Саме так назвало «Радіо Ватикану» греко-католицького священика, який, відбуваючи ув’язнення в Караганді, перетворив своє тюремне життя в апостольське служіння. Час для нього не тягнувся нудною безконечністю, навпаки, кожна хвилина була наповнена змістом. Зрештою, в одному зі своїх листів так про це розмірковував.
«Ви. тату, пишете, що тепер треба чесно працювати — це правда. Я на працю дивлюся, як на обов’язок, який поклав Творець Бог на совість кожну людину. Христос був Богом, а помагав у столярній роботі своєму опікуну Йосифу, я працюю чесно, не нарікаю на свою долю, а всі труди і невигоди жертвую доброму Ісусові, котрий одинокий гідний, щоб з Любові до Нього все переносити! Пам’ятаючи, що Він для нас у Велику П’ятницю більше переніс. Життя і так коротке, тому треба кожної хвилини чимось корисним займатись, бо за всі ті хвилини будемо відповідати перед Богом.»
Отець Олексій Зарицький народився 15 червня 1912 року в селі Більче Мединицького району, Дрогобицького повіту (нині селище Миколаївського району Львівської областе). Батьки його, Василь та Марія Зарицькі, були селянами. У сім’ї було шестеро дітей, найстаршим був Йосиф, а другим Олексій. Йосиф помер у німецьких «ляграх» з голоду. Це була велика і дружня сім’я, вона відзначалась особливою побожністю.
Майбутній священик успішно закінчив Стрийську гімназію, а потім греко-католицьку Богословську Академію. Випускника академії висвятив його сам Митрополит Андрей Шептицький. Першу Службу Божу отець Олексій Зарицький відправив у своєму рідному селі Більче, літом 1936 року. В тому ж році о. О. Зарицький йде працювати у парафію в горах, у селі Стинава-Верхня і Нижня стрийського повіту.
Влітку 1937 року о. О. Зарицький переїжджає на парафію в село Струтин Золочівського повіту Тернопільського воєвідства (нині Золочівського району Львівської областе). З перших днів о. Зарицький занурився в життя села і виявив себе справжнім духовним пастирем. Парафіяни згадують, як після Молебнів і Вечірніх богослужень о. Зарицький навчав парафіян катехизму. На лекціях релігії в школі зовсім по-іншому викладав релігію. Отець вплинув і на церковне братство, члени якого почали щомісяця сповідатись. Пожвавив свою діяльність і церковний хор. Крім того, отець мріяв відродити обряди. Молоді брали шлюб у народних строях. Можна було б ще багато розповісти і про те, як у селі велась боротьба за тверезість!
Отець Олексій Зарицький завжди дбав як про душу, так і про добробут та освіту рідного народу. Тому вільний час від душпастирської праці теж віддавав мирянам. У 1938 році літом був організований дитячий садок, вела його сестра-монахиня Антоніна. Завирувало життя в «Читальні», був оновлений гурток співу (відомий Струтинський хор), ставили вистави «Наталка Полтавка», «Назар Стодоля» та інші. Досить активно працював гурток «Сільський Господар».
Зразу після приходу до Струтина о. Зарицький порушив питання про побудову «Читальні» й ще хотів художньо розмалювати церкву, але перешкодила війна. Читальня була збудована і покрита бляхою ще до війни. Це був один із найбільших і найгарніших будинків у повіті. В 1938-1939 pp., щоб мати гроші на будівництво Читальні організовувались фестини і вистави. З ініціятиви отця в селі була організвана молочарня. Масло відвозили безпосередньо до Львова. Це посилило добробут селян.
Дбав і про освіту. Частина сільських дітей ходила на заняття до «Рідної школи» у Золочеві, а двоє хлопців, за разунок добродійного фонду Митрополита Андрея Шептицького, навчались у Львові.
І ось у вересні 1939 року почалась війна. З приходом «визволителів» почався тиск на отця. В дім священика поселили декілька сімей з Росії, які будували другу залізничну дорогу з Золочева до Тернополя. Довелось разом з ними жити під одним дахом. Це пригноблювало, до деякої міри, свободу священика. Було заборонено навчати дітей релігії. І о. О. Зарицький докладає всіх зусиль, щоб посилити релігійний дух дітей. Не маючи можливості працювати з дітьми в школі й в церкві особисто, учні були ним поділені на групи за місцем проживання, а кращий учень вчив учнів своєї групи релігію. Крім цього, учні все-таки, збирались у нього вдома, хоч це було дуже ризиковано.
Наступає 22-го червня 1941 року — війна з Німеччиною. Всі надіялись на утворення Української держави, але цього не сталося.
Отець Олексій Зарицький знову посилює свою душпастирську працю і включається в культурно-освітню діяльність села. Знову організовує хор у клюбі на свій лад. ходить на репетиції, а опісля переводить виступи в клюбі перед аудиторією села. Багатьом запам’яталась пісня «А вже триста років, як козак в неволі». Також ставили п’єси. Але відчувалась війна.
Після німецької окупації знову повернулись червоні «визволителі». Всі знали, що добра вони не принесуть. Знову арешти, терор, тюрми, Сибір, Колима і все інше зв’язане з ним. Думав о. О. Зарицький, що може переїзд врятує його. Переїздить у село Рясне Яворівського району біля Львова, але свого арешту чекав кожної хвилини, бо бачив, кого і яких туди забирають. Це ті, хто не прийняв православ’я.
