі єпархії дальше управляється старою авторитативною системою, при більшій чи меншій, а то й ніякій співпраці із духовенством та вірними. В деяких єпархіях чи архиєпархіях дальше протягнена немов залізна занавіса між владиками та вірними. Церкву, той Божий Народ, деякі наші владики трактують як своїх підданих, про Церкву рішають як власники і це дуже підриває їх авторитет і шкодить Церкві.
Навіть після II Ватиканського Собору деяким владикам Української Католицької Церкви є важко зрозуміти, що вони є наслідниками Апостолів, є слугами Божими і вірних, за взором Великого Душпастиря Ісуса Христа, який прийшов на те, щоб Йому служити, але послужити і дати життя своє на викуп многих /Мат. 12-28/. Дуже прикро, що деякі наші Владики та душпастирі трактують вірних, які своєю тяжкою працею удержують Церкву, як безправних христіян, яким кажеться платити, молитися і слухати, але не признається їх гідними спільно співпрацювати для добра Церкви. Така система шкодить Церкві, бо потверджує гордість церковних провідників, а там де є гордість, там бракує правдивої віри.
В останній війні ворог знищив нашу Церкву, її ієрархію, духовенство і тисячі вірних. На чужині, в країнах нашого поселення ми застали українські народні організації і рідні Церкви, побудовані жертвенною працею наших перших емігрантів. Досвід з життя нашої першої еміграції переконливо вчить нас, що українську народну окремішність, культуру і рідну традицію ми можемо зберегти тільки при живій співпраці із рідною Церквою. Цей факт повинен вплинути вирішно на українську еміграцію і зрушити її до активної участи в церковному житті, якщо хочемо, щоби Українська Церква зберегла себе організаційно та опікувалася своїми вірними як рідна інституція, щоби берегла своїх вірних від латинізації і асиміляції, виховувала їх в рідному обряді, в рідній мові.
Українська Католицька Церква збереже своє українське обличчя та сповнить свою місійну працю лише тоді, коли буде мати свій рідний Верховний Провід. Без цього, без Українського Католицького Патріярхату наша Церква буде слабнути, заникати. Занепад Української Католицької Церкви на чужині вже почався. Кожна Епархія йде своїми власними шляхами і на свій власний спосіб розв’язує проблеми, які є проблемами цілої Церкви. Кожна в іншій мірі зберігає свій обряд. Про здорове майбутнє не думають зовсім. Найбільшою загрозою є брак українців-священиків і дяків. Молоді священики, виховані на чужині, без любови до прадідівської культури, не зможуть дати того, чого самі не мають; про це не подбали ці, які не виховали їх в дусі українського христіянства.
Український Католицький Патріярхат потрібний на чужині з таких причин:
- Молоді священики повинні бути виховувані в одному осередку, за одним пляном,
- Потрібна є одна управа для всіх чоловічих і жіночих чинів,
- Потрібний є центральний нагляд над усіми парохіяльними школами, з одною програмою навчання релігії і предметів українознавства,
- Потрібна є спільна господарка, щоби багатші єпархії допомагали біднішим,
- Потрібний є один центр для справ мови і обряду,
- Потрібний є один контрольний уряд урядово-церковної процедури і апеляції. Чужинці з різних причин не полагоджують справ, коли наші до них звертаються.
Коли в 1963 році прибув до Риму після 18-ти літньої неволі Львівський Митрополит, сьогодні Верховний Архиєпископ Кардинал Йосиф Сліпий. Він скоро зорієнтувався в положенні і потребах нашої Церкви на чужині.
На одному із засідань Собору в 1963 р. Верховний Архиєпископ, в порозумінні із усіми нашими Єпископами, просив Отців Собору привернути патріярший устрій Східнім Церквам, а втому і Українській. Дня 21 листопада 1964 році голосами 1921 проти 135 Отці Собору привернули Східнім Церквам патріярший устрій та уповноважнили Папу установити патріярхати для Помісних Церков Східного обряду, де зайде потреба.