Отця Олексія Зарицького арештували у 1947 році. Шість місяців тримали отця у Золочівському замку, потім відвезли до Львова.
Отець Олексій Зарицький був засуджений 29.05.1945 року, по статті 54-ій, по якій судили політичних. Засуджують його на 10 років заслання в Сибір. Спочатку був засланий в Іркутську область, де працював на лісоповалах, перебував і у Мордовських політичних лагерях. Довго згадували у Мордовських концлагерах про о. О. Зарицького, що то була добра людина, що у вільний час вчила релігії і правила Служби Божі. Десь 1950-1951 pp. о. О. Зарицького перевели у Карагандську область Казахської РСР.
Із спогадів репресованої с. Струтин:
«На початку 50-их років вони жили в селі Нова Узенка Шахтинського району Карагандської области. Мали свою квартиру, а люди жили у бараках. Десь приблизно в 1951 або 1952 роках до них зайшли молоді хлопці й сказали, що є священик із Золочева, чи не міг би він навідуватись до нас. Вони зразу подумали про о. О. Зарицького. І дійсно, ці хлопці прийшли незабаром з о. О. Зарицьким. Тоді отець був на волі і працював сторожем якогось магазину, але треба було відмічатись у КГБ. Після сторожування мав вільний час, який і використовував для служіння Богу. В той час уже жив у звичайному таборі в Долинці (4 км від Нової Узенки).
Нелюдські умови табірного життя не зламали духу о. О. Зарицького. І в тих умовах він підтримував інших та виконував душпастирські обов’язки: потаємно сповідав, відправляв Служби Божі, Панахиди, хрестив дітей.»
Із спогадів Петра Лавріва, науковця з Донецька, довідуємось, що усі священики з Піщаного спецтабору після звільнення в 1955-1956 pp. організували в Караганді Греко-Католицьку Церкву. На 17-ій шахті в одному бараку щонеділі й у головніші свята відправляли Служби Божі, вінчали молодих, хрестили дітей. Сюди з усіх шахтарських виселків з’їздилися заслані й звільнені з таборів українці. Очолював церкву спочатку о. М. Сулятицький. а опісля його від’їзду в рідні сторони ті зі священиків, хто залишився в Караганді. Найдіяльнішими з них був о. О. Зарицький, який подружив з одним польським священиком, що виїхав зі Совєтського раю й розповів світові про самовіддану працю греко-католицьких священиків. Отця Зарицького за проповідування і обслуговування німецьких та інших засланців на Уралі, Сибірі й Середній Азії Ватиканське радіо назвало «апостолом Сибіру». Остання зустріч з о. О. Зарицьким була на Свят-вечорі у 1961 році. Тоді ж слуги сатани ліквідували розсадник «українського буржуазного націоналізму» — Греко-Католицьку Церкву в Караганді. Коли через рік у Караганді з’явився о. О. Зарицький, його схопили й запроторили в Долинку, столицю Карлагу.
Про життя і діяльність о. О. Зарицького на засланні й написав цей польський священик, Владислав Буковинський, у книжці «Спогади з Казахстану», виданій у Лондоні в 1979 році.
«…Я дуже добре знав іншого визначного місіонера, сьогодні також покійного о. Олексія Зарицького… Ми познайомились у 1955 році в Караганді, де він вже в наступному році домігся відкриття церкви для українців. Отець Олексій навчився відправляти латинську Службу Божу і відправляв її в церковнослов’янській мові для українців, а для німців і поляків — латинською. Це був надзвичайно ревнивий і працьовитий священик. Крім дуже інтенсивної праці в Караганді, відбував він місійні подорожі в близькі й далекі місцевості… У 1957 році о. Олекса вибрався у далеку і дуже небезпечну подорож. А саме, дістався він до Митрополита (потім кардинала) Сліпого, який примусово перебував в Домі престарілих у Красноярському краї на Сибіру. Отець Олекса мав зустріч з Митрополитом в… лісі.
…На зворотній дорозі його зловили і впродовж п’яти днів допитували в органах безпеки в Красноярському краї. Потім його випустили на волю і він повернувся до Караганди, але з того часу у нього почала земля горіти під ногами. Потім добре розваживши, о. Олекса наважився виїхати з Караганди, де і без нього було досить священиків. З цього часу почався останній період місійної праці о. Олекси Зарицького, який вповні заслуговує на ім’я Божого воїна (1957-1962). Отець Олекса посвятився виключно місійній праці в повному розумінні цього слова».
Всюди, де проповідував о. Зарицький, він закликав: «Люди, благаю вас не зрадьте віри батьків». Це було для нього головне. 26 жовтня 1957 року о. Зарицький був реабілітований, але залишився в тих місцях, щоб проповідувати Слово Боже. Коли, у квітні-травні отець з’являється у Караганді, його арештовують, а потім знову судять, формально, за бродяжництво. Отець дістає новий строк — два роки. Хоч якби судді знали про його справжню діяльність, то без сумніву, дали б більше. Та навіть призначене покарання відбув не повністю, бо помер 30 жовтня 1963 року в таборовому шпиталі в містечку Долинка, де його й поховано в степу.
У квітні 1990 року прах о. О. Зарицького було перевезено з Караганди у село Рясне, де за кошти рідних, парафіян с. Рясне і с. Струтин та організації «Меморіял» спорудили пам’ятник.
Цю статтю надіслала Анна Лилик