Згідно із цим рішенням, наша Церква повинна підлягати Патріярхатові, своєму або чужому. Але IІ Ватиканський Собор признав патріярші права також Верховним Архиєпископам, а ним сьогодні є лише наш Верховний Архиєпископ – Кардинал Кир Йосиф Сліпий. Отже потрібно тільки, щоб всі наші єпископи цей факт признали і поступали згідно із ним.
Український Католицький Патріярхат це не лише найвищий уряд нашої Церкви, це свого рода символ нашої незалежности взагалі. Здавалося, що всі єпископи, духовенство і вірні Української католицької Церкви, маючи таку людину, як Кир Йосиф Cліпий, людину, що своєю поставою здивувала цілий світ, доложать всіх зусиль, щоби добути для нашої Церкви Патріярхат, користаючи з незвичайно рідкої історичної нагоди. Поінформовані українські круги в Римі твердять, що якби на кардинальські торжества в дні 25 лютого І965 року були прибули до Риму всі Владики Української Католицької Церкви і просили Папу іменувати Кардинала Йосифа Сліпого Патріярхом Української Католицької Церкви, то Папа був би це прохання сповнив. На жаль, із 17 Владик, прибуло лише 5. Папа Римський не міг того не побачити.
Все таки, можна було тоді сподіватися великих подій у нашій Церкві, тій одинокій недобитій війною нашій найціннішій скарбниці. Але швидко наступила реакція якої ніхто не сподівався. В деяких душах віджив несподівано дух «Проклятого Марка». В 1964 р. почалася протипатіярхальна акція в ЗДА. Фальшивими заявами, нібито в імені тисяч вірних Української Католицької Церкви переконувалось Ватикан, що якщо б Верховний Архиєпископ Кир Йосиф Сліпий обняв юрисдикцію над Українською Католицькою Церквою в ЗДА, тоді наступить поділ Церкви на Церкви старої та нової еміґраціі.
З 1965 р. на основі таких фальшивих заяв, появився секретний документ папського Делеґата до Владик і духовенства нашої Церкви в ЗДА і Канаді, взиваючий здержати всілякі старання про створення Українського Католицького Патріярхату. І сьогодня виглядає так, наче б ця справа була відложена на неозначений час. Ті, що до цього причинилися, заподіяли нашій Церкві та її вірним страшну шкоду. Вони створили передумови до повного оволодіння нашою церквою неприхильними нашим аспіраціям чужинцям, до деукраїнізації і латинізації, до викреслення позитивної ролі Церкви із розвитку майбутнього розкиненого по світу нашого знедоленого народу. Цей непростимий гріх спричинив вже компрометацію і руїну в деяких єпархіях, про яку вже широко відомо.
Цілик західній христіянський світ висловив своє признання і пошану героєві і мученикові Верховному Архиєпископові Кир Йосифові Сліпому. А деякі сини того самого народу обезцінили його заслуги і відмовляються прийняти його авторитет; вони фактично співдіють із тими, що заплянували повалити його авторитет. Ми перед цілим світом показали, що є серед нас досить багато людей, готових за миску сочевиці продати найцінніші скарби свого народу і бути яничарами в чужих панів, а не панами рідної хати.
А решта із нас охочі лише видавати різного рода заяви, ґратуляційні письма, резолюції – самі безвартісні слова, які лише баламутять нашу публичну опінію і противникам дозволяють тихцем осягати їхні руїнничі цілі.
Реасумуючи попереднє – без Патріярхату, без найвищого рідного проводу, наша Українська Католицька Церква на чужині з літами буде поволі слабнути, марніти, і вкінці перетвориться в Церкву Візантійського обряду, під командою чужих сил. Із затратою рідної мови в богослужбах та рідних українських почувань в серцях тих, які будуть їх провідниками. На рідній землі, навіть при певних полекшах в релігійному житті, то до привернення повної ролі Української Католицької Церкви ще досить далеко.
Не нарікаймо, не очікуймо ліпшої дарованої долі. Її здобуваймо кожний з нас, у своїй парохії, у своїй організації де тільки є можливість змагатися за неї, за краще завтра Церкви і Народу. Не розгублюймось у малих справах! «Великого бажайте!»
